СКАНДАЛ. Брати Клички приперли в Україну Кадирова

Як передають джерела, ватажок маріонеток був присутній 5 грудня 2010
року на матчі по боксу якогось чеченця Байсангурова. Матч проходив в
«Терміналі» (великий торговий-розважальний центр)

Жодне ЗМІ України не освітило цей інцидент. Очевидно, влади України і
Росії зробили все, щоб ця поїздка пройшла інкогніто і не викликала 
протестів української громадськості, яка пам'ятає погрози і образи на
адресу України з боку Кадирова.

Джерела повідомляють, що після того, як Байсангуров виграв матч, Кадиров почав танцювати лезгинку прямо на трибуні.

Промоутери Байсангурова — брати Клички. Перед боєм цей Байсангуров вийшов на ринг у футболці з Кадировим.



Відділ оперативної інформації
КЦ

Сіверський Рембо, "комендант партізанов"


Олександр Ясенчук

Журналіст, краєзнавець, громадський активіст(Чернігів)

 

"Кому ж могло прийтив голову, що людина боса, в одній спіднійсорочці, при 18 ступенях морозу, можевтекти, та ще й із перебитою ногою".Іван Ремболович - підполковник АрміїУНР, творець Вільного козацтва, учасникЗимового походу, старшина Дивізії"Галичина", полковник УПА

ІванСеменович Ремболович - військовий діяч,підполковник Армії УНР, творець Вільногокозацтва, учасник Зимового походу,старшина Дивізії "Галичина",полковник УПА. Увага дослідників майжеобійшла стороною, цю непересічнуособистість. Cухі енциклопедичні рядкине можуть передати тої енергії тоїжертовності, що клекотіла у серціуродженця Чернігово-Сіверщини.

Народився майбутній герой у 1897 р., вм. Городні Чернігівської губернії,походив з родини священиків. Скоріш завсе, саме його батько перебував у 1876році на посаді псаломщика уЗвеничево-Голубицькій парафіїГородянського повіту. До речі в деякихпрацях прізвище Івана Ремболовичапишуть через «а» - Рембалович, ми жвважаємо, що написання Ремболович більшправильне, бо саме таке прізвище носятьйого родичі на Городнянщині.

Майбутній полковник закінчив Віленськевійськове училище, яке 1915 року, узв'язку з загрозою захоплення Вільнонімецькими військами, було евакуйованедо Полтави. Учасник Першої світовоївійни, у 1917 році - помічник дивізійногоінженера 5-ї піхотної дивізії. Останнєзвання у російській армії - штабс-капітан.

Учасник українізаціїчастин російської армії, за що бувзаарештований. Перебував у  в'язниці5-ї пішої дивізії, з якої вдалося втекти. Делегат 1-го. 2-го і 3-го всеукраїнськихвійськових з'їздів (Київ, 1917). В цьому жроці поручник Ремболович стає творцемЧернігівського відділу Українськоговільного козацтва.

На початку 1918 року більшовицькі військанапали на УНР: північні повіти Чернігівщиниатакували загони комуністів з Гомеля,що складались в основному з голоднихробітників з Москви, командував якимиБєрєзін.

Вільні козаки, частини УНР відбивались,але перед натиском переважаючих силворога змушені були відступати, відступаві Іван Ремболович. Він у цей час бувкомандиром пішої півсотні українськоїохоронної сотні м. Городні (весна 1918р.).

З 4 січня 1919 року хоробрий городнянець- старшина 20-го Павлоградського кінногополку Дієвої армії УНР. Через два тижні -старшина Кінного полку Січових стрільцівДієвої армії УНР. З травня 1919 р. - начальниквідділу зв'язку штабу Запорізької групиДієвої армії УНР.

Виступав на підтримку полковникаПетра Болбочана - людини, що підтримувала"ідеологію залізної руки",талановитого військовика. Про це та пройого ставлення до тогочасної військовоїполітики УНР можна довідатися з уривкурукопису монографії С. Цапа "Тернистимишляхами во ім'я державності".

Також   цього року, Іван переживаєособисту трагедію. Від рук червонихзагарбників гине його наречена - другийпомічник полкового лікаря 1-го полкуСиньої дивізії Світлана Харченко. Дорогозаплатять вороги за її смерть.  

У грудні 1919 р. Іван був інтернованийпольською владою у Луцьку. З лютого 1920р. служив у 2-й (згодом - 6-й Січовій) дивізіїармії УНР.  З 4 серпня.1920-го - начальниквідділення зв'язку штабу Армії УНР.Учасник Першого зимового походу АрміїУНР. З 27 жовтня 1921 року - начальникоперативного відділу штабу Київськоїповстанчої дивізії Української повстанчоїармії Юрка Тютюнника, пізніше - командирударної частини УПА.

Тоді, восени 1921 року, більшістьукраїнських земель окупували більшовики.Залишки  українських армій перебувалиу польських таборах для інтернованих.Українські селяни вже пізнали всіпринади більшовицького "раю".Дрібні повстанські загони розпачливоборються проти нестерпного режиму. Вищістаршини Армії УНР вирішили створитивійськовий штаб і з відділами добровольцівнелегально перейти польсько-радянськийкордон, щоби востаннє спробувати піднятимасове повстання проти окупантів. Цяоперація мала назву Другий Зимовийпохід армії УНР, брав участь у ній і ІванРемболович. У цій операції він виявивсебе як хоробрий та досвідчений командир.Вславився у боях за Коростень.

Хотілося би повністю навести спогадиІвана Ремболовича про ті страшні іводночас славетні часи:

"5 листопада ... з Анишполя буловислано розвідку з 15 кіннотниками і 8підривників на с. Бондарівку. Я поїхавіз цією розвідкою. Розвідка в'їхала досела, не зустрівши жодного москаля. Буланеділя. Біля церкви, де правилася службаБожа, ми побачили кілька осідланихконей, прив'язаних до плоту. Я й сотникХмара стали розпитувати місцевих селянпро москалів. Один із селян, моргнувшимені оком, одійшов набік. Я підійшов донього.

- Пане повстанцю! Тут є кілька москалів,вони тепер у церкві, серед них є одинкомуніст, якого можна опізнати почервоній шапці. Цей комуніст чималоукраїнців розстріляв власноручно.Сільський староста також запроданецьмосковський.

Я поділився цими відомостями з сотникомХмарою, і ми вирішили чекати завершенняСлужби Божої, а як повиходять усі зцеркви, заарештувати комуністів. Чекализ годину. Коли Служба Божа закінчиласяй люди почали виходити з церкви, то одниміз перших і комуніст у червоній шапці.Сотник Хмара підійшов до нього зісловами: "Товаришу, ви заарештовані!".

- Что? - гукнув комуніст. - Кто мєня смєєтарестовивать?! Да ви знаєте, кто я такой?!

-Знаю, - відповів сотник Хмара, - тикомуніст, а я українець!.

І міцний кулак сотника Хмари опустивсяна хижу московську твар комуніста.

По переведенню трусу в комуністовійкишені було знайдено реєстр осіб, якихвін власноручно розстріляв: число їхдоходило до 53.

Забравши з собою захоплених москалів,розвідка рушила на с. Піски, де йприєдналася до наших частин. На підставівироку польового суду комуніста учервоній шапці було повішено в с. Пісках.

Увечері начальник штабу полковникОтмарштайн покликав мене до себе йпоінформував, що весь наш відділ вирушитьпізно ввечері в напрямку на м. Коростень,а мені наказав, набравши охотників,розпочати 6 листопада демонстрацію зполудневої сторони.

...Посуваючись якнайтихіше містом, язі своїми людьми підійшов до самогодвірця (залізничного вокзалу - О.Я.).  

Через вікно ми побачили червоноармійцівіз рушницями, шо переповнювали почекальнюдвірця.

-  Руки догори, - крикнув я, скочившиз одним козаком на підвіконня та вибившивікно. Два козаки вистрілили до почекальні,

Одного з червоноармійціа було забито,а решта почала тікати на перон.

-  Стій, руки догори, бо стрілятиму, - крикнув я вдруге. Червоноармійціпокидали рушниці й піднесли руки догори.Ми вскочили до почекальні. Чотирьомкозакам я наказав поскладати рушницідо одної купи, а сам з 5 козаками побігдо телеграфу. Урядовці на телеграфібули дуже перелякані, і лише один сидіві подавав телеграму до Києва. Я підійшовдо нього. Виявилося, що він був комуністі передавав до Києва, шо на Коростеньнапали партизани. Порозбивавши апарати,ми вибігли на перон. Там не було жодного  червоноармійця.  Наказавши одному козакові покликати інших ізпочекальні, я з рештою пішов уздовжперону. З іншого кінця двірця, з-за рогув'їхав на перон верхи сотник Маркевич,за ним бігло 5 козаків.

-  Пане полковнику, я забив начальникаштабу бригади й забрав його коня, а туту вагонах міститься Чрезвичайна комісія,- почав рапортувати сотник Маркевич. Янаказав трьом козакам знайти якого-небудь залізничника,  що мігби  нам  показати вагони зчрезвичайкою.

За кілька хвилин привели стрілочника,який і показав нам ці вагони. З рушницяминапоготові побігли ми до цих вагонів.Сотник Маркевич із одного боку, а я зкількома козаками з другого - вскочилидо вагону. Чекісти були на ногах, а одиніз них тримав телефонну слухавку вруках.

- Ані з місця! - крикнув сотник Маркевич.

-  З ким розмовляєш? - спитав я чекіста.

-  З командіром брігади, - відповіввін. Я підніс слухавку до вуха.

-  Галло, галло, да что ви меня неслушаєтє, что у вас там за галас? - почувя в телефон.

Удаючи з себе москаля, я почав розмовлятиз командиром московської бригади:"Товаріщ комбріг, на станцію напалабанда партізанов, что нам дєлать?".

Комбриг: "Сейчас ми с німі раздєлаємся.Я вислал к вам начальніка штаба".

Я: "Начальнік штаба разстрелян".     

Комбриг: "Кєм?"

Я: "По моєму приказу".

Комбриг: "А ви кто?"

Я: Подполковнік Ремболович, комендантпартізанов.

Далі почув я тільки нецензурний вираз.Під час моїх розмов із командироммосковської бригади козаки повиводилиз вагонів і порозстрілювали всіхкомуністів-чекістів.

Покінчивши з чрезвичайкою, ми рушилизнову в бік двірця".

Потому відділ під керівництвом героявизволив декілька сотень в'язнів і безпідтримки інших частин УНР навітьатакував червоноармійців!

Проте, незважаючи на те, що військопід Коростенем втратило декількастаршин, вистріляло 80% набоїв, всуперечпідтримці ініціативи Ремболовичапровадити наступ і захопити місто тасклади з військовим майном полковникомОтмарштайном генерал Тютюнник наказаввідходити. Це було зерно майбутньоїпоразки. 

На цьому бойові пригоди Івана Ремболовичане закінчилися.

12 листопада 1921-го в селі Чайківці бувпоранений у нижню частину лівого стегна.У бою під Малими Миньками 17 листопадаорганізував групу до ста осіб, з якоюхоробро оборонявся та все ж потрапив убільшовицький полон. 20 листопада, поприпоранення, вдалося вирватися на волю.Втік по снігу в 18-тиградусний морозроздягнений, босий.

Про це згадує він сам у своїх спогадаху статті "Рейд 1921 року" - "...Вцеркві, 19 листопада о 15-16 годині до насувійшов старшина-червоноармієць інаказав усім пораненим підвестися йперейти до помешкання місцевогосвященика. Вечором у це приміщенняувійшло кілька одягнених по-цивільномуосіб і кілька червоних старшин. Вонизапитали: "А хто із вас Ремболович,ваш полковник? Чи, по-вашому, він неналежить до командного складу?".

Мені шепнули на вухо, щоб я тікав, бомене розстріляють... Вставши з підлогий удаючи, що можу ступати лише однієюногою, я, тримаючись за стінку, підійшовдо дверей. Вартовий червоноармієцьстояв посередині помешкання й не пішовза мною, та й кому ж могло прийти в голову,що людина боса, в одній спідній сорочці,при 18 ступенях морозу, може втекти, таще й із перебитою ногою.

Коли я вийшов на подвір'я, то впав усніг і поповз до саду, а звідти донедалекого лісу, де, піднявшись на ноги,побіг".

Потім підполковник добрався докордону, перейшов на територію Польщі,працював у різних українських організаціях.Його подальша біографія - варта окремоїпублікації.

Генерал Микола Арсенич: життя та діяльність шефа СБ ОУН

Вахтанг Кіпіані (http://www.istpravda.com.ua/reviews/2010/10/19/557/) Видання розповідає про невідомі сторінки життя та діяльності керівника Служби безпеки ОУН (бандерівців). На основі архівних документів, спогадів і літератури зроблено спробу реконструювати постать Миколи Арсенича, проаналізовано його причетність до репресій у повстанському середовищі, з'ясовано обставини його загибелі у криївці в 1947 р.

Що читаємо? Книгу істориків Олександра Іщука та Валерія Огородніка "Генерал Микола Арсенич: життя та діяльність шефа СБ ОУН" (Видавничо-поліграфічне підприємство "Вік", Коломия, 2010). Видання заповнює лакуну невідомості навколо людини, яка в 1941-1947 рр. очолювала внутрішню контррозвідку українських націоналістів і повстанців.

Що цікавого? Родинні корені майбутнього керівника Служби безпеки ОУН йдуть з села Нижній Березів Косівського району Івано-Франківщини. У 1929 р. польська влада провела кампанію з полонізації українського населення Галичини і примушувала брати нові прізвища – найчастіше, від назви території. Арсеничі вчинили хитро – не відмовившись від родового імені, додали трохи видозмінену назву села й стали Арсенич-Березовськими.

Микола Арсенич народився 27 вересня 1910 р. у родині селянина-бідняка. Батько дав всім дітям бодай середню освіту, що для тих часів було радше винятком. Вже під час навчання в Коломийській гімназії Микола бере участь в антидержавних виступах – зривав державні герби зі стін закладу. 1928 р. його відрахували з гімназії, і він повертається до свого села і з головою поринає в діяльність Української військової організації, а згодом – і ОУН (ще не маючи двадцяти років стає коломийським повітовим провідником).

1930 р. вступає на юридичний факультет Львівського університету. Є активістом легального Союзу Українських Студентських Організацій у Польщі. Водночас із навчанням працює на посаді відповідального адміністратора газети "Нове Село".

У 37-му – перший арешт. У Арсенича було знайдено багато націоналістичної літератури та листівок. На суді визнав себе приналежним до організації, бо "лише ОУН може визволити народ з неволі". Отримав за вироком 3 роки в'язниці та 6 років обмеження громадянських прав. З-за ґрат вийшов через рік. Чому не досидів терміну, достеменно невідомо.

Навесні 39-го його знову заарештовують за антипольську діяльність і він сидить у тюрмі "Бригідки" аж до капітуляції Львова, тобто до 20-21 вересня.

При "перших совітах" перебуває у підпіллі. Відтак переходить радянсько-німецький кордон і оселяється в Кракові, де діяв провід Революційної ОУН під керівництвом Степана Бандери.

Арсеничу доручають створити військову розвідку ОУН, а в квітні 41-го Бандера призначає його керівником цієї структури. За свідченням брата Степана, заарештованого у цей час НКВС, Микола активно вивчав досвід та методи агентурної робити радянської спецслужби, "особых отделов".

Через тиждень після проголошення Акту відновлення Української Держави (30 червня 1941 р.) нацисти заарештовують Бандеру, а згодом і прем'єр-міністра УД Ярослава Стецька. Урядуючим провідником ОУН стає Микола Лебідь, а тридцятирічного Миколу Арсенича призначають очільником Служби безпеки ОУН. Його псевдо – "Михайло".

Завдання СБ були такими: протидія діяльності агентів НКВС і гестапо, охорона чільних членів ОУН, контроль за дотриманням конспірації, підтримка внутрішньої безпеки, розвідка та контррозвідка, організація диверсій, розслідування кримінальних злочинів, скоєних членами бандерівської ОУН, а також "розробка мельниківців та інших націоналістичних формувань".

Дякуючи наполегливій роботі Арсенича, СБ стала "державою в державі", однією з найбільш розбудованих структур ОУН. Кожний підрозділ складався з голови (референта), 2-3 слідчих, 10-20 бойовиків і навіть архіваріуса.

На ґрунті централізації СБ у "Михайла" виник конфлікт з Шухевичем, який виступав за підпорядкування есбістів територіальним проводам ОУН, а голова СБ вважав головнокомандувача "нетвердим, нестійким керівником, який не вміє швидко й добре орієнтуватися в оперативній ситуації".

В 44-му відмовляється виїздити в Німеччину, хоча така можливість була. Він писав, що в краю мають працювати люди, які добре володіють ситуацією.

Він постійно курсує між Галичиною та Волинню, для нього облаштовують чимало криївок, де він і зупинявся з невеликою охороною та дружиною Ганною Гунькою (кількома роками раніше вона при мінусовій температурі вплав перетнула кордон через річку Сян, що принесло їй не тільки повагу в ОУН, але й хвороби, внаслідок яких не змогла мати дітей).

Важливим є з'ясування питання масштабів "чисток", які здійснювалися СБ ОУН у 1943-му та подальших роках.

Автори визначають, що метою репресій, так би мовити, "проти своїх" була "боротьба з ворожою агентурою, усунення чужого елементу (східняків, які не були агентами, але потенційно могли такими стати)". Під перевірку потрапили члени ОУН(б), вояки УПА та цивільні особи-симпатики, які активно контактували з "лісом".

Наказ на здійснення "чисток" вийшов від Бандери, який писав – "Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків. А тому необхідно негайно і якнайбільш таємно, в ім'я великої національної справи, вищезгаданий елемент ОУН-УПА ліквідувати".

Це була реакція на провокаційну роботу радянських спецслужб, які не просто насичували підпілля своїми агентами, зокрема й перевербовуючи партизан, але й розгойдували атмосферу підозр, ініціювали тертя всередині ОУН.

Для цього есбістам підкидали фальшиві радянські агентурні списки, робилися фотомонтажі, де повстанці перебували в компанії співробітників НКВС-МГБ тощо.

"Чистки" не припинялися кілька років. Наймасовіша, за словами дослідників, кампанія репресій мала місце на Волині, в УПА-"Північ", якою керував Дмитро Клячківський - "Клим Савур".

Шпигуноманія знекровлювала підпілля. Знищили навіть колишнього члена проводу ОУН(р) Ростислава Волошина, якого скомпрометували чекісти – заарештували і... випустили. Дійшло і до розколів – Степан Янішевський-"Далекий" навіть створив альтернативний бандерівцям крайовий провід, за що був заочно засуджений судом ОУН до "смертної кари без права реабілітації" (виконали його, правда, в МГБ – у 1951 р.).

Арсенич не ставив завдання перед підлеглими ліквідувати якомога більше ворогів – потреба була передусім у виявленні "слабких місць". "Основна ціль агентури (органів держбезпеки) - не припиняти чистку, скомпрометувати як саму чистку, так і людей, які її здійснюють, розширити агітацію, що нищать невинних людей".

Часто розконспірованих осіб просто виключали з ОУН або відправляли в УПА, щоб, як казали червоні політруки -"кров'ю змити провину".

Загальні масштаби втрат від внутрішнього терору наразі невідомі, але лише в січні-жовтні 1945 р. і лише на Волині Микола Козак, керівник тамтешньої СБ "Смок" (інші псевдо – "Кучма", "Вівчар"), ліквідував 889 осіб з 938, які потрапили під перевірку. Зокрема, й півсотні функціонерів ОУН. В деяких районах сто відсотків підозрюваних і були покарані на горло.

"...За столом сидів допитуючий, а перед ним допитуваний, якому заздалегідь був накинутий на шию короткий шнурок з дерев'яним зашморгом, якого держав у руці есбіст. Після допиту на знак допитуючого цей есбіст, що тримав шнурок, моментально його закручував перериваючи горло допитуваного. Тоді його тягнули в сусідню кімнату, де на одну купу скидали голих допитуваних, а на другу купу одяг і речі... На другу ніч їх вивозили й тайно в лісі чи в полі закопували".

Василь Кук, член проводу і майбутній головнокомандувач УПА, дорікав "Смокові" за часто невиправдану поспішність і жорстокість – "не вважаю доказами змушені визнання на "станку", якщо вони необґрунтовані, логічно не зв'язані, суперечливі у співставленні з фактами".

Сам шеф СБ Арсенич без тіні гумору визнавав – "якщо ти будеш бити чоловіка, то він признається, що він є цісар Абіссінський".

За час війни жертвами міжусобної ворожнечі між двома фракціями ОУН – бандерівцями та мельниківцями – стали близько 4 тис. націоналістів з фракції Андрія Мельника. Останньою жертвою став Онуфрик на псевдо "Коник", якого ліквідували за наказом Арсенича в кінці 45-го.

Дослідники Дмитро Вєдєнєєв і Геннадій Биструхін підрахували за архівними документами СБУ, що восени 1946 р. агентурний апарат МГБ на заході України нараховував 644 резиденти, 2249 агентів і 18165 інформаторів.

І,само собою, існували чекістські агентурно-бойові групи та легендовані крайові проводи (як-от київський, якому підпорядковувалися сотні людей), які діяли під виглядом підрозділів ОУН і УПА.

Станом на 1 липня 1945 р. діяло 156 спецгруп НКВС чисельністю 1783 особи, найбільше – на Рівненщині (зауважте, якраз там, де і "чистка" була найсильнішою). Отже, з'ясування, скільки життів забрали перевдягнені радянські підрозділи, ще попереду.

11 січня 1947 р. керівник СБ пише останнього відомого листа головному командиру УПА Роману Шухевичу, де викладає засади нової тактики ОУН.

Він визнає, що "на найближчий час перспектив немає й навряд чи будуть протягом найближчих декількох десятків, а може й сотень років". Замість постійних зіткнень, під час яких гинуть люди, пропонує "перемкнути низи на підпільну роботу" і "правильно керувати людьми". "Михайло" вважає, що де можна – треба виходити з лісу, легалізуватися й працювати з людьми, завойовувати їх своїм авторитетом.

23 січня 1947 р. під час пошуку "великого бандватажка" неподалік села Жуків Бережанського району Тернопільської області було знайдено бункер, в якому переховувався Арсенич з дружиною, одним охоронцем та С. Галушкою – зв'язковою Шухевича, перевербованою чекістами. Під загрозою бути схопленим шеф СБ спалив всі документи, застрелив обох жінок, а відтак пустив собі кулю у скроню.

Фраза. "Працьовитість аж до самозречення, всебічність розуму і глибин думки, скромність, рішучість і безоглядність в боротьбі з ворогом – ось головні прикмети його характеру. На полі слави у важкій боротьбі за УССД [Українську Самостійну Соборну Державу] згинув геройською смертю наш Найвищий Діловий Зверхник – провідник Михайло".

Джерело: портал tsn.ua

Скандальна сповідь польського підпільника АК

Пьотр Ліпінскі (http://www.istpravda.com.ua/reviews/2010/11/10/3768/)

Це історія шістнадцятирічного хлопчини, який стає катом. "Він кидався на закам'янілих від страху українців і з неймовірною майстерністю розпорював їм животи чи перерізав горлянки, аж кров бризкала по стінах..."

Книжка Стефана Дембскі "Екзекутор" ("Egzekutor", Stefan Dmbski, Orodek Karta, Warszawa), що недавно з'явилась на полицях, викликала у Польщі справжній скандал та бурю емоцій. Адже вона підважує так оспіваний романтичний образ партизана-підпільника.

І не суть у тому, про яку саме країну йдеться (у даному випадку - Польщу). Диверсійні методи боротьби характерні для усіх підпільних армій та структур, в тому числі й українських. Врешті, йдеться про той бік війни, який рідко висвітлюється її учасниками.

Це історія шістнадцятирічного хлопчини, який стає убивцею. За наказом Армії Крайової. АК довірила йому функції воєнного ката - він убиває польських таємних інформаторів, німецьких урядників, а у кінці - жінок та випадкових дітей.

Стефан Дембскі, автор цієї книжки, пише: "Я стріляв у людей як по мішенях на полігоні. Мені подобалось дивитись на перелякані обличчя людей перед їх ліквідацією, я любив дивитись на кров, яка хлюпає із розтрощеної голови". Дембскі походив із сільської родини, закінчив школу у Львові. Під час війни вступив до Армії Крайової. Після війни емігрував на Захід - в США він працював на підсобних роботах в торгівлі і на транспорті.

Останній "вирок" він виконав на початку 90-х років ХХ століття, покінчивши життя самогубством - чи то від невиліковної хвороби, чи від незабутніх спогадів часів війни.

Протягом останніх своїх років він писав спогади. Дуже стисло - заледве на двох сотнях машинописних сторінках. Викладене ним на папері шокує. Стефан Дембскі писав спогади як протест. Вважав, що комбатанти Армії Крайової зображують війну у рафінованому вигляді. Спогади про вбивство німців представляється як звичайне виконання обов'язку. Мовчать вони лише про тваринний інстинкт.

Дембскі показує свій життєвий шлях - від звичайного підлітка із порядної сім'ї до жорстокого убивці. У фільмі Спілберга "Врятувати рядового Раяна" є така сцена - американський солдат вбиває німця, який здавався в полон. Дивлячись її, я подумав, що якби у польській кінострічці раптом з"явився такий образ, то розверзлося б пекло. Адже, польський солдат завше є гоноровим. Книга "Екзекутор" власне ламає подібний стереотип. Книга показує, як польський солдат АК відчуває чим раз більше задоволення від вбивств, як у кінці він стає убивцею - убиває цвяхом сплячого в рівчаку російського солдата. Він убиває голого німця лише для того, щоб той не зміг розповісти своїм товаришам, що його пограбували поляки.

Українці можуть взяти цю книгу як підтвердження тези, що поляки - це злочинці.

Дембські так описує одного із своїх колег: "Він щойно бачив українців, то йому очі вилазили із орбіт, з його відкритого рота починала крапати слина, він справляв враження людини не сповна розуму.(...) Він кидався на закам'янілих від страху українців і різав їх на шматки.

Із неймовірною майстерністю він розпорював їм животи чи перерізав горлянки, аж кров бризкала по стінах. Надзвичайно фізично сильний, він дуже часто замість ножа брав дерев'яну лаву, якою розбивав голови так, ніби це були макові голівки". То ж чи твердить Стефан Дембскі, що патріотизм веде до злочину, а солдати Армії Крайової були бандитами? Ні. Переважна більшість убивств, які він виконав - це вироки, виконані іменем Польської Підпільної Держави. Вони обґрунтовувались зрадою інтересів Польщі чи можливою небезпекою того, що таємний інформатор наразить на смерть значну кількість поляків.

Дембскі пише: "Складається враження, що в АК не було дисципліни, що йдучи на завдання, можна було вбити невинних людей, смерть яких не планувалась у даній акції. Так не було. Ми підпорядковувались спеціальному воєнному плану, порушення якого каралось дисциплінарно. Усе було як у регулярній армії: покарання, і навіть польовий трибунал". Однак, Дембскі показує, що якщо солдат починає відчувати задоволення від убивства, то рано чи пізно він перетинає межу, за яким стоїть злочин.

Кожного разу легше знаходиться виправдання на потребу вбивства невинних людей. Так обґрунтовують  вбивство жінки, яка гине лише тому, що могла б упізнати поляків, що ліквідували інформатора, чи убивство дітей, які гинуть через те, що випадково виявились на лінії вогню. Дембскі застерігає, що війна це не лише трагедія, у якій гинуть наші рідні та близькі. Він прагне підкреслити іншу важливу річ - під час війни звичайні, добрі люди змушені убивати інших. А відбирання їхнього життя, хоч воно і виправдовується винятковими обставинами, не змінює свого антигуманного характеру.

Ця теза, здавалося б, є банальною, але особливо варта уваги в ті часи, коли війна існує лише на екранах кінотеатрів чи під час "історичних реконструкцій" на вулицях. У книзі можна також знайти ілюстрацію тези про те, що війни, в ім'я дорослих, змушені вести діти.

У 1945 році Стефан Дембскі мав лише 19 років. Так само, як і його колеги по боротьбі. Командири були старшими за них віком. Зверхники довіряли Дембскому виконання чергових вироків тому, що він ставав у цьому щоразу досконалішим. Однак, вони і не здогадувались про те, що ця "робота" починає йому подобатися. В Армії Крайовій розуміли, що війна може зіпсувати характери молодих поляків. Командування армії намагалось цьому зарадити, пояснюючи, що метою їх боротьби є влаштування повоєнного життя у Польщі, а боротьба із німцями є лише етапом на цьому шляху.

Тим не менше, командири Дембського довірили роль "пістолета" (так у підпіллі часто називали виконавців вироків) занадто молодій людині. Чому? Бо молодь була ефективнішою за дорослих.

Дембскі пише, що нічого не боялися лише ті, які не мали ще і двадцяти. Він також визнає, що воєнний час був для нього добрим періодом: "Не заперечую, що мені, і таким як я, диверсійне життя було до вподоби. Не потрібно було ходити до школи, яку з не любив змалечку. Я не був змушений фізично працювати, не був зв"язаний сім'єю і, до того ж, не мусив задумуватись над тим, що завтра закину до шлунка. Я не любив монотонного життя, а диверсії давали мені найрізноманітніші емоції". Книжка може викликати сумніви: а чи правду пише Стефан Дембскі?

Звичайно, що після стількох років окремі події запам'ятались йому інакше, аніж могло бути насправді. Він міг також помилятись у окремих деталях. Але, напевне, він добре пам'ятав, що тоді творилося у його голові - а це основна тема його спогадів. Як правило, у нас є схильність запам'ятовувати себе у минулому кращим, аніж це було насправді. Тому із роками воєнні мемуари розростаються надміром героїзму.

Стефан Дембскі міг би запам'ятати і себе героєм. Натомість запам'ятав він себе таки злочинцем. Джерело: "Ґазета Виборча"  Переклав: Остап Козак

Маразм одеських чиновників

  • 07.12.10, 13:40
http://obkom.net.ua/news/2010-12-07/1255.shtml

Депутаты Одесского горсовета на сессии поддержали проект решения «О внесении изменений в символику территориальной громады города Одессы».

В соответствии с решением, к гербу города Одессы добавят советскую награду – «Звезду героя».«Мы гордимся тем, что наш город является городом-героем. Думаю, кто

вырос в Одессе – мы это впитали в себя с детства», - заявил родившийся в городе Невельск на острове Сахалин (Россия) одесский городской голова Алексей Костусев.

«Поэтому, в символику города должна быть введена звезда героя

Советского союза. Но она представлена у нас сегодня только на большом гербе города. К нам есть немало обращений ветеранов, что, утверждая символику города – герб, флаг - Одесский горсовет звезде героя уделил недостаточное внимание», - добавил Костусев.

По его словам, «современный малый герб города, хоругвь городского

совета, штандарт городского головы, флаг города не отображают звание города-героя».

Он также заявил о том, что «есть 20 тысяч подписей одесситов за решение

вопроса по символике города» и заверил, что «с головой у него все в порядке».

«Прежний Президент, и вся его эта оранжевая команда, которая попутала,

кто был прав в той самой страшной войне, мы с вами, одесситы всегда знали, что в той войне были правы солдаты советской армии. У нас с головами все всегда было в порядке».

З днем збройних сил україни

 

Зі святом всіх чоловіків і жінок, які мають відношення до армії і просто тих, хто вірить у нашу армію!

Молодці!silaboyanurabeer2

 

 









 

 

 



WIKILEAKS. Секретные документы против президентов

  • 06.12.10, 17:02
WIKILEAKS. Секретные документы могут привести на скамью подсудимых президентов России, Узбекистана, Туркменистана и кавказских марионеток

Наши источники сообщают, что скандальные события последнего времени, связанные с сайтом <Wkileaks> и возможные последствия для его создателя гулким эхом отозвались не только в Европе и Америке, но отрыгнулись брюзжанием в Кремле и за китайской стеной.

 Источники отмечают, что сайт изначально создавался, для разоблачения диктаторских режимов в Китае, России, в республиках Центральной Азии и Кавказа.

 Сегодня 5 декабря 2010 года, Джулиан Ассандж объявил, что у него есть достаточно аргументов против правительств центрально-азиатских республик, в основном речь идет о Туркменистане и Узбекистане.

 Дж.Ассандж заявил что у него есть единомышленник, журналист, политический эмигрант из Центральной Азии, он русский, бывший военный, проживает в Скандинавии, который располагает огромным архивом преступлений против человечности в Центральной Азии, всего более 800 томов и 220 000 страниц, которых достаточно чтобы усадить президентов на скамью подсудимых.

 Дело будет похлещи, чем процесс над Милошевичем. Материалы содержат компрометирующие документы на президентов Узбекистана, Туркменистана и России, а также на членов их семей и ближайшее окружение. Речь идет о Гульноре Каримовой, сыновьях Сапармурада Ниязова и Бакиева и видимо это еще не полный список.

 Но и это еще не все, <Wkileaks> обещает в скором будущее опубликовать шокирующие подробности против звезд мирового шоу бизнеса и политики.

 Среди <номинантов> Монсират Кобалье, Рональдо, Элтон Джон, Стинг и прочие. Что будет дальше покажет время, но до настоящего момента Дж.Ассандж пока никого не обманывал и сотрясать воздух не в его правилах, отмечают источники.

 

КЦ

Посол США в Москве о неизбежном объединение мусульман Кавказа

  • 06.12.10, 09:24

WikiLeaks выложил в сети секретный отчет по Кавказу, составленный для Вашингтона бывшим американским послом США в Москве Бернсом еще до провозглашения Имарата Кавказ, когда во главе ЧРИ стоял Абдул-Халим Садулаев (шахид иншааЛлах).

Любопытно, что посол США уже тогда ясно указал на то, что идетобъединение мусульман Кавказа на основе Ислама (в терминологии посла –салафизма) и что военные действия расширятся за пределы Чечни.

 В отличие от пустобрёхства кучки т.н. чеченских «национал-демократов», до сих гундящих об Имарате Кавказ, как «проекте ФСБ», посол США доложил своему начальству в Вашингтон, что идея узкого чеченского национализма бесперспективна, а объединение мусульман Северного Кавказа на основе Ислама практически неизбежно, и что это является серьезной проблемой для России.

 Приводим в русском переводе КЦ раздел этого отчета, в котором посол прогнозирует, что Россию на Кавказе не ждет ничего хорошего. Посол Бернс пишет:

  «Что мы можем ожидать в будущем

 Чеченское население очень много теряет из-за путинской игры. Оно несет все более тяжкую ношу от перестановок, утерянных возможностей, от злоупотребления фондами реконструкции и постоянной травмы от жертв и насилия, включая похищения, пытки и убийства — от вооруженных шаек убийц из-за угла, которые действуют в Чечне. 

 Безопасность в таких условиях хрупкая, а стабильность иллюзорна. Партизанское движение может продолжаться до бесконечности и без перспективы на успех, однако оно достаточно значительное, чтобы служить предлогом для продолжающихся убийств.

  Партизанское движение остается разделенным между теми, что хочет продолжать масхадовскую несалафистскую борьбу за национальную независимость и теми, кто следует салафистско-ориентированному Басаеву в его стремлении создать Халифат на всем Кавказе.

 Однако позиции националистов подорвал Кадыров. Несмотря на усилия Садулаева (президент ЧРИ Абдул-Халим Садулаев), партизанское движение внутри Чечни, очевидно, не увенчается успехом и будет продолжать становиться все более салафистским по содержанию.

 Перспективы для националистов будут плохими, даже если будут убиты Кадыров и/или Ямадаев, (а здесь идет много разговоров о том, что одному удастся убить другого, вызванных тем, что ФСБ поддерживает Кадырова, а ГРУ поддерживает Ямадаева).

 Тысячи партизан, которые вступили в эти две милиции (кадыровскую и ямадаевскую), сейчас полностью потеряли идеологическую мотивировку. 

 Так как они уже управляют республикой, они чувствуют себя хозяевами и не реагируют на националистические призывы Садулаева.

 Салафистское послание Басаева вдохновляет их еще меньше.

 Даже если будут ликвидированы нынешние лидеры, всё, что им потребуется, будет только новый полевой командир, которого легко выдвинуть из рядов внутри их организации, и они будет продолжать следовать нынешним курсом.

 Мы считаем, что салафизм будет продолжать расти. Даже внутри Чечни партизаны, как сообщается, становятся преимущественно салафистскими.

 Оппозиция на узко националистической основе имеет меньше шансов на успех.

 Салафисты выступают, как внутри Чечни, где насилие милиции вызывают гнев населения, так и в других районов Кавказе, где быстро происходит радикализация в результате репрессивной политики региональных сатрапов России.

 Существуют многочисленные свидетельства очевидцев, как из Дагестана, так и Кабардино-Балкарии, что элитная молодежь и университетские студенты вступают в салафистские группы.

 В одном случае убитый в Дагестане террорист, как выяснилось, недавно защитил докторскую диссертацию в МГУ — по ваххабизму на Северном Кавказе. Этот молодой человек отказался от экономических возможностей и обратился, как к выходу, к религии.

 Информаторы считают, что представители традиционного религиозного истэблишмента в этих республиках, давно изолированные под бременем советских ограничений, плохо обучены и плохо готовы к противодействию сложным теологическим аргументам, выработанным целыми поколениями салафистов на Ближнем Востоке.

 Конечно, не все, кто вступают в фундаменталистские джамааты, не становятся террористами. Однако некоторый процент из них становится, и при этом постоянном притоке добровольцев основное поле битвы может переместиться за пределы Чечни, с вооруженными столкновениями в других частях Северного Кавказа, и вызвать продолжение спорадических, но ярких и захватывающих террористических актов в Москве и других частях России.

 За пределами Чечни наиболее очевидным местом столкновений с  властями является Дагестан. Установление там путинской вертикали власти нарушило хрупкий клановый и этнический баланс, который обеспечивал нестойкую стабильность после краха советской власти. 

 Путин поставил президента (слабого Муху Алиева) вместо состоящего из 14 членов многоэтнического президентского совета. Алиев был неспособен предотвратить безжалостную борьбу среди элиты — местный способ создания нового баланса сил. Это уже проявляется в убийствах провинциальных лидеров с момента прихода Алиева к власти.

 

Отдел мониторинга КЦ

Допоможіть плюсами

  • 05.12.10, 15:44

Шановне панство, давайте допоможемо людині вибратись із мінусів, а то судячи по всьому москалі затюкали його вже:

http://narod.i.ua/user/3180825/

Титульн(і)а наці(ї)я

Дуда Андрій  (журнал "Тиждень")
 

Коли у липні 2009 року на зустрічі з новообраним Президентом США Бараком Обамою «не перша і не друга» людина у Росії – прем’єр-міністр Владімір Путін заявив, що в Україні проживає 17 мільйонів росіян, то це викликало в’їдливі коментарі в українській та англомовній пресі. Мовляв, як кажуть брати наші менші, «откуда дровішкі?».

Для спростування «демографічних новин» від Путіна багато потуг не треба. У 2001 році відбувся всеукраїнський перепис населення, і його дані у вільному доступі: в Україні не 17 мільйонів, а 17% (8,3 млн.чол.) населення України складають росіяни. Ця історія – зайве свідчення того, яку вагу має гра цифр щодо демографічних даних у міждержавній політиці, особливо, якщо в політику «граються» наші колишні «брати по колисці».

Чекаючи на апатію

У цьому зв’язку викликають занепокоєння теперішні маніпуляції команди Януковича навколо проведення Всеукраїнського перепису населення. Нагадаємо, що відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 9 квітня 2008 року N 581 "Про проведення у 2011 році Всеукраїнського перепису населення" Кабмін Тимошенко призначив всеукраїнський перепис на 2011 рік. Уряд Азарова своїм розпорядженням від 28 липня 2010 року вніс певні корективи – всеукраїнський перепис відбудеться у 2012 році.

Закон України «Про всеукраїнський перепис населення» від 19 жовтня 2000 року визначає перепис населення як «державне статистичне спостереження». Таких державних статистичних спостережень у нашій країні проводиться багато – починаючи від сільськогосподарського перепису і закінчуючи державним статистичним спостереженням щодо розвитку мереж каналізації.

Але значення всеукраїнського перепису – особливе, Ілліч би сказав, архіважливе. Оскільки, перепис населення включає в себе збір даних і щодо етнічного походження громадян України, і щодо їх мовних ознак. А там, де є питання національності і мови, там в Україні неможливо уникнути політизації. Тому в умовах, коли до влади в державі прийшли сили російського реваншизму, ситуація з затягуванням перепису виглядає більш ніж підозріло.

Очевидно, розрахунок тут простий: у перший рік президентства Януковича ще не відбулося системних змін в українському суспільстві в частині його національної і мовної ідентифікації. Попри негатив (у різних інтерпретаціях) до помаранчевого періоду, за останні п’ять років в українському суспільстві інтенсивно формувалась державна ідеологія, значних успіхів було отримано у реалізації національних програм у сфері освіти, телебачення, радіо, кінематографії тощо. Тобто, у тих сферах, які є визначальними у національній і мовній ідентифікації громадян. Тому сили реваншу бояться проводити всеукраїнський перепис сьогодні. Інерція національного відродження останньої п’ятирічки лякає непрогнозованим результатом. До речі, аналогічно пояснюється той факт, що проросійські сили не педалюють в останні роки винесення на всеукраїнський референдум питання про зміни до Конституції України щодо запровадження російської як другої державної мови.

Тим більше, що тенденція попереднього перепису для російського реваншизму невтішна. Якщо порівняти два останні переписи 1989 і 2001 років, то у нас спостерігається дуже цікава тенденція. Українців було у 1989 році 72,7%, а у 2001 році – 77,8%. У свою чергу, росіян було у 1989 році 22,1%, а у 2001 році – 17,3%. Це означає, що по-перше, відбувається збільшення питомої частки тих, хто визначає своє етнічне походження як українське, за рахунок тих, хто раніше себе зараховував до росіян; по-друге, нові покоління українців значно більше ідентифікують свою національність з державною належністю. Як результат, перепис 2011 року міг би продемонструвати, що росіян в Україні уже значно менше.

Розпорошити українців

Можна не сумніватися, що розпорядження Уряду Азарова від 28 липня 2010 року з відтягування дати всеукраїнського перепису викликане очікуванням результатів зворотніх процесів деукраїнізації, які має на меті втілювати команда «проффесіоналів».

Думається, що це не єдиний «креатив» команди Януковича у спотворенні реального національного і мовного образу України. За що б не бралася команда Януковича – вибори, референдум – все закінчується фальсифікаціями. Всеукраїнський перепис – не виняток. Можна не сумніватися, що до часу проведення перепису в Україні буде вжито заходів з розпорошення українського етнічного елементу.Зокрема, можна очікувати, що до перепису-2012 року на Закарпатті буде проведена масова кампанія щодо національної ідентифікації «русинів».

Треба очікувати і ускладнення змісту самої анкети. Якщо на сьогодні у проекті «національного блоку» анкети, розробленої в Адміністрації Президента, фігурують питання «Чи володієте українською мовою?», «Інші мови, якими володієте», «Рідна мова», то на час всеукраїнського перепису ці питання будуть більш розмитими, менш чіткими. Як приклад: якою мовою Ви розмовляєте з друзями, якою мовою Ви розмовляєте в кіно, в громадському транспорті тощо.

На жаль, подібні гіпотези не є лише плодом уяви. Улітку кореспондент Тижня мав нагоду бути присутнім на круглому столі організацій, що захищають права росіян в Україні. Саме тоді Михайло Погребинський вперше анонсував результати своїх досліджень, згідно з якими росіян в Україні стало більше, ніж українців. Схема опитування була саме такою: «Якою мовою ви користуєтесь вдома?», «Якою ви мовою думаєте?».

 І саме тоді учасники круглого столу ( а представляли вони близько 30 організацій) особливо акцентували на майбутньому перепису населення. Наголошуючи, що «до нього треба серйозно підготуватись».

У такт учасникам згідливо кивала присутня заступник Табачника – Ірина Зайцева.

Мета всіх цих потуг – зменшення кількості українців у загальній структурі населення України, з одночасним збільшенням складової російського національного елементу.

Дивує, що досі у нашому інформаційному просторі тема ризиків відтягування всеукраїнського перепису населення не знайшла найменшого висвітлення. Це не стало предметом політичного тиску опозиційних партій у парламенті, про це не говорять у своїх заявах партійні, громадські лідери, правозахисники.

Між тим штучне збільшення чисельності національної меншини – це не лише створення додаткових підстав для постійних заяв МЗС Росії чи вищого керівництва Росії про утиски прав росіян. Наслідки можуть бути значно серйознішими.У жовтні 1938 року високий процент німецької меншини в Судетській області, врешті-решт, став підставою для ліквідації чехословацької державності.

Ми, звичайно, не у ХХ столітті. Тим не менше, слова чеського антифашиста Юліуса Фучіка: «Люди, будьте пильними» чомусь видається дуже актуальними.


71%, 53 голоси

28%, 21 голос

1%, 1 голос

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.