Экс-госсекретарь США подтвердила, что Путин украл 50 млрд. $

  • 03.12.10, 10:15

Лондонская «Дейли телеграф» сообщила о том, что Путин очень крупный вор и боится правосудия. Газета пишет:

 «Путин имеет незаконный капитал, который он прячет за пределами своей страны. Об этом свидетельствует Кондолиза Райс, бывший государственный секретарь США в своих депешах.

 По одной из оценок, личное состояние Путина оценивается в 25 миллиардов фунтов стерлингов (примерно 50 миллиардов долларов США — КЦ)

 Г-жа Райс сообщила, что оппозиционные политики рассказали ей, что Путин пытался организовать безопасную для него передачу власти, когда он ушел в отставку со своего поста президента в 2008 году, потому что он хотел избежать расследования своих деяний правоохранительными органами.

 В опубликованной депеше описывается разговор между Дэвидом Крамаром, который в то время занимал пост заместителя государственного секретаря США по вопросам Евразии, и неуказанным лидером оппозиции во время его визита в Вашингтон (речь может идти о Каспарове — КЦ).

 Лидер оппозиции сообщил г-ну Крамару, что Путин «нервно ищет, как организовать себе будущую неприкосновенность от возможного расследования его незаконных доходов  правоохранительными органами», пишет лондонская газета.

 Между тем матёрый уголовник Путин, как прилежный выпускник школы  КГБ, «ушел в полную несознанку» об огромных деньгах, которые он наворовал в России

 По сообщению Рейтер из Москвы, в четверг 2 декабря Путин, «главный пес России» (выражение госдепа США), через своего пресс-секретаря Пескова повел себя так, как его учили в школе КГБ, то есть разыграл полную «несознанку».

 Путин сказал по поводу огромных денег, которые он наворовал в России, что депеши американских дипломатов (он еще не знал, что против него засвидетельствовала лично Райс — КЦ) — «фальшивка» и заявил, что «пусть они сначала докажут», что он наворовал эти деньги.

 По более ранней информации, еще до публикации депеш американских дипломатов на сайте ВикиЛикс, у Путина на тайных счетах за океаном спрятано от 60 до 100 миллиардов долларов США, которые он наворовал в России.

 Кондолиза Райс между тем не опровергла 2 декабря свое свидетельство, что Путин действительно наворовал в России не менее 50 миллиардов долларов США. Иными словами, экс-госсекретарь США дала понять, что это правда.

 Запад видит в России насквозь коррумпированную, диктаторскую клептократию во главе с премьер-министром Владимиром Путиным, следует из опубликованной WikiLeaks переписки американских дипломатов, пишет другое издания The Guardian.

 По данным дипломатов США, чиновники, олигархи и организованная преступность в РФ тесно связаны и вместе образовали мафиозное государство на территории страны, пишет британская The Guardian.

 Судя по обнародованным документам, власти США обсуждают связи самого Путина с криминальным миром.

 Незаконная торговля оружием, отмывание денег, личное обогащение отдельных людей, защита преступников государственными структурами, вымогательства и «откаты», кейсы, набитые деньгами, и секретные счета в офшорных банках на Кипре — так описывается российская действительность в донесениях американских дипломатов.

 Как отмечает The Guardian, это еще бледное отражение реального положения дел, если учесть, что общий объем взяток в России составляет около 300 млрд долларов в год, а госструктуры порой мало отличаются от организованной преступности.

 Среди наиболее громких заявлений, которые следуют из обнародованных документов, — это то, что российские спецслужбы опираются на помощь крупных криминальных авторитетов, занимаясь, в частности, незаконным трафиком оружия.

 Такие структуры, как правоохранительные органы РФ, прокуратура РФ и разведслужбы РФ прикрывают рэкетиров, говорится в депешах.

 Взяточничество стало параллельной налоговой системой, которая служит для личного обогащения милиционеров, чиновников и ФСБ, продолжает британская газета.

 Западные следователи, которые занимались русской мафией в Испании, установили, что в этом замешаны российские прокуроры, сотрудники Минобороны РФ, а также некоторые политики. Испанский судья Хосе Гринда Гонсалес, работавший над этим вопросом, рассказал некоторые подробности о деле Александра Литвиненко.

 

Отдел мониторинга КЦ

Русский мир Украины дал трещину

  • 01.12.10, 17:30
Русский мир Украины дал трещину

Состоявшийся в Киеве съезд организаций российских соотечественников завершился скандалом. Причиной послужило переизбрание в режиме секретности члена Партии регионов Вадима Колесниченко руководителем Всеукраинского координационного совета российских соотечественников. Часть из более сотни зарегистрированных в Украине пророссийских организаций подозревает посольство РФ в лоббировании Колесниченко. Его обвиняют в неэффективном распределении средств, выделяемых федеральным агентством «Россотрудничество». Склоки в среде организаций соотечественников начались накануне состоявшихся 31 октября выборов в местные органы власти в Украине: часть сделала ставку на Партию регионов, другие участвовали в кампании самостоятельно. «В итоге потенциально сильное политическое движение осталось разрозненным, ослабленным. Ориентированные на сближение с Россией организации проиграли в мажоритарных округах даже в своих базовых регионах – в Крыму и на востоке Украины», – пояснил «НГ» директор консалтинговой компании «Berta Communications» Тарас Березовец. По его словам, Партия регионов, которая вынуждена была противостоять оранжевой оппозиции и одновременно конкурировать с идеологически близкими организациями, сделала вывод на будущее: объединения соотечественников нужно подчинить, чтобы окончательно нейтрализовать конкурента.

акого же мнения придерживаются и некоторые региональные объединения российских соотечественников. В частности, представители харьковской организации, готовясь к киевскому съезду, выступили категорически против переизбрания Колесниченко. Подготовительная конференция в Симферополе превратилась в выяснение отношений между многочисленными лидерами и завершилась потасовкой. Нервозная атмосфера вынудила организаторов киевского съезда ограничить список приглашенных и провести мероприятие в закрытом режиме. Депутат крымского парламента от «Русского единства» Сергей Шувайников рассказал агентству «Новый регион», что на таком решении настояли российские дипломаты. «Вадим Колесниченко – это компромиссная фигура, вне зависимости от претензий к нему. Он устраивает и сотрудников посольства РФ. К тому же является депутатом (Верховной Рады. – «НГ») от Партии регионов, с которой работает официальная Россия», – пояснил он. Представители харьковских организаций, не допущенные к участию в съезде, заподозрили сговор: якобы Колесниченко выполняет партийную задачу по нейтрализации самых активных пророссийских организаций, а некоторым российским дипломатам ситуация удобна. Поддержавшие Колесниченко лидеры утверждают, что российская сторона не финансирует украинские организации. Но украинские агентства широко цитируют опубликованную на днях статью обозревателя Федора Яковлева: «МИД РФ заявляет о наличии 30 миллионов соотечественников, на поддержку которых Россией только в 2009 году было выделено порядка 42 миллионов долларов. Следовательно, на поддержку соотечественников в Украине, где их примерно треть от общего количества, в прошлом году должны были потратить около 14 миллионов!» Автор отметил, что в Украине зарегистрировано около 125 организаций, каждая из которых, исходя из общего объема финансирования, в прошлом году могла рассчитывать на поддержку в размере 112 тыс. долл. «Понятно, что большинство из них не получило ни копейки, но ведь и денег нет. Это очень удобная и практически безопасная схема перекачки денег в личные карманы, поскольку деньги выделяет Россия, а расходуются они на территории сопредельного государства, где российские службы права контроля не имеют», – сделал вывод Яковлев. Тарас Березовец отметил, что раздоры в среде пророссийских организаций очень часто связаны с распределением финансовых потоков: «Пока многочисленные лидеры с 1990-х годов дерутся за доступ к российским деньгам, движение соотечественников не может стать значимой или влиятельной силой». Комментируя заявления, звучащие в рамках скандала, связанного с переизбранием Колесниченко, эксперт сказал: «Если все это правда, то речь может идти о локальных инициативах отдельных представителей российского дипломатического корпуса, наладивших тесные связи с некоторыми украинскими политиками. В Кремле, в правительстве РФ об этих «киевских играх», я уверен, ничего не знают». Яковлев тоже обратил внимание российской власти на тот факт, что «российские чиновники (на местах. – «НГ») проводят, по сути, антирусскую политику».

Руководитель Киевского центра политических исследований и конфликтологии Михаил Погребинский тоже считает одной из основных проблем российских соотечественников то, что ими руководят и управляют «профессиональные русские». «Я не очень хорошо знаком с этой публикой, но очевидно: в Украине ничего реально не делается для защиты интересов русскоязычного населения. И линия Партии регионов в этом смысле вызывает много вопросов: накануне выборов они успешно эксплуатируют лозунги о дружбе и сотрудничестве с Россией. И – ничего не делают», – сказал Погребинский.

Источник: Независимая газета.

ВКСОРС возглавил регионал Колесниченко

  • 30.11.10, 09:39
ВКСОРС возглавил регионал Колесниченко

 

Депутат от Партии регионов Вадим Колесниченко избран руководителем Всеукраинского Координационного совета организаций российских соотечественников.

 

Соответствующее решение было принято на съезде русских организаций в Киеве, который, проходил в закрытом от журналистов режиме.

 

Кроме того, были избраны заместители Колесниченко, занявшего на 2 года должность координатора организаций соотечественников на Украине.

 

Его заместителями стали депутат парламента Крыма Сергей Цеков от партии «Русское единство» и киевлянин Сергей Проваторов – помощник депутата-«регионала» парламента Украины Александра Черноморова.

 

В руководящий состав Координационного совета также были избраны Геннадий Басов (Севастополь), Ольга Саган (Луцк), Елена Магдажинова (Общество бурятов), еще один помощник Черноморова киевлянин Александр Прокопенко, киевлянин Юрий Егоров из «Православного выбора», запорожец Владимир Пашков, одессит Валентин Чернов, киевский казак Алексей Селиванов, киевлянка Алла Потапова и Кирилл Арбатов из Львова.

 

27-28 ноября в Киеве состоялась вторая за всю 19-летнюю историю независимой Украины Всеукраинская конференция организаций российских соотечественников.

 

В порядке подготовки к указанной конференции прошли окружные конференции по пяти консульским округам (Киев, Одесса, Львов, Симферополь, Харьков), на которых были избраны новые составы окружных координационных советов, их председатели и делегаты на Всеукраинскую конференцию.

 

Одной из самых обсуждаемых проблем на всех окружных конференциях стал вопрос о принятии положения о координационных советах, как окружных, так и всеукраинском.

 

Источник: "ПолитАрхивы"

Шухевич і батальйон «Нахтігаль»

Фабрикації Москви про український визвольний рух

 

Ось цікава і вже усім наболіла тема, статтю знайшов у себе в компютері, імя автора на жаль не записавprostite

 

У цій статті я не буду відповідати на численні вигадані історії, що досі публіковані в газетах і книжках у Росії й деінде, які змальовують повстанців українського визвольного руху — Організацію Українських Націоналістів (ОУН), або Українську повстанську армію (УПА) — як «фашистів». Навіть в Україні ще й тепер є значне число людей, які зловмисно знеславлюють тих, хто жертвував своє життя за свободу й незалежність рідної країни. Очевидно, деяким особам легше зробити «наукову» кар’єру, висуваючи безпідставні звинувачення. У випадку деяких із тих обвинувачів, такий тип голослівних тверджень є очевидним залишком із епохи радянської пропаганди.

Зокрема, в Російській Федерації, очорнювання всіх минулих і сучасних змагань українців бути вільними в своїй незалежній державі є справою державної політики. Указ Президента України Віктора Ющенка, виданий 14 жовтня 2006 року з метою привести до примирення між ветеранами Червоної армії й членами українського руху опору, був негайно скритикований у статті в російській пресі. Отже, це не була несподіванка — насправді це можна було передбачити, що декілька осіб недавно звинуватили головного Командира УПА, генерала Романа Шухевича, і батальйон «Нахтігаль» у злочинах, яких вони не вчинили.

Чи треба витрачати час на суперечки з людьми, які висувають безпідставні звинувачення проти українського визвольного руху? Думаю, що ні. Більш ефективним буде інформування читачів, які бажають дізнатися правди про драматичні й часто трагічні події Другої світової війни в Україні, подаючи їм докази, базовані на солідній документації.

Найтривалішим об’єктом наклепів на український національний визвольний рух є Степан Бандера, який для багатьох людей залишається прапороносцем і символом боротьби за національну гідність і політичну незалежність України. Бандеру та його послідовників характеризують по-різному: «фашисти», «гітлерівці», «колаборанти», «нацисти» і т.д. Все таки, подібно як гетьман Мазепа чи Симон Петлюра, Бандера став частиною української політичної історії — символом, застосовуваним до кожного, хто будь-коли був відданий ідеалові національної незалежності.

Хвиля критики українського визвольного руху прорвалася в російських засобах масової інформації в 2007 р., коли Президент Ющенко присудив посмертно звання «Герой України» генералові Романові Шухевичу (псевдонім Тарас Чупринка), головному командирові Української Повстанської Армії, який загинув у бою зі спецчастинами МВД 5 березня 1950 р. Цю нагороду передано його синові, Юрієві Шухевичу, 14 жовтня 2007 р. При тій нагоді Президент Ющенко закликав парламент і уряд надати офіційне визнання членам УПА, які воювали за незалежність України. Російське міністерство закордонних справ зреагувало негативно на пропозицію Президента Ющенка, вбачаючи в ній останню з ряду антиросійських проявів, які, як твердить Росія, виникають в Україні. У своїй заяві з 14 грудня 2007 р. Росія висловила особливу стурбованість реабілітацією Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії, тому що, як це твердять росіяни, «...добре відомо, що бандитські відділи УПА брали участь у нацистських каральних акціях». Російський уряд знову скритикував Президента Ющенка 23 червня 2008 р. за його рішення нагородити Шухевича, якого там називають «капітаном СС». Було б більш конструктивно, якщо б росіяни подали докази на підтвердження своїх звинувачень. Згаданий коментар також заявляє, що зрівнювання «нацистських злочинців і бійців ОУН-УПА з ветеранами Великої Вітчизняної війни» є абсолютно неприйнятне. Що особливо цікаве для історика, це російський протест проти «заходів із метою переглянути наслідки Другої світoвoї війни».

Позицію російського міністерства закордонних справ заново ствердив постійний представник Російської Федерації в Організації Об’єднаних Націй Віталій Чуркін, під час прес-конференції 28 жовтня 2008 р., де він зважився назвати Романа Шухевича «нацистом». Що більше, він сказав, що «протягом Другої світової війни вони», тобто члени українського визвольного руху, «були частиною нацистського руху...». Посол також заявив, що «більшість тих людей, які вбивали євреїв у Бабиному Яру, були українські нацисти». Звідки взялися ці українські нацисти?

Ця остання частина кампанії паплюження Шухевича й батальйону «Нахтігаль» була започаткована Йосифом Лапідом, який назвав себе головою Ради меморіального комплексу «Яд Вашем». Під час державного візиту Президента Ющенка до Ізраїлю й відвідин «Яд Вашем» у листопаді 2007 р. Лапід протестував проти надання Шухевичеві звання «Героя України». Він твердив, що Шухевич і батальйон «Нахтігаль» брали участь у вимордуванні 4 000 євреїв у Львові 1941 року. Він підтвердив свою позицію під час програми в міжнародному радіо Deutsche Welle 6 грудня 2007 р.: «Ми маємо ціле досьє, яке показує, що Шухевич був одним із причетних до масового вбивства. Україна ще досі не домагалася від нас передачі тих документів».

Український уряд, який співпрацював із «Яд Вашем», доставивши Ізраїлю вже 126 000 сторінок різних документів, вирішив вислати офіційну делегацію до музею «Яд Вашем», щоб відкрити правду про те, що насправді сталося у Львові. Ігор Юхновський, голова Українського інституту національної пам’яті, і Володимир В’ятрович подалися до Ізраїлю 27 лютого 2008 р. Наступного дня вони зустрінулися з директором «Яд Вашем», Авнером Шалевом, який поінформував українську делегацію, що окремого досьє про Шухевича немає, і що Йосиф Лапід, який висунув цю справу, не є членом «Яд Вашему». Виникає питання, кому можна довіряти, коли ми, історики, намагаємось чесним способом відтворити складності минулого?

Нещодавно російські архіви оприлюднили, а найімовірніше зфабрикували, документи, які характеризують український визвольний рух як знаряддя нацистської Німеччини, бо це, мовляв, німці контролювали керівництво ОУН, яке створило УПА. Ці документи, як і позиція російського міністерства закордонних справ і заява Чуркіна про ОУН і УПА та генерала Шухевича, в якій російський представник в ООН пов’язує намагання українців здобути визнання Голодомору (геноцид голодом у 1932—1933 рр.) із уявними спробами українських лідерів «прославляти ... особи, які підтримували нацистів», — все це фальшивки з метою створити негативний образ українського руху опору, основною ціллю якого було встановлення Незалежної Української держави.

Як могли німці контролювати керівництво ОУН, коли вже в липні 1941 року вони взяли під домашній арешт двох лідерів організації, Степана Бандеру і Ярослава Стецька, яких у січні 1942 р. вислали до концентраційного табору Заксенхаузен? Після їхнього ув’язнення наступили масові арешти інших провідних членів ОУН. Тільки Микола Лебедь, якого Стецько призначив лідером ОУН, уникнув арешту. Під час поліційної облави на Лебедя німецька служба безпеки видала 4 жовтня пошуковий лист із його фотографією та пересторогою, що він озброєний і небезпечний. Лебедь перейшов у підпілля, звідки успішно проводив операції ОУН і згодом акції УПА. Його дружині, Дарії, не пощастило: німці схопили її й вислали до концтабору Равенсбрюк. Як, отже, ОУН проводила свою співпрацю з нацистами — із нутра концентраційних таборів, чи з підпілля?..

Всі ці події сталися несподівано та за короткий час і були викликані одностороннім рішенням проводу ОУН проголосити відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 р. без порозуміння з німецькою владою. Таким актом ОУН кинула виклик німецькій політиці перетворення Східної Європи в німецьку колонію й німці зреагували негайно. Ярославу Стецьку, який підписав Акт Проголошення відновлення Української держави, відразу повідомив офіцер німецької розвідки, Ганс Кох, що він робить, як мінімум помилку. Кох вимагав розпущення асамблеї та попередив Стецька словами: «Ви граєтесь з вогнем». Німецька влада інтерпретували Акт 30 червня й намагання ОУН встановити місцевий уряд і поліцію як спробу бандерівського керівництва «поставити німецьку владу перед доконаним фактом».

Сподіваючись, що ОУН змінить свої плани, Берлін вислав заступника державного секретаря, Ернста Кундта, до Кракова, де він провів розмови зі Степаном Бандерою, Володимиром Горбовим, Василем Мудрим, Степаном Шухевичем і Віктором Андрієвським. Зустріч перетворилася в конфронтацію Кундта й Бандери. В той час, як Кундт наполягав на тому, що тільки Німеччина має право вирішувати політичну майбутність України, Бандера пояснив, що боротьба , яку ведуть українці, це боротьба за вільну й незалежну Україну. Крім того, він заявив, що «базою для певної співпраці з німецькими установами є мета встановлення незалежної української держави...» Бандера також пояснив Кундтові, що свої рішення він не узалежнював від будь-якої німецької влади. Він заявив: «Видаючи всі свої накази, я не покладався на жодну німецьку владу, ані на будь-яку згоду німецької влади, але тільки на мандат, одержаний від українського народу».

Я пропоную, щоб усі ті, які висувають безцеремонні твердження , що Провід ОУН і УПА був про-нацистський, а особливо представники держав чи важливих установ, спершу познайомилися зі змістом достовірних архівних документів. Після 30 червня 1941 року німці знали, чию справу ОУН репрезентувала. Саме тому вже 5 серпня 1941 року звіт, виданий Armeeoberkommando 17, говорить про «Похідні бандерівські пропагандивні групи», а вже 7 вересня 1941 р. «українські політичні агенти бандерівського руху» попали в категорію небажаних осіб.

Загострення стосунків між німецькою владою та ОУН поступало швидко, що видно із звіту, представленого під час Нюрнберзького процесу. 25 листопада 1941 р. Оперативна група C/5 видала своїм відділенням такий наказ: «Встановлено з певністю, що бандерівський рух підготовляє у Райхскомісаріяті повстання, кінцевою метою якого є створення самостійної України. Всі функціонери бандерівського руху повинні бути негайно арештовані й, після грунтовного слідства, таємно ліквідовані як грабіжники».

Німецька стурбованість можливістю революції, планованої послідовниками Бандери, віддзеркалюється в різних звітах німецької служби безпеки. Наприклад, звіт із датою 16 січня 1942 р. твердить, що на основі інформації, поданої «арештованими послідовниками Бандери, певної дати вибуху планованої революції не визначено. Сигнал для повстання повинен подати Бандера, на звільнення якого ОУН надіється». Очевидно, такий сигнал не міг прийти, бо Бандера залишався в концтаборі до жовтня 1944 року.

Після звільнення 6 жовтня 1944 р. мав розмову з обергруппенфюрером Готльобом Бергером під час якої український лідер виявив великі надії на успіх української визвольної боротьби. Бергер підсумував свої враження від Бандери і зазначив, що «він присвячений своїй ідеї до самого кінця» і що «він ненавидить росіян так само, як німців». Варто відмітити, що у звіті Служби Безпеки (Зіхергайтсдінст: SD) за січень—березень 1942 р. ОУН(б) вже тоді вважалася найбільш активною і небезпечною. Загально кажучи, з початком весни 1942 р. помітно зростає число звітів про діяльність ОУН, що й характеризується як небезпечний рух спротиву. Також цікавим є звіт німецької Служби Безпеки з датою 31 липня 1942 р., який цитує статтю з 4-го випуску нелегальної публікації ОУН Бюлетень. Там сказано: «Рік 1941 приніс нам зміну: один тоталітаризм зник, а другий зайняв його місце... У своїх основних цілях обидва є подібні, їх розділяє лише тактика».

Обширний звіт про «Національно-український рух резистансу — УПА», з датою 1 листопада 1944, читається з захопленням. Цей документ був виготовлений для Fremde Heere Ost (східна секція німецької служби для оцінювання військової розвідки) полковником Райнгардом Геленом. Документ стверджує, що «метою ОУН є створення незалежної національної Великої України». Автор також пояснює, що «стосунки між німцями й українцями поступово погіршувались — ОУН поставилася вороже не лише до поляків і більшовизму, але також до німецької адміністрації. На той час їхня боротьба була спрямована проти німців, совєтів і поляків. Після повторної окупації України Червоною армією, УПА воює виключно проти совєтів ...»

Ці джерела дають далеко кращі докази, які стосуються справжньої мети ОУН, а також стосунків між керівництвом ОУН і німецькою владою, ніж перефразована радянська пропаѓанда.

Оскільки російський представник в ООН безвідповідально приписує вбивство євреїв у Бабиному Яру українським націоналістам, я просто зацитую висновки Нюрнберзького процесу, щоб подати правдиву й точну інформацію. У звіті про Київ сказано: «В результаті, всім київським євреям поставлено вимогу, при порозумінні з комендантом міста, з’явитися в понеділок 29 вересня до восьмої години в призначеному місці. Такі оголошення були вивішені по цілому місті членами київської міліції. Одночасно проголошено усно, що всі євреї повинні бути зліквідовані. У співробітництві зі службовцями й двома відділами поліційного полку «Південь», Зондеркоммандо, 4a (спецвідділ) стратив 33 771 євреїв 29 і 30 вересня». Цей звіт показує виразно, хто сповнив цей жахливий злочин в Києві.

Наступ на український рух опору, тобто ОУН і УПА, був започаткований атакою на Шухевича та його службу в батальйоні «Нахтігаль», тому я пропоную розглянути початок тієї справи. Роман Шухевич — фокус цих затіяних Москвою нападок і акцій деяких безвідповідальних осіб — вже з ранньої молодості був відданий справі незалежності України. На 18-му році життя він став членом Української військової організації (УВО), де був відомий своєю відданістю та організаційною чіткістю. Згодом він вступив у лави Організації Українських Націоналістів, яка була основана 1929 р. у Відні. Як член ОУН, Шухевич не лише виконував численні належні обов’язки, але також присвятив ціле своє життя здобуттю свободи для українського народу.

Перша його військова служба в обороні української справи мала місце під час боротьби за незалежність Карпатської України 1939 року. Після короткого змагання з відділами угорської армії Шухевич подався до Кракова, де виконував обов’язки зв’язкового для ОУН.

Політична ситуація в 1939 р. була бурхливим періодом в історії Європи, але справжній судний день настав тоді, коли Сталін і Гітлер підписали 23 серпня 1939 р. Пакт Молотова-Ріббентропа, який поділив Східну й Центральну Европу на сфери володіння й впливу. В результаті того Пакту східна Польща, заселена переважно українцями та білорусами, як і Латвія, Литва, Естонія, а після короткої кривавої війни також частина Фінляндії, попали під радянський контроль. ОУН, яка раніше плекала деяку надію на здобуття німецької підтримки в своїй боротьбі за незалежність, тепер опинилася в безнадійній ситуації, тому що німці для своєї війни з Францією й Великою Британією отримували сировину від СРСР, отже, Гітлер не збирався викликати антагонізм Сталіна встановлюванням будь-яких відвертих стосунків із українцями. Жменька дискретних контактів між полковником Ріко-Ярим, який діяв із рамени ОУН, і деякими представниками німецької розвідки закінчилася договором забезпечити таємний військовий і розвідувальний вишкіл для малих груп членів ОУН. Ситуація змінилася після німецьких перемог на Заході. Коли французький уряд капітулював 22 червня 1940 р., німці поставилися більш прихильно до пропозицій ОУН. У квітні 1941 р. Бандера уповажнив Ріко-Ярого провести переговори з декількома представниками німецького Вермахту — професорами Теодором Оберлендером, Гансом Кохом і Георгом Герулісом — з метою зформувати українську військову частину в складі Вермахту. Ця справа була успішна й так дійшло до згоди про зформування двох батальйонів — «Нахтігаль» і «Ролянд».

Початково українських рекрутів вишколювали таємно малими групами, званими «Арбайтсдінст», або просто тримали в ізоляції. У квітні 1941 р. приблизно 700 послідовників Бандери (ОУН(б) були завербовані до тієї програми; в половині травня їх поділено на дві групи та вислано на додатковий вишкіл у спеціальних операціях. Важливо зазначити, що хоча вишкіл проводжено за підтримкою Abwehr-у (німецької військової розвідки), очолюваної адміралом Вільгельмом Канарісом, Abwehr не прилучив ці два батальйони до якоїсь військової частини. Очевидно, вони були призначені для спеціальних завдань. Рекрутів знову поділено та вислано у два різні місця для кінцевого вишколу. Одну групу, названу «Нахтігаль», вислано до Нойгаммеру (Силезія). Другу групу, названу «Ролянд», вислано до замку Завберсдорф, на південь від Відня, і передано під команду майора Євгена Побігущого. Під час переговорів ОУН(б) з німцями дійшло до порозуміння, згідно з яким члени обох батальйонів присягатимуть на вірність тільки українській державі, а не Німеччині чи Гітлерові.

Батальйон «Нахтігаль», назва якого була «Спеціальна група «Нахтігаль», був під командою д-ра Ганса-Альбрехта Герцнера. Його головним дорадником і зв’язковим офіцером був професор Теодор Оберлендер, який мав чин першого лейтенанта. Справжнім командиром був для українців Роман Шухевич, один із провідних членів ОУН(б). Обидва батальйони провели тільки короткий час у своїх нових вишкільних базах. Вже 7 червня 1941 р. «Ролянд» був у дорозі до Румунії, сподіваючись брати участь в операціях у південній Україні, а 18 червня «Нахтігаль» вислали до радянсько-німецького кордону: операція «Барбаросса» мала ось-ось розпочатися.

Члени батальйону «Нахтігаль» радо вирушили до радянського кордону, сподіваючись, що війна швидко розпочнеться, бо вони знали про масові арешти, які проводило НКВД, і про депортації населення із Західної України на Сибір. Між 1939 і 1941 рр. було депортовано приблизно 550 000 осіб. Як і передбачали, німецький напад на Радянський Союз розпочався 22 червня 1941 р. Не беручи участі в боях, батальйон «Нахтігаль» перетнув радянський кордон дорогою на Львів і прибув туди в ранніх годинах 30 червня. Згідно з інструкціями, батальйон взяв під контроль декілька стратегічно важливих об’єктів: залізничні станції, газові й електричні станції, катедру Св. Юра та міську ратушу.

У Львові вояки батальйону «Нахтігаль» побачили наслідки радянського панування терору. В’язниці були переповнені покаліченими трупами людей, які вже розкладалися. Декілька членів батальйону знайшли у в’язниці Бригідки тіло Юрія Шухевича, брата їхнього командира. Енкаведистський директор в’язниць, Філіппов, звітував 5 липня 1941 р., що у львівських тюрмах замордовано 2 464 в’язнів. Цей звіт також подає деталі про екзекуції в’язнів у інших містах Західної України. Терор, розв’язаний совєтами, і масові вбивства в’язнів викликали гнів львівського населення. Охоплені люттю і розпукою, деякі родичі замордованих в’язнів, як і звичайні жителі Львова, хапали зустрічних на вулицях євреїв і примушували їх іти до тюремних підвалів виносити загниваючі тіла в’язнів. Все це діялося серед жорстокого насильства і лайки. Стереотип «єврейського більшовика» перетворював невинних людей на жертви, бо ті, хто сповнив ці злочини, без уваги на їхню національність, були евакуйовані совєтами ще перед тим, як німецька армія вступила до Львова.

Батальйон «Нахтігаль» пробув у Львові один тиждень, забезпечуючи бази, за які він відповідав. Деякі вояки також взяли участь в історичній події, відомій як Акт проголошення відновлення Української держави, проведений Ярославом Стецьком 30 червня 1941 року. Німці розглядали це проголошення, таємно санкціоноване Степаном Бандерою, як акт керівництва Бандери, ціллю якого було поставити німецькі власті перед доконаним фактом. Насправді так і було, і це визначило стосунки між ОУН(б) і німецькою владою на час війни. Після спостерігання трагічних подій у Львові «Нахтігаль» подався на схід із наступаючими німецькими військами і дійшов до Вінниці, а згодом до Юзвина (Вінницька область), де перебував два тижні.

В тому часі члени батальйонів «Нахтігаль» і «Ролянд» дізналися, що німці заарештували Бандеру, Стецька та інших провідних членів ОУН(б) і що на основі декрету з 17 липня Галичину включено в генеральну губернію. Керівництво обох батальйонів негайно зреагувало на ту несподівану новину. Капітан Роман Шухевич, визнаний політичний лідер обох батальйонів, написав листа до командування вермахту, протестуючи проти подій у Галичині і заявляючи, що в такій ситуації українці не можуть залишатися на службі у німців. Тож батальйони було відтягнено з фронту, обеззброєно та вислано до Франкфурту-над-Одрою, де їм дали вибір: підписати однорічний контракт служити в шуцполіцай (німецька міська поліція) або бути висланими до Німеччини як примусові робітники. Як і можна було сподіватися, вони вибрали службу в поліції. Такий був кінець існування батальйонів «Нахтігаль» і «Ролянд».

Новий батальйон під командою майора Євгена Побігущого і капітана Романа Шухевича відійшов у Білорусь і 19 квітня 1942 р. прибув до малого містечка Лепел, в околиці якого вояки сповняли службу безпеки, наприклад захищали поїзди та охороняли військові склади. Контракт закінчився наприкінці 1942 р., і оскільки українські вояки відмовилися відновити його, їх транспортували малими групами назад до Львова. Перша група виїхала 5 грудня 1942 р., а 6 січня 1943 р. залишили Білорусь офіцери й прибули до Львова на українське Різдво. Використовуючи різдвяний час, Шухевич попросив у німецького охоронця дозволу піти додому, мовляв, він живе в сусідстві, і попередив дружину, щоб сподівалася гостя. Обіцявши швидко повернутися, Шухевич відійшов і вже не повернувся, таким чином уникнувши ув’язнення в тюрмі на Лонцького, куди попали всі інші офіцери. Після втечі від німців Шухевич пішов у підпілля. Він швидко відновив контакт із ОУН(б) і в травні став членом бюро проводу організації. Найбільшого впливу в українському визвольному русі він досяг у серпні 1943 р. на третьому надзвичайному зборі ОУН, де його було обрано головою бюро та призначено Головним командиром Української Повстанської армії. Так розпочався новий період у житті Шухевича, позначений його керівництвом українською збройною боротьбою на двох фронтах: проти нацистів і проти радянського тоталітарного режиму.

Щодо критики, спрямованої проти Шухевича як офіцера батальйону «Нахтігаль», звинуваченого нібито в участі у вбивствах євреїв і польських інтелектуалів у Львові в липні 1941 р., я пропоную розглянути історичні документи, щоб виявити правду. Після повторної окупації Львова радянськими військами восени 1944 р. радянський уряд створив Надзвичайну державну комісію зі встановлення німецьких злочинів, вчинених на території Львова. Ця комісія складалася з членів Верховної Ради СРСР та інших впливових членів радянського уряду. Результати їхнього розслідування були опубліковані у формі брошури в Києві 1945 року. На базі того розслідування, яке включало досліди, розповіді очевидців і медичні звіти, комісія зробила висновок, що відділи гестапо виготовили списки львівських інтелектуалів, призначених до ліквідації, ще перед тим, як німці вступили в місто. Висновки Надзвичайної державної комісії послужили базою для аргументів генерала Романа Руденка, який був головним прокурором від Радянського Союзу під час Нюрнберзького процесу. Звертаючись до львівської проблеми, Руденко заявив: «Негайно після окупації Львова німцями почалися масові арешти і розстріли професорів, лікарів, адвокатів, письменників, митців. Слідство виявило, що понад 70 визначних науковців, техніків і митців убили німці, а тіла замордованих згодом спалили гестапівці». Трагічну смерть львівських інтелектуалів також обговорював у Нюрнберзі головний радник юстиції (СРСР) Лев Смирнов, який подав деякі деталі про жертви.

У своєму опублікованому звіті Надзвичайна державна комісія не лише виготовила список жертв, включно з деякими описами їхніх страждань, але й подала реєстр осіб із різних відділень німецьких служб безпеки, які брали участь у кримінальних діях у Львові. Слід відзначити, що ані звіт Надзвичайної державної комісії, ані Руденко чи Смирнов — ані, до речі, будь-хто інший — не згадували під час Нюрнберзького процесу про будь-які кримінальні дії батальйону «Нахтігаль» чи Романа Шухевича. Цю фабрикацію створено пізніше. Кампанія очорнювання розпочалася 2 жовтня 1959 р., коли Друге головне управління КДБ СРСР видало інструкцію провести розшуки документів і свідків, пов’язаних із Теодором Оберлендером, міністром у справах переміщених осіб, біженців і жертв війни Федеральної Республіки Німеччина, якого звинувачували в організації масового винищення цивільного населення у Львові 1941 року. 16 листопада 1959 р. генерал-лейтенант Федір Щербак, заступник голови Другого головного управління КДБ СРСР, наполягав, щоб підготовили очевидців до слідства у справі «Нахтігаля».

Справжня ціль КДБ у переслідуванні справи Оберлендера і батальйону «Нахтігаль» була з’ясована в листі, висланому з канцелярії КДБ Львівської області до голови КДБ Української РСР Віталія Нікітченка. В листі ясно сказано, що виконано інструкції у справі «доказів про кримінальні дії у Львові і на території того регіону, вчинені Оберлендером і батальйоном «Нахтігаль». З метою скомпрометувати Оберлендера й українських націоналістів документи, зібрані УКДБ УРСР, були широко вживані в місцевій і центральній пресі, у документальних фільмах і на прес-конференції в Москві».

Встановивши таку зфабриковану документальну базу, Москва була готова розпочати «міжнародне засудження українського націоналізму» за нібито вимордування польських інтелектуалів і членів єврейської спільноти у Львові, з’єднуючи батальйон «Нахтігаль» з Теодором Оберлендером. Використовуючи їх як тло, КДБ підготовляв частину диявольського плану Кремля, ціллю якого було підступне вбивство провідника ОУН(б) Степана Бандери, а ще раніше вбивство голови закордонних частин ОУН Лева Ребета. В січні 1959 р. Богдан Сташинський, добре вишколений кадебістський убивця, який вже доказав свої здібності убивством Лева Ребета 12 жовтня 1957 р., отримав інструкції від свого кадебістського зверхника Сергія А. Демона податися до Мюнхена і встановити місце перебування Степана Бандери.1 В жовтні 1959 р. Сташинський отримав доручення їхати в Мюнхен, щоб виконати наказ Москви та вбити Бандеру. Він здійснив свою місію 15 жовтня. В грудні його викликали в Москву, де Олександр Шелепін, голова КДБ, «нагородив його Орденом Червоного Прапора за виконання важливого державного доручення».

Яка дивна серія пов’язаних подій: у Мюнхені українці оплакували смерть свого провідника, не усвідомлюючи, що він був убитий агентом КДБ, коли в Москві Шелепін і його підлеглі з КДБ святкували свій успіх у Мюнхені! 22 жовтня 1959 р. професор Альберт Норден влаштував прес-конференцію в Східному Берліні, що започаткувала кампанію проти членів батальйону «Нахтігаль» і професора Оберлендера, яких звинувачено у масовому вбивстві євреїв і поляків у Львові в липні 1941 р. Ті добре оркестровані події злучили українську трагедію з політичними цілями Москви.

Негайно після вбивства Бандери Москва і контрольована совєтами Східна Німеччина звинуватили Оберлендера у вчиненні злочину у Львові. Офіційний орган радянського міністерства оборони, газета «Красная звезда», заявила, що, увійшовши до Львова з батальйоном «Нахтігаль», Бандера знав надто багато про кримінальні вчинки Оберлендера й тому його вбито. У звинуваченні, яке висунула Німецька Демократична Республіка, подано наступне:

«Оберлендер очолював батальйон убивць «Нахтігаль», коли ця частина атакувала радянське університетське місто Львів у ранніх годинах 30 червня 1941 р. Під його проводом члени батальйону «Нахтігаль» розпочали погроми єврейського населення і кампанію систематичного винищування чільних представників міської інтелігенції, використовуючи для тієї мети списки прізвищ, виготовлені заздалегідь».

За ці мнимі кримінальні вчинки суд Східної Німеччини визнав Оберлендера винним і виніс своє рішення 29 квітня 1960 р. Це судове рішення було широко розголошено по всьому комуністичному блоку. В Польщі видано книжку, в якій знеславлено Оберлендера, Бандеру та українських націоналістів. Нападки на Оберлендера продовжувалися в українському контексті батальйону «Нахтігаль», але насправді, на думку Германа Рашгофера, який був професором міжнародного права в окупованій німцями Празі 1941 р., радянські комуністи намагалися знеславити його високу позицію міністра в уряді Західної Німеччини, так само як і канцлера Аденауера.

Наклепницька війна була успішна, і в травні 1960 р. Оберлендер залишив свій пост міністра в уряді Західної Німеччини. Однак це був лише початок довгого процесу в Бонні, де докладно перевірено всі обвинувачення. Слід зазначити, що в той час, коли Оберлендер був центральною особистістю в тому судочинстві, його завжди засуджували як командуючого офіцера батальйону «Нахтігаль» у контексті подій у Львові. Отже, українців ніколи не залишали поза увагою.

Ані розслідування, проведені під час судових процесів у Бонні, Карлсруе і Мюнхені, ані дослідні матеріали, зібрані міжнародною комісією в Гаазі, ані матеріали Нюрнберзького процесу (42 томи) — жодного разу не згадали будь-якого кримінального вчинку Організації українських націоналістів або її провідників. Однак, без уваги на переважаючі докази, які зняли обвинувачення з ОУН і Романа Шухевича, ще досі є особи, зокрема послідовники московської тенденції засуджувати боротьбу українців за незалежність, які продовжують знеславлювати керівників українського визвольного руху.

Очевидно, завжди можна вивчити більше про минуле. Щоб полегшити цей процес, Служба безпеки України (СБУ) відкрила свої архіви для всіх істориків, і в співпраці з Інститутом національної пам’яті започаткувала громадські історичні слухання, які включають доповіді і виставки документів. Ціллю того проекту, за словами Валентина Наливайченка, голови СБУ, є пізнати правду. Під час відкриття виставки архівних документів СБУ і фотографій, присвяченої Українській Повстанській армії, Наливайченко заявив, що різні спекуляції, міфи та стереотипи, створені про ОУН і УПА, перешкоджали українському народу вивчити правду про його історичне минуле.

Історичні слухання, які проходили 6 лютого 2008 р., «Обвинувачення проти батальйону «Нахтігаль» — історична правда чи політична технологія», є надзвичайно корисні для нашої дискусії. Український історик Іван Патриляк, викладач Київського університету, провів вичерпну лекцію історії батальйону «Нахтігаль», яка дала слухачам прекрасні підстави для наукового обговорення цієї проблеми. Ця похвальна акція підкреслює потребу завжди шукати правди та уникати необдуманих тверджень, які створюють ворожість або підсилюють стереотипи.

 

Пригоди козаків у Прибалтиці


Черкас Борис  (із журналу "Тиждень")

У війні Речі Посполитої зі Швецією степова тактика козаків змагалася з західноєвропейською військовою наукою.

Військова історія українського козацтва різноманітна. Можна й потрібно багато розповідати про діяння запорожців проти османів і кочівників. Проте цікавими й менш відомими сторінками військової звитяги українців є їхня участь у війнах між європейськими країнами. В одних козаки виступали найманцями, а в інших – як складова збройних сил держави – Речі Посполитої. Однією з таких воєн була Інфляндська (Інфляндією тоді називалися естонські землі) кампанія 1600–1602 років.

 

 

Похідні порядки

6 листопада 1601 року козаки приєдналися до поляків під Валмієру. Українське військо являло собою самостійну, окрему за своєю структурою та організацією військову машину. Загальна чисельність бойового складу нараховувала 2032 вояки. Крім козаків при обозі перебувало 100-200 вільнонайманих селян. Останні, як казав один із сучасників, «…на війну в козацтво ходили, але в товаришах не були». Військо формувалося з чотирьох полків п’ятисотенного складу кожен, артилерії й обозу. На чолі з’єднання стояв уславлений гетьман Самійло Кішка. Він мав свій штаб, що складався з обозного, писаря та восьми осавулів. При гетьмані перебував невеличкий загін «прапороносців, сурмачів, бембеничів і трембачів». Військові музики мали передусім грати сигнали задля управління військом на марші, стоянці та під час бою. Обозний – фактично заступник гетьмана, він стежив за станом обозу. Йому підпорядковувалися 20 візничих, які безпосередньо керували обозним персоналом, і 12 гармашів. Кожен гармаш відповідав за конкретну гармату (фальконет чи сороку), а вже обслугу набирали з простих козаків. Стандартною зброєю кожного вояка був мушкет і шабля. Крім того, деякі козаки мали луки й пістолі. На озброєнні також були списи й бойові коси. Військо добре забезпечували шанцевим інструментом, військовою амуніцією та боєприпасами.

 

На ворожій території

Керівник кампанії, великий коронний гетьман Ян Замойський, доручив Самійлові Кішці йти в авангарді армії. Козаки мали проводити розвідку та розширити безпечну від ворога зону навколо польського війська. Український полководець виконав завдання блискуче. Коли козацька розвідувальна сотня підступила під місто Ергеме, січовики розіграли панічний відступ і виманили ворожий гарнізон у поле, де шведський загін було оточено та знищено. За два тижні козаки розігнали всі ворожі гарнізони, фуражні та розвідувальні команди ворога навколо польського війська. В результаті шведське командування остаточно втратило зв’язок із обложеними, а поляки, своєю чергою, змогли зосередити всі сили на облозі. 19 грудня гарнізон Ергеме капітулював. Це сталося досить вчасно, оскільки Кішка за шість днів до цього попереджав Замойського про рух дев’ятитисячного шведського війська з метою деблокади міста Валмієру. В день капітуляції Валмієру шведи вибили українців із міста Карксі, де була козацька штаб-квартира. В той самий день ворог розгромив розвідувальний загін запорожців. Проте вже за кілька днів Кішка фланговими маневрами змусив шведів відступити.

 

Попри військові успіхи, ситуація для польського війська складалася не найкраще. Передусім бракувало грошей на виплату воякам, тож утримати дисципліну було нереальною справою. Жовніри масово грабували край, причому діставалося підданим і шведського, і польського монарха. Але найзагрозливішим стало дезертирство. Королівське військо зазнавало більших втрат через утікачів, аніж загиблих і поранених.

 

Запорожці теж висловлювали невдоволення умовами служби. Зростала кількість загиблих, поранених і хворих. До того ж, за браком фуражу почався падіж коней. Але Замойському за допомогою обіцянок і виплат з особистого фонду вдалося таки втримати козаків на фронті. Вже 30 грудня Кішка рушив навздогін за шведами.

 

Останній бій Самійла Кішки

Січень ворожі війська провели в бездіяльності. Невеликі сутички відбувалися лише між розвідувальними й фуражними командами. На початку лютого польське військо пішло на Тарту. Бойові порядки поляків розтяглися, тому шведи спробували ґвалтовною атакою розгромити їх на марші. Проте українська та польська кіннота вчасно помітили ворога й змусили його відступити. Під час переслідування запорожці 28 лютого атакували місто Полтсамаа. Вночі вони захопили місто, розбивши розквартированих там рейтар, а на ранок атакували цитадель. Проте під її стінами козаків спіткала невдача, запорожці втратили загиблими й пораненими кілька десятків чоловік. Найболючішою втратою стала загибель Самійла Кішки.

 

Новим гетьманом січовики обрали Гаврила Крутневича, теж старого та досвідченого вояка. Наприкінці березня коронний гетьман вирішив розпочати облогу Вільянді. Здійснити її лише силами польських полків він не міг, бо їхня чисельність внаслідок бойових втрат і дезертирства скоротилася до 4000 тисяч осіб. Тому Замойський наказав Крутневичу якнайшвидше приєднатися до головних сил. Проте виконати цей наказ було не так і легко: давалися взнаки втрати кількамісячних боїв (запорожці мали півтори тисячі дієздатних бійців). А шведи розташувалися поряд, і їх було вдвічі більше, включаючи досить сильну кавалерію. Шведський полководець герцог Нассауський відзначався здібністю до швидких і несподіваних наступів, тому існувала небезпека, що під час відступу козаків шведи завдадуть флангового удару з Тарту. Аби звести ризик до мінімуму, Крутневич вирушив бойовим табором із возів – улюбленим і перевіреним на півдні похідним порядком. Сам гетьман із кількома сотнями кінноти пішов уперед, а обозний Оришевський тягнувся табором за ним. Побоювання козацького гетьмана не були

марними: шведський полководець побачив, що запорожці вийшли з шанців і рухаються повз нього в оточенні возів (їх ефективність як пересувного захисту в тогочасній Європі вважали доволі низькою), зібрав усі наявні сили й атакував Оришевського.

 

Шведи захопили першу лінію возів, але розірвати повністю табір і дістатися його середини не змогли. Обозний зосередив на лінії ворожого наступу максимальну кількість стрільців, які щільним і влучним вогнем зупинили ворога. Після цього запорожці в рукопашній сутичці відкинули шведів від возів. У цей час підійшла шведська піхота й Нассауський повторив наступ. Поступово поле бою затяглося щільним димом від пострілів, атаки шведів змінювалися контратаками українців. Коли ворог ввів у бій останні резерви, на полі бою з’явилася козацька кіннота. Як виявилося, Крутневич швидко довідався про початок битви, адже зв’язок між двома частинами війська не припинявся. Проте гетьман не став атакувати одразу, а непомітно обійшов шведів і чекав, коли вони втягнуться в бій. У потрібний момент Крутневич розпочав атаку. Одночасно з ним і вояки Оришевського вдарили на шведів. Ворожа кіннота, намагаючись уникнути оточення, одразу втекла до Тарту, а кілька сотень шведської піхоти було вирізано в пень.

 

Твердиня хрестоносців

З перемогою українців шведи остаточно припинили наступальні акції, зосередившись на обороні міст. В останніх числах березня Замойський із 3500 жовнірами й запорожцями оточив збудовану лицарями-меченосцями потужну твердиню Вільянді. Цілий квітень вояки рили апроші й сипали вали. На кінець місяця нарешті прибула важка артилерія. Проте з’ясувалося, що боєприпасів обмаль і їх не вистачить на обстріл спочатку міських укріплень, а потім і цитаделі. Тому Замойський доручив Крутневичу організувати несподівану атаку в козацькому стилі, аби захопити місто. Запорожці й тут показали себе з найкращого боку. 4 травня українські вояки бігцем підступили під стіни й, перелізши через них по драбинах, дісталися міста. Після запеклого вуличного бою шведів витіснили до замку. Шлях для гармат було відкрито. 16–17 травня поляки здійснили штурм цитаделі, але невдало. Щоправда, гарнізон не став випробувати долю й за кілька днів капітулював. Козаки в цих подіях участі вже не брали, оскільки знову рушили в авангарді. В липні Замойський пішов на Тарту, доручивши польному гетьману Станіславові Жолкевському і Крутневичу вибити кількасотенний загін Анрепа, що мав здійснювати диверсії в тилу. Шведи зайняли доволі зручну позицію між морем і великим озером. Відкриті місця вони перекрили «іспанськими козлами». Жолкевський спробував лобовою кавалерійською атакою прорвати шведський фронт, але зазнав фіаско. Тоді в обхід було послано козаків, а польська кіннота мала відволікати шведів герцями. Запорожці за дві години зробили десятикілометровий марш-кидок і вийшли ворогу в тил. Це було доволі вчасно, оскільки поодинокі герці переросли в серйозний бій. Спільна атака українців і поляків вирішила фінал битви.

 

До кінця літа поляки здобули ще низку перемог у невеличких боях і захопили місто Пайде. Що ж до козаків, то вони здебільшого вели розвідувальні дії. Повноцінної облоги Тарту так і не відбулося – на це в Замойського вже забракло сил. За відсутності грошей польське військо фактично перестало існувати. Додому поверталися навіть найвірніші гетьманові хоругви. В перших числах вересня й січовики рушили до України, переобтяжені як здобиччю, так і пораненими та хворими вояками. Під час повернення запорожці, за прикладом урядового війська, брали стації (натуральну данину), вдаючись іноді й до грабунків. Уряд заплющував очі на подібні дії дезертирів, а скарги на козаків, які чесно відслужили, тим більше залишав без уваги. Козацтво, відчуваючи свою силу, не забуло помститися тій шляхті й міщанам Полоцька та Вітебська, котрі допомагали каральним військам придушувати повстання Северина Наливайка.

 

ДОВІДКА

 Інфляндська війна  

На кінець XVI ст. загострилося протистояння між Річчю Посполитою та Шведським королівством за Естонію. Влітку 1600 року прикордонні сутички переросли в повноцінну війну. Першу кампанію проти шведів вело переважно Велике князівство Литовське, позаяк Польща в цей час воювала проти Молдови. Наступного року, після успішного завершення військових дій на Дунаї, поляки перекинули 9000 війська на північ. Козацтво мало зацікавлення в спільних військових походах із королівськими військами, оскільки це було єдиною можливістю позбутися урядових заборон, покладених на нього після поразки повстання Наливайка. 


Козаки блискуче показали себе в Молдовському поході, й польський уряд виявив готовність піти на найширші поступки для січовиків задля їх участі у війні проти шведів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Самійло Кішка

 Герой «Думи про Самійла Кішку», яку нині знає кожен школяр – особа загадкова. Відомо, що він народився близько 1530 року, походив із шляхетського роду гербу «Доленга», здобув непогану освіту, був гетьманом у 1564 – 1575 та 1599 – 1601 роках і керував козацьким військом в Інфляндській кампанії, низкою морських походів: на Гезлев, Ізмаїл, Очаків, Білгород-Дністровський. Усе інше оповите мороком. Наприклад, чи справді 25 років був прикутий до весла на турецькій галері й чи влаштовував заколот на судні – невідомо. Є припущення, що заколот трапився пізніше і влаштували його козаки, котрі потрапили в полон у битві під Цецорою 1620 року. Цілком імовірно, що народна фантазія змішала докупи морські подвиги популярного козацького гетьмана й звитягу менш відомих полонених. До речі, обставини смерті Кішки в Прибалтиці також достеменно невідомі. Довго ходили чутки, що майже 100-літній воїн загинув під Цецорою.

Голодомор - свято для комуністів

  • 29.11.10, 12:59

Луганские коммуняки отпраздновали годовщину организованного их партией Голодомора пьянкой с шашлыками

В День памяти жертв Голодомора луганские коммунисты устроили праздник с шашлыками и выпивкой.

Об этом написала в своем блоге депутат Луганского горсовета Наталья Максимец.

«Завтра, пока некоторые больные на голову голодоморцы будут «свичкы у викнах палыты» та «голодуваты на знак пошаны до померлых», мы собираемся нашей старой, дружной компанией и устраиваем пиршество – шашлык из свинины замочен мальчиковой половиной, они же занимаются напитками, девчоночья половина кудесничает на счет всяких оливье и пироженок с мороженками; будем вкусно есть, шутить и даже танцевать», - написала Максимец в пятницу, за день до траурной даты.

По словам депутата, сначала она хотела участвовать, потому что ей якобы нельзя пить.

«Думала: не хочу смотреть на пьяные мордашки друзей, чувствовать себя белой вороной в хмельной компании. Но друзья, во-первых, пообещали мне соки-воды-чаи в неограниченном количестве, а во-вторых, сказали: Ната, трудно первые две-три рюмки, а потом ты будешь веселиться, наблюдая за нашими чудачествами. В общем, убедили», - рассказала она.

Напомним, День памяти жертв голодоморов ежегодно отмечается в четвертую субботу ноября.

В областных центрах Украины на центральных площадях состоялись траурные мероприятия, общенациональная минута молчания и акция «Зажги свечу».

Історія з грифом "Секретно": Голодомор.

  • 25.11.10, 15:22
ТСН.ua продовжує цикл публікацій "Історія з грифом "Секретно": Інформаційна блокада – важливий інструмент геноциду в Україні. Не випускалося жодне слово правди. Володимир В'ятрович нформаційна блокада була важливим інструментом реалізації Голодомору як геноциду в Україні. Проникнення за кордон інформації про масову голодну смерть людей могло не лише зіпсувати міжнародний імідж Радянського Союзу, котрий саме на початку 1930-х почав активно налагоджувати дипломатичні стосунки із державами Заходу, але й вилитися у спроби допомогти голодуючим. Саме значний міжнародний розголос голоду 1921-1922 дозволив надати постраждалим суттєву допомогу, врятувати багатьох від голодної смерті. В 1932-1933 це не повинно було повторитися. Приречені Сталіним на смерть через голод мусили померти. Тож військова облога територій, яка мала за мету не дозволити вирватися із голодоморного гетто, ефективно доповнювалася стіною мовчання, за яку не повинно було проникнути жодне слово правди.

Все ж, в 1932 році, з'явилися публікації британських журналістів Гарета Джонса з лондонської "Таймс" та Малкольма Маггериджа з "Ґардіан", які на свій страх і ризик здійснили подорож українськими селами, щоб розповісти про жахливі сцени побаченого голоду. У відповідь Радянський Союз завдав серйозного інформаційного удару. Як ефективний інструмент використано відомого американського журналіста із газети "Нью Йорк Таймс". Лауреат Пулітцерівської премії 1932 року Волтер Дюранті, котрий неодноразово бував у СРСР, і, як він сам зізнався в приватних розмовах, достеменно знав про страшний голод, публічно заперечив його і назвав вигадкою.

Сталінське "В СССР голода нєт!", озвучене вустами Дюранті, прозвучало переконливо для багатьох західних політиків. Тим паче, що вони хотіли повірити цим словам, аби якомога швидше налагодити "взаємовигідні економічні відносини" з державою, готовою за безцінь продавати відібране у селян зерно і у величезних кількостях закуповувати промислове обладнання.

Радянські органи безпеки пильно стежили за німецьким, італійським та японським консулами, які цікавилися ситуацією в Україні і могли передати інформацію про голод за межі СРСР. Крім того, чекісти вміло проводили "злив" потрібної їм інформації. В серпні 1933, в супроводі трьох інших французьких політиків, Україну відвідав колишній прем'єр Франції Едуард Ерріо. Цей візит розглядався як важливий крок піар-кампанії, яка мала засвідчити ефективність форсованих сталінських реформ. Тому радянські послідовники графа Потьомкіна працювали, не покладаючи рук.

Згідно інформаційних повідомлень Одеського обласного відділу ГПУ, французькі політики весь час перебували під пильним наглядом чекістів, які визначали їх маршрут, влаштовували для них зустрічі із "щасливими колгоспниками". Селяни розповідали про своє "сите життя": їм видають на день 15 кг хліба, крім овочів та фруктів, вони мали право на сад, город, рогату худобу, одержуючи для неї корм, гарячу їжу для колгоспників керівництво привозить просто в поле. Для переконання, що жодних труднощів із харчами немає, колгоспники демонстрували "переповнені зерном комори". А на завершення "щасливі українці" подарували французам українські вишивані сорочки та рушники, які, очевидно, мали символізувати, що колгоспники ситі не лише хлібом, але й багаті духовно, завдяки своїм національним традиціям. В результаті чекісти у звітах задоволено констатували, що пан Ерріо висловлював захоплення побаченим на урочистих прийомах і вносив відповідні нотатки у свій записник. Французькі журналісти відправили у свої редакції репортажі, під якими цілком могли підписатися й самі чекісти.

Жорстка інформаційна блокада довкола страшного голоду тривала й опісля. Тепер її головною метою стало приховати величезні масштаби злочину. Різке зменшення кількості населення у той час було помітним усім. Колгоспник Микола Рева, у своєму листі до Йосифа Сталіна, яким він наївно хотів відкрити очі "вождю народів" на голод, розповідає, що в 1941 році до школи мали йти лише троє першокласників. Очевидно, це зменшення не могла не відзначити статистика. Тому призначений на січень 1937 року перепис населення жорстко контролювався НКВД. Незважаючи на це, результати перепису не влаштовували комуністів: відображені втрати населення все одно були надто великими. Тому дані спочатку засекретили, згодом значну частину знищили. Потому ліквідували й виконавців перепису – їх звинуватили в змові і шкідницькій антирадянській діяльності.

В 1941 році в Києві знищено тисячі справ Наркомату охорони здоров'я з початку 1930-тих років, які, очевидно, могли містити інформацію про голод. Не повинно було залишитися жодного документального матеріалу з інформацією про цю трагедію. В результаті сьогодні вціліли майже виключно секретні документи – радянська влада вважала свої грифи таємності надійною гарантією недоступності інформації, то й не нищила їх.

Пам'ять про Голодомор мала бути стерта не тільки з офіційних документів, але й з пам'яті свідків трагедії. Тому чекісти жорстоко переслідували усіх, хто намагався утримати цю пам'ять чи, тим паче, передати її комусь. За згадуваний вище лист колгоспник Микола Рева отримав 6 років ув'язнення. Його справа в архіві СБУ далеко не єдина – протягом 1930-1940-х років людей засуджували до кримінальної відповідальності за будь-яку згадку про Голодомор, усну чи письмову. У справах таких "наклепників" знаходимо "докази злочину": листи, зокрема адресовані Сталіну, вірші чи щоденникові записи. Доказом антирадянської агітації стали виявлені у жителя Батурина Миколи Боканя фотографії, одна з яких, датована 3 квітня 1933 року, містить промовистий напис "300 днів без шматка хліба".

Одна з останніх подібних справ з 1945 року. Колишню учительку Олександру Радченко заарештували на підставі щоденника, який вона вела з 1926 року. "Мета моїх записів, – пояснювала вона на суді, – присвятити їх дітям. Я писала, що через 20 років діти не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм. На Україні в 1930-1933 роках український народ переживав страхіття". Але й через дванадцять років після Голодомору, лише за загадку про нього Олександру Радченко засудили до 10 років позбавлення волі.

Чекісти були впевнені, що пам'ять про Голодомор, стерта з документів та спогадів свідків, зникла назавжди. І один із наймасштабніших злочинів в історії людства – геноцид проти українців – надійно захований. Проте тисячі українців, що пережили трагедію, опинилися поза межами досяжності радянської безпеки. Вони отримали можливість розказати світові правду, а тому стали небезпечними для комуністичного режиму.

В наступній статті читайте про інформаційне протистояння КГБ та української діаспори довкола проблеми Голодомору.

П.С. Стаття написана на основі розсекречених документів з архіву СБУ про Голодомор. З оглядами цих документів можна ознайомитися в книзі "Голодомор 1932-1933 в Україні за документами ГДА СБУ. Анотований довідник" (Упорядники В. Даниленко (відп.упорядник), Л. Аулова, В. Лавренюк. Видано Центром досліджень визвольного руху спільно із ГДА СБУ в листопаді 2010 року).

"тотальна українізація" у Криму :(

  • 25.11.10, 09:31

"ФЛОТ2017"

Константинов о русском языке в Крыму

Спикер Верховного совета Крыма Владимир Константинов заявил, что основным вопросом, который должен быть на контроле постоянной комиссии парламента автономии по культуре, является использование русского языка в регионе. Он также назвал недопустимым отказ чиновников от использования русского языка. "Мы должны вернуть ту ситуацию, которая была в Крыму ранее. Недопустимо, когда в переписке внутри автономии чиновники отказываются от русского языка", - сказал Константинов на заседании комиссии по культуре. Он также заявил, что Верховный совет Крыма всегда выступала инициатором политических и культурных акций в поддержку русского языка, и это нужно продолжать. "Вопрос использования русского языка для нас краеугольный", - подчеркнул крымский спикер, который является членом Партии регионов. Напомним, 7 сентября в Верховной раде был зарегистрирован проект закона "О языках в Украине", внесенный представителями большинства Александром Ефремовым, Петром Симоненко и Сергеем Гриневецким. Формально этот законопроект не делает русский язык вторым государственным, но предоставляет ему право "свободного функционирования практически и во всех сферах деятельности", что равнозначно официальному статусу. Кроме того, документ вводит двуязычие в Украине. Принятие закона о языках в Украине парламент отложил на неопределенный срок.

Источник: TCH.ua.