Донеччина: життя після «мовного покращення»

Що реально змінилося в Донецькій області після струсу повітря, яке дало право мешканцям регіону користуватися тим, чим вони і досі вільно користувалися? Як і очікувалося, нічого істотного. Трава зеленіша не стала, а сонце не почало світити яскравіше.

Втім, для влади, яка страждає на кризу жанру, головною метою було вкотре відтворити ілюзію мовної проблеми і переконати південно-східних виборців у тому, що, мовляв, не треба в нас, регіоналах, розчаровуватися – ми, ось, обіцянки виконуємо…

А розчарування є. Вони –масові. «Ми йому повірили, а він нас зрадив», –говорив мені недавно про Януковича один донецький офіцер. Чи допоможуть спекуляції з російською мовою врятувати тріснутий айсберг синьо-білого електорату? Президентська команда може про це йне мріяти. Лівобережний громадянин таки розумніший, ніж про нього думають на Банковій. Серед кримчан і донбасівців стає дедалі менше тих, хто готовий з порожніми кишенями радіти «мовномупокращенню». Але в ПР, судячи з усього, вважають інакше.

«Скрізь, де я був,розповідає регіонал Володимир Олійник про свою поїздку до Криму, досить спокійно щодо мовного питання. Але люди пожвавилися тому, що підтримують регіональні мови. Однак потрібно й державній мові гарантувати захист. Повинні бути закони та про регіональні мови, й про державну мову».

Може, люди і пожвавилися, але яка суть цього пожвавлення? Природна чи нав'язана партією влади? Створити на порожньому місці штучний конфлікт, маніпуляційними технологіями вселити своїй електоральній армії, що це – священна війна за грандіозне щастя, а потім вийти на публіку і з неприкритим лукавством оголосити про нібито природне пожвавлення людей…

У Донецьку, до речі, знайшлися активісти, які спробували юридично боротися з мовними спекуляціями. Представники обласної організації «Всеукраїнський комітет захисту прав людини» подали позов до місцевого окружного суду про незаконність встановлення на території області регіонального статусу російської мови. Судова відповідь була передбачуваною –у задоволенні позову відмовлено.

А от губернатор Донеччини Андрій Шишацький всіх заспокоює. Говорячи про процес застосування закону про мови, він підкреслює, що в області зараз немає причин для паніки. «Все іде спокійно, навіть відзначено зростання навчання українською мовою порівняно з минулим роком: і в школах, і першокласників. Тобто 50,5% першокласників українською мовою навчатися почали і 50,1% школярів. Відзначено зростання навчання українською мовою в Донецькій області», – заявляє голова донецької ОДА, провокуючи у такому випадку цілком справедливе питання: а навіщо тоді треба було «регіоналізувати» російську мову?..

Однак місцева влада, влаштовуючи у шахтарській столиці мітинги на підтримку мовного закону, наполегливо хоче примусити мешканців регіону вважати, що проблема таки існує. Якщо раніше ПР вдавалося розпалювати у Донбасі мовні пристрасті легко і масово, то нині донецькі небожителі змушені чаклувати над стадним інстинктом за допомогою сумнівних заходів, на які вже не вдається зібрати хоча б тисячу осіб.

До слова, у чотирьох районах Луганської області (Білокуракинському, Марківському, Новопсковському, Сватівському) на російську мову не наклеюватимуть марку регіонального, повідомляє прес-служба Луганської облради. Причина, напевно, багатьох здивує: мову Ахматової і Чехова у цих районах вважають рідною лише 10% жителів.

 

VoxPopuli

Днями я відвідав донецький бульвар Пушкіна, щоб поспілкуватися з перехожими про їхнє ставлення до «регіоналізації» мови Олександра Сергійовича.

Підходжу до пенсіонера, який представився Валерієм В'ячеславовичем.

– Вам відомо, що російська мова отримала статус регіональної?

– Так, знаю.

– Чи були особисто у Вас якісь мовні проблеми до прийняття цього рішення?

– Не було…

– Що, на Ваш погляд, змінилося після прийняття мовного закону?

– Нічого, напевно. Ось, молоді люди… Нехай вчаться хоч російською, хоч українською… У нас взагалі у Донецькій області більше сотні національностей.

– Як Ви вважаєте, що стоїть за цим законом? Реальна проблема чи корисливі політичні інтереси влади?

– Швидше за все, друге.

Недалеко від Валерія В'ячеславовича бачу молоду пару. Йду до них. Це – Артем і Тетяна.

– Як ставитеся до того, що російська мова отримала статус регіональної в Донецькій області?

– Я й не знав,– говорить Артем.

– А я знаю,– з посмішкою зауважила Тетяна.

Що тепер зміниться, як ви думаєте?

– Нічого,– не замислюючись, відповідає Артем.

– Як Вам здається, а який тоді сенс був у цьому рішенні?

– Ніякого… Я взагалі позитивно ставлюся до української мови, можу говорити нею, якщо доведеться…

Після спілкування з представниками молодого покоління захотілося ще раз звернутися до людей, котрі побачили життя. Помічаю пенсіонера, який на самоті сидить на лавці і, схоже, думає якусь важку думку. Свого імені чоловік так і не назвав, але на мої питання відповідав прямо і конкретно.

– Закон був по-собачому прийнятий. Такий закон треба обговорювати з народом, а не так, як вони зробили проштовхнули перед виборами, і готово. Це нікуди не годиться.

Донецький пенсіонер також не вважає, що мовний закон щось змінить:

– Як було, так і буде. Це передвиборчий хід. Це – напівзахід, а не виконання обіцянки. Потрібно радитися з народом. У Швейцарії, наприклад, з кожного приводу референдум проводиться.

Щодо української мови літній чоловік висловився досить шанобливо:

– Я вже на пенсії, мені вже пізно вчити українську. Я приїхав сюди працювати з Росії, навчався в російській школі. Мені багато разів по роботі доводилося бувати в Західній Україні на шахтах. Українська мова – дуже хороша, але я вже нею не оволодію…

А от студенти Микита і Євген визнають українську мову свою рідною, при цьому вони не чули про те, що російська мова стала регіональною в області.

– Ну, тепер від мене ви знаєте про це. Що думаєте?

– Якби ще повністю розуміти, що значить це рішення… Для звичайної людини ці зміни непомітні... Проблем з мовами в нас до цього не було, і я не думаю, що це рішення щось змінить. Хоча було б непогано, якби в кінотеатрах фільми показували російською,– говорить Микита.

– А як взагалі до української мови ставитеся?

– Позитивно! Це – рідна мова нарівні з російською. Особисто я патріотично ставлюся до української, якщо можна так висловитися.

 

Висновки

З людьми я розмовляв, звичайно ж, не в межах якогось методичного соцдослідження. Це – звичайні бесіди практично з першими зустрічними. Тим не менш, процитовані точки зору показові. За моїми спостереженнями, вони є типовими для деяких груп донецьких виборців. Висновки ж для Партії регіонів, безумовно, невтішні:

1. Регіонали провалили інформаційну розкрутку рішення про надання російській мові статусу регіональної у Донецькій області;

2. Навіть якби партія влади виявила більшу активність і креативність у піарі мовного закону в Донбасі, толку з цього було б не більше, ніж зі спроб нетверезої людини довести свою тверезість, роблячи серйозний вираз обличчя.

3. Культурологічними спекуляціями ПР продовжує знущатися над своїм «залізобетонним електоратом», який, щоправда, вже масово починає про це здогадуватися.

4. Мешканці Донбасу набагато ліпше ставляться до української мови та її носіїв, ніж деколи намагаються показувати провладні ЗМІ та агресивні націоналісти (мета, безсумнівно, у перших і других різна, але засоби – однакові).


Джерело: 
ZAXID.NET
Автор: Євген Стратієвський, Донецьк

Дебілізм влади міцнішає

Книгарні знімають з продажу книжки, на яких є фотографії з цигарками, щоб уникнути штрафів за пропаганду тютюнопаління.

Цю інформацію підтвердила у коментарі "Українській правді. Життя" директор мережі  ТОВ "Книгарня Є" Катерина Федоренко.

"Пішли перевірки з боку податкової, органів захисту прав споживачів. Щоб уникнути цих штрафних санкцій ми справді знімаємо з продажу книжки, де є фотографії з цигарками", - сказала Федоренко.

Зокрема, знімається з продажу у мережі книжка Василя Шкляра "Залишенець", бо "там є фотографія Василя Шкляра, де він з цигаркою".

Як пояснила Катерина Федоренко, причинами перевірки книгарень є Закон про заборону реклами, спонсорства та стимулювання продажу тютюнових виробів. Як відомо, він набрав чинності 16 вересня цього року.

"Але якби були якісь чіткі роз’яснення до нього… Потрібно наповнювати бюджет і тепер пішли перевірки", - сказала Федоренко.

За її совами, "вже є деякі точки, які постраждали, на які накладено штрафи. Це не наша мережа книгарень".

"Крім Шкляра, таких книжок дуже-дуже багато. Це і класика. "Енеїда", наприклад, зображення на її головній сторінці. Всі ж козаки завжди були з люльками. Навіть Максим Кідрук, і то попадає в цей перелік ("Навіжені в Мексиці", у книжці один з намальованих героїв тримає цигарку- ред.)", - додала директор мережі  ТОВ "Книгарня Є".

На уточнююче питання, за яким саме критерієм книгарня знімає з продажу книжки, вона пояснила: "Або автор з цигаркою, або якийсь персонаж з цигаркою. От ми і мусимо знімати".

"Я вважаю це повним абсурдом, тому що якщо Еней з люлькю – це ж не є на правах реклами", - додала Федоренко.

Водночас директор з розвитку книгарні "Читайка" Вікторія Руденюк розповіла, що стосовно них ніяких дій не було.

"На зараз не маю жодної інформації. В магазині наші адміністратори також чули про це (що знімають з продажу книжки зі зображеннями цигарок, - ред.), але ніяких вказівок чи претензій від адміністрації ринку ("Читайка" знаходиться на Петрівці – ред.) до них не було", - додала Руденюк.


http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?shklyara_i_kidruka_znimayut_z_polits_knigaren_cherez_tsigarku&objectId=1268550

Не викрадали ми. Він сам прийшов!

В Україні знову скандал із викраденням іноземця. Минулої п’ятниці учасник російського «Лівого фронту» Леонід Развозжаєв намагався отримати політичний притулок в Україні. Але російський опозиціонер, оголошений у Росії у федеральний розшук, не встиг набути цього статусу: за даними українського об’єднання лівих «Боротьба», коли пан Развозжаєв вийшов iз будівлі Управління верховного комісара ООН у справах біженців у Києві по вулиці Лаврська, 16 (там він заповнив анкету і подав заяву з проханням про притулок), його одразу схопили невідомі в чорному та силоміць посадили до машини. Співробітники управління ООН лише почули крики заявника. Вже невдовзі викрадений опозиціонер опинився у Москві!

Схопили — і в Білокам’яну

За даними українських лівих, їхній російський колега перебував в Україні на легальних підставах iз 17 жовтня.

За словами радника з питань громадської інформації УВКБ ООН у Білорусі, Молдові та Україні Олександри Маковської, Развозжаєв дійсно звернувся по консультацію щодо надання йому притулку, однак процедура завершена не була, бо він зник. Чоловік не встиг заповнити всіх паперів через обідню перерву, вийшов з офісу на вулицю, лишивши в офісі свої речі, і зник!

«Леонід був викрадений у центрі Києва російськими спецслужбами. Вивезений на приватному літаку на територію Росії. Про це мені відомо з достовірних джерел у Росії», — цитує координатора руху «Боротьба» Сергія Киричука видання «Українська правда».

Зауважимо, що саме 17 жовтня слідчий комітет РФ порушив кримінальну справу стосовно координатора «Лівого фронту» Сергія Удальцова, його помічника Костянтина Лебедєва, а також помічника депутата Держдуми Іллі Пономарьова Леоніда Развозжаєва за фактом підготовки до організації масових заворушень. Приводом послужили результати перевірки відомостей, викладених у фільмі «Анатомія Протесту–2», показаному на НТВ 5 жовтня. Того ж дня Удальцова і Лебедєва допитали, а в їхніх квартирах провели обшуки. Развозжаєва слідчим знайти не вдалося. Як виявилося, він утік до України, але зміг пробути тут не більше трьох діб.

«Його напевно «пасли» саме поруч із тими офісами правозахисних чи лівих організацій, де він міг з’явитися, щоб попросити про допомогу, — зазначив у коментарі «УМ» один з експертів–правозахисників на анонімних умовах. — Співпраця нашої і російської спецслужб у таких питаннях уже давно не є таємницею. Тут часто не діють ані конвенції, ані процедури екстрадиції. Бо для силовиків це зайва втрата часу. Такі питання «співпраці» вирішуються на досить високому рівні».

І дійсно, вже в неділю Развозжаєв був доставлений до Басманного суду Москви, який обрав йому запобіжний захід — ув’язнення протягом двох місяців. Журналістам Life News Online вдалося зняти, як Развозжаєва виводили з Басманного суду, він лише встиг крикнути, що його «катували два дні в Україні». Його адвокат Віолета Волкова заявила, що захисників на суд не допустили.

Орли Путіна в Україні ніби в себе вдома?

Водночас у слідчому комітеті Росії учора заявили, що пан Развозжаєв нібито... сам з’явився з повинною. «Він докладно повідомив про обставини підготовки ним, Сергієм Удальцовим, Костянтином Лебедєвим та іншими особами масових безпорядків на території РФ, а також про причетність зазначених осіб до масових безпорядків, які відбулися 6 травня 2012 року на Болотній площі в Москві, — повідомив офіційний представник СК РФ Володимир Маркін. — Як випливає з явки з повинною, зробленої Развозжаєвим, заяви фінансування цих безладів здійснювалося з боку Гіві Таргамадзе. Все викладене буде... ретельно перевірено слідчим шляхом». До речi, вчора через ЗМІ Удальцов заявив: такi «показання» його соратник мiг дати тiльки пiд тортурами, й iнформацiя про фiнансування протестного руху в Росiї з грузинських джерел не вiдповiдає дiйсностi.

А що ж українські спецслужби? Офіційної реакції СБУ немає досі. Лише через «інформовані джерела» у ЗМІ було запущено повідомлення, що українська спецслужба не одержувала з боку правоохоронних органів Росії, ні по лінії Інтерполу якихось прохань про допомогу в затриманні на території України Развозжаєва. А щодо ймовірного викрадення опозиціонера російськими спецслужбами на території України, то на Володимирській, 33 не можуть ані підтвердити, ані спростувати цей факт.

Виходить, що російські силовики почуваються в нашій державі, як у себе вдома? Бо жодної протидії їхній діяльності немає ні з боку української розвідки, ні з боку контррозвідки. Як не згадати викрадення ізраїльськими спецслужбами в Україні на початку минулого року палестинця Дірара Абу–Сісі. Тоді СБУ також робила вигляд, що подібного статися не могло. Хоча згодом Ізраїль визнав, що саме його спецслужби дійсно викрали в Україні палестинського інженера, який працював на електростанції в Секторі Газа. Дружина викраденого — Вероніка Абу–Сісі, громадянка України, навіть подала позов до Вищого адміністративного суду проти Президента Віктора Януковича, в якому звинувачувала владу України у комерційних домовленостях з Ізраїлем. Але віз і нині там.


http://umoloda.kiev.ua/number/1!%2016/0/77029/



Боротьба за «покращення» під сміх електорату

Нана Чорна, УНІАН

Чиновники, особливо вищого рангу, не перестають дивувати своєю обізнаністю про життя українців, в ім’я покращення добробуту яких вони і працюють, не покладаючи рук.


Свіжий у пам’яті випадок, що стався з прем’єр-міністром Миколою Азаровим у Запоріжжі.

Глава уряду під час візиту на Запорізький автомобілебудівний завод заявив, що середня зарплата в Україні вже становить 3,5 тисячі гривень. Робітники підприємства не втрималися від сміху. Здивований такою реакцією, глава уряду поцікавився у робітників автопрому, скільки вони отримують. Один з них сказав - 1,5 тисячі гривень. «Значить, ви працюєте неповний робочий день», - сказав Азаров. Однак робітник наполягав, що працює повний день. Після цього прем’єр кинув: «Не повний!», І перевів розмову на іншу тему.

І як тут не перевести, якщо чиновник «сів у калюжу». Подібні спроби представників влади переконати простих людей у прекрасному їхньому житті - не поодинокі. Мабуть, тяжка праця чиновників на благо України, але у відриві від реального життя країни, спровокувала таку «амнезію» щодо конкретних фактів з життя електорату. Або жорсткий графік не дає до кінця зануритися в «нетрі» ними ж створеної реальності? Коли ж «керманичам» знаходити час для вивчення в прямому сенсі слова основ виживання середньостатистичного співвітчизника? Для цього потрібно знати розмір пенсій і зарплати, і можливість працевлаштування для її отримання, та тарифи на комуналку, і ціни на продукти і промтовари, і вартість проїзду в транспорті, медикаментів, шкільні та вузівські «внески», і ще масу пунктів «споживчого кошика ». Все перераховане ще необхідно усвідомити, адже верхи до норм життя пересічного українця і відносини-то ніякого не мають. А Держстат і зовсім заплутує своїм середньостатистичним зведенням.

Як тут не згадати легендарну фразу "Якщо у них немає хліба, нехай їдять тістечка"? Фразу, що стала символом крайньої відчуженості верховної абсолютистської влади від реальних проблем простого народу. Як бачимо, за три сотні років мало що змінилося. І обізнаність українського прем’єра про реальне життя народу мало чим відрізняється від обізнаності французьких монархів про життя їх підданих.

Бідність - не гріх, та коли ж «покращення»

Тоді нагадаємо. Почнемо з «найпривілейованіших» українців, у професіоналізмі яких особливо зацікавлена влада. 3 жовтня (не так давно), відкриваючи засідання Кабміну, прем’єр-міністр особисто заявив, що зарплата вчителів в Україні до кінця року зросте до 3 тисяч грн. Зауважте, до 3, а не до 3,5. До речі, «середньостатистичну» зарплату педагогам Азаров пообіцяв до кінця наступного року, і то - вона тільки наблизиться до 3,5 тисяч.

Є ще одна категорія трудівників, які не на останньому рахунку у держави - медики, в руках яких наші життя. Здавалося б, у кого, як не у них повинна бути гідна зарплата. Так ось, за даними Держстату, в галузі охорони здоров’я та надання соціальної допомоги середній заробіток в серпні порівняно з липнем знизився на 69 грн - до 2274 грн! А зарплата медсестри становить близько 900 грн! (Для порівняння: оклад банківського працівника, причому середньої ланки, в Києві близько 1 дол).

Що стосується держслужбовців, про підвищення зарплат яких ми раз у раз чуємо, то в районному центрі України вони отримують 1.200 грн.

Цікаво, як на такі гроші взагалі примудряються жити? Хоча, і з 3,5 тисячі не викрутишся...

А якщо повернутися до даних Держстату, то середня зарплата обчислюється відомством абсолютно точно, згідно з математикою - один отримує 15 тисяч, інший - 1, третій - 4. Скільки буде в середньому?.. Щоправда, тому, хто отримує тисячу від цієї арифметики не легше.

***За даними Держтату, найвищий рівень середньої зарплати в Україні в серпні п.р. спостерігався в Києві - 4,571 тис. грн (скоротилася порівняно з липнем 2012 року на 2,7%, в порівнянні з серпнем 2011 року виросла на 12,7%), а також у Донецькій - 3,576 тис. грн (-1,2 %; +12,3% відповідно), Київській - 3,369 тис. грн (+3,1%; +17,7%) і Луганській областях - 3,19 тис. грн (-1,2%; +14,5 %). Найнижчий рівень середньої зарплати відмічений в Тернопільській області - 2,196 тис. грн (скоротилася порівняно з липнем 2012 року на 1,8%, порівняно з серпнем 2011 року виросла на 14,1%), Херсонській - 2,278 тис. грн (- 5,1%; +13,8%), Чернівецькій - 2,377 тис. грн (-5,4%; +16,5%) і Чернігівській областях - 2,382 тис. грн (-3,7%; +17,2 %). В цілому зниження рівня середньої заробітної плати в серпні проти липня 2012 спостерігалося в 23 областях, а також у Києві, Севастополі та АР Крим, відповідно, даний показник підвищився в 1 області (Київська область).

До речі, у вересні Президент Віктор Янукович заявив, що загальна сума заборгованості з виплати зарплат в Україні досягла 1,5 млрд грн.

Емігруємо з бідності

Хочеться ще про один момент нагадати Азарову. За даними представництва Міжнародної організації з міграції, понад 6 мільйонів емігрантів у світі - українці, вік половини з них - до 35 років.

Для української молоді виїзд за кордон - можливість отримати якісну освіту і вигідно працевлаштуватися. Додому ж їх може повернути тільки гідна зарплата, доступність житла, поліпшення соціальних послуг та зацікавленість самої держави в утвореному поколінні, чого в найближчому майбутньому від дій влади не очікується.

За словами експерта Центру Разумкова з питань соціальної політики Павла Розенка, рівень заробітної плати є однією з головних причин виїзду української молоді за кордон. Навіть навчання на держзамовленні не гарантує молодій людині перше робоче місце. А якщо йому все-таки надається воно, то, як правило, розмір заробітної плати в кілька разів нижчий середнього рівня.

«Середня заробітна плата в Україні - близько 370 доларів - є найнижчою серед країн пострадянського простору, не кажучи про розвинені європейські держави», - констатує експерт, додавши, що про довгострокову стратегію на українському ринку праці сьогодні не йдеться.

Варто також повідати владі, якщо вона ще не в курсі, що в Україні останніми роками спостерігається зближення рівня бідності в містах і селах (які завжди лідирували в даній сфері, тому що АПК, єдина галузь економіки України, яка пройшла кризу в плюсі, ніколи не був «коником» керівництва країни будь-якого забарвлення).

Як заявила завідувач відділу дослідження рівня життя населення Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України Людмила Черенько, зближення рівня бідності між містом і селом спостерігається вже четвертий рік. «Останні роки ця прірва зменшується, але не тому, що поліпшується життя сільського населення, а тому, що погіршуються показники по містах, в першу чергу по малих містах», - сказала вона.

За показником абсолютної бідності населення в 2011 році спостерігалося зниження масштабів у порівнянні з 2010 роком - з 16,8 до 14,6 за критерієм прожиткового мінімуму, а за міжнародним критерієм - 5 доларів США на добу на людину, розраховані, виходячи з купівельної спроможності, - з 2,5% до 1,7%.

Структурний критерій відображає співвідношення бюджету українця і його споживання. Як пояснила Черенько, за ним бідними вважаються ті, у кого понад 60% бюджету йде на харчування. «Якщо в 2010 році таких українців було 41,2%, то в 2011 - 41,5%. Зростання незначне, але, на жаль, порушилася позитивна тенденція. До 2008 року за цим показником рівень бідності скорочувався і тенденція була настільки впевнена, що ніхто не думав про зворотний процес. Сьогодні ми вже вийшли на рівень 2006 року, тобто ми повернулися на кілька років назад», - зазначила вона.

За словами Л.Черенько, ці об’єктивні ознаки погіршення ситуації певних груп населення підтверджуються і самооцінкою громадян України: в 2011 році бідними називали себе 60%, тоді як в 2010 р. - 57,8%.

Старший програмний менеджер Програми розвитку ООН Катерина Рибальченко підкреслює, що «питома вага населення, чиє споживання є нижчим рівня фактичного прожиткового мінімуму, надалі зростає. І в 2011 році показник становив 25,8 проти 23,5 у 2010 році. Це завдання потрібно ще вирішувати ».

Крім того, за висновком експертів, в Україні не більше 5% громадян живуть на рівні середнього класу європейських країн.

Як відзначає Черенько, «сьогодні середня українська сім’я більше 50% витрачає на харчування, за останніми даними - 53%. Понад 40% сімей на харчування витрачають понад 60% своїх доходів. За міжнародними підходами, ці люди можуть вважатися бідними. Це один із критеріїв бідності, якщо сім’я витрачає на харчування понад 60% свого бюджету, вона може вважатися бідною, якщо більше 80% - то злиденною. І цей показник після 2009 р. навіть дещо зріс, на жаль. Якщо ми говоримо, що з кризи виходить потихеньку економіка, ростуть соціальні доходи, але, на жаль, на споживанні це ще позитивно не позначилося».

Перечитуючи всі ці цифри-факти тим більше дивуєшся - виявляється, в урядових звітах і уявленнях простий народ живе значно краще, ніж в "реалі". Але коли влада бачить "нестиковки" реального життя з написаним на папері, вона чомусь намагається підкоригувати не свої викладки і уявлення, а... реальне життя. "Приписати" народу велику зарплату, наприклад... У кращому випадку - закрити очі-вуха, швиденько "вийти з народу" і знову повернутися в свій звичний світець добре організованого благополуччя, навіть не спробувавши ні в чому розібратися. А навіщо, запитаєте ви? Вибори - вони як війна - все спишуть... Ось-ось, зовсім скоро.

Наостанок хочеться дати представникам влади кілька порад. Може, варто виходити в народ не за програмою, складеною за тижні, і в оточенні охоронців, а спонтанно і особисто. Підійти до зупинки маршруток і поцікавитися у людей, як їм живеться. Як вони ставляться до планів партії збільшити випуск автомобілів, наростити будівництво житла. І тим - чи дійсно плани партії стали планами народу, чи доступні простим співгромадянам пропоновані цінності. А може, "нагорі" і так всі знають, просто не хочуть на прямі відповіді нарватися?

***

Анекдот "з СРСР":
- Виступаючий на трибуні: "У наступному році ми будемо жити ще краще" ..
- Голос із залу: "А ми?" ...

Правда и Мифы о России

  • 19.10.12, 10:11
«Тысячи балкарцев, кабардинцев, карачаевцев и других народов Северного Кавказа уничтожены большевиками в 1941–1942 годах за то, что они желали поражения Сталина. Осенью 1942 года только в одном балкарском селе В. Балкария большевики убили 575 мирных жителей, причем убиты только старики, женщины и дети, которые не могли скрыться в горах. Их жилища дотла сожжены бандами НКВД. Поводом для этой кровавой оргии послужило то, что жители этого села восстановили мечеть и молились в ней за победу немцев.

Эти зверства бледнеют по сравнению с тем, что творят теперь с беззащитным населением особые отряды НКВД в районах Северного Кавказа».

Но главные зверства были еще впереди. Тогда, в августе 1943-го, безнадежную борьбу вели повстанцы Чечни и некоторых других районов. В «Газавате» приводилось свидетельство одного горца, в июле 1943 года перебежавшего из Красной Армии к немцам, а ранее наблюдавшего агонию чеченского восстания:

«Я в Грозном был 10 июня 1943 года. Там идет страшное побоище. Вся Чечня горит в огне. Аулы днем и ночью беспрерывно бомбардируются советской авиацией. Все чеченцы изъяты из армии и возвращены в Чечню. Все чеченцы согнаны в 3 горных района, оцеплены красными войсками и обречены на гибель. Несмотря на неравенство сил, наши доблестные сыны гор — абреки ведут отчаянную. борьбу за их освобождение».

Это была прелюдия депортации чеченцев в Казахстан в феврале 1944-го, в ходе которой в Чечне появилась своя «огненная деревня» — аул Хайбах, где войска НКВД сожгли заживо более 700 женщин, стариков и детей.

Не избежали депортации и карачаевцы и балкарцы. Если в Чечне, до которой немецкие войска так и не дошли, под выселение попали как участники партизанской борьбы, так и ни в чем не повинные мирные жители, то в Карачае и Балкарии жертвами депортации стали те, кто сохранял нейтралитет или даже сотрудничал с советской властью. Ведь все активные коллаборационисты покинули Балкарию и Карачай вместе с отступающей германской армией. Кстати сказать, им еще относительно повезло. После войны западные союзники выдавали мусульман Кавказа и Поволжья не столь активно, как русских и уроженцев Восточной Украины и Восточной Белоруссии.

По утверждению английского историка Николая Толстого, «в 1946 году на Западе находилось предположительно около 80 тысяч мусульман, и не похоже, чтобы их насильно репатриировали». Позднее многие кавказские мусульмане перебрались в Египет, Турцию, Сирию и другие исламские страны и уже не вернулись на родину. Возможно, поэтому в последующие годы, вплоть да нашего времени, сепаратистские тенденции среди карачаевцев и балкарцев были выражены слабее, чем среди чеченцев. Ведь в спецпоселениях, где шансов выжить было все-таки больше, чем в исправительно-трудовых лагерях, оказались многие активные участники чеченского повстанческого движения.
Из книги «Правда и Мифы» Бориса Соколова.


В 1864 году Россия учинила на западном Кавказе массированную этническую чистку. 21 мая 1864 года русские войска отпраздновали окончательную победу над чеченским наибом имама Шамиля Мухаммадом-Эмином, который возглавлял Джихад черкесов на западном Кавказе несколько лет после падения Шамиля, и началось истребление адыгов (убыхов, шапсугов, абазин, черкесов и кабардинцев). В течение нескольких месяцев были убиты, умерли от преследований, были депортированы в Турцию 1.5 миллиона черкесов.
Парламент Грузии принял проект резолюции «О признании геноцида черкесов осуществленной Российской империей». В документе отмечается, что Российская империя проводила в отношении черкесов колониальную политику во время Русско-кавказской войны в 1763 — 1864 годах и провела этническую чистку. В резолюции подчеркивается, что в результате многократных военных экспедиций были убиты или погибли от голода свыше 90% черкесского населения. В официальных документах того времени подтверждается, что во время Русско-кавказской войны среди мирного населения искусственно создали голод и эпидемии с целью уничтожения нации.
На рисунке: русские насаживают головы черкесов на копья. Слева, с длинными усами, мы видим палача горцев, генерала Григория Христофоровича Засса. Но почему в отношении отрезанных голов, как выражения страшной жестокости, все время упоминают только Засса? Ведь подобным занимался и его начальник – генерал А.А. Вельяминов, командующий войсками Кавказской и Черноморской линий. Вот, что писал об этом генерал Г.И Филипсон: "Трофеями этого дня были несколько трупов горцев, у которых отрубили головы, завернули и зашили в холст. За каждую голову Вельяминов платил по червонцу и черепа отправлял в Академию Наук. Поэтому за каждого убитого горца была упорная драка, которая иногда многим стоила жизни, с той и с другой стороны… Драка за трупы и отрезывание голов вошли в нравы и обычаи Кавказских войск. На первый раз, несмотря на воодушевление новизной картин и впечатлений, вид завернутых в холст голов, привязанных к концу казачьих пик, вызвал у меня чувство гадливости и омерзения". Современники писали, что отрезание голов до 1830-х годов было распространено среди терских казаков, которые при любом удобном случае старались отрезать голову убитого противника и привезти ее в станицу, где этот "трофей" служил доказательством удали и ловкости казака.

Ракетный удар по Грозному Рассказ очевидца

  • 19.10.12, 10:04
Двенадцать лет назад, 21 октября, варварская, бандитская машина под названием «Россия», нанесла ракетный удар по мирному городу. Всего было выпущено пять ракет. Очевидцем двух из них, был я.

В Октябре 1999 года Грозный напоминал прифронтовой город. Наученные первой войной горожане спешно покидали город. С каждым днем людей становилось все меньше и меньше. Но центральный рынок города, как говориться, держался до последнего. Вообще вся военная и послевоенная жизнь города была связана с этим рынком, который давно разросся по близлежащим улицам и переулкам, и жил своей жизнью, как огромный муравейник. Ближе к вечеру, рынок начинал пустеть с центра, а по периметру торговля длилась до глубокой ночи так как спешащие домой люди отоваривались прямо у дороги.

Я жил от этого рынка в трех минутах ходьбы и чтобы попасть туда, я должен был пройти мимо Президентского дворца. До сих пор не могу понять что меня удерживало в городе, но уезжать я не спешил, – семью отправил в село а сам оставался в городе. В доме в котором я жил, проживала одна женщина, которая работала на ответственной должности в мэрии Грозного – иногда она наведывалась в дом, посмотреть цела ли ее квартира. Однажды увидев меня у дома она подошла и поинтересовалась почему я до сих пор не уехал? С нею еще была другая женщина работавшая в Президентском дворце. И вот, однa из них сообщила мне что есть слухи, что по Грозному будет нанесен ракетный удар ориентировочно между 6 и 9 октября и вероятной целью будет Президентский дворец, так что не безопасно оставаться здесь (дворец в 100 метрах от нашего дома). Другая женщина ей возразила и сказала что она слышала, что возможно ударять по Грозному 21 октября. После мы разошлись, я решил перестраховаться и переехал к знакомому, который жил по ул Первомайской, рядом с 7-й школой. Хватило меня на три дня. Вернувшись назад, я продолжать жить у себя квартире, перестав обращать внимание на всякие слухи, вспомнив поговорку "Во время войны больше всех страдает правда", тем более, каких только слухов не "гуляло" не только по Грозному, но и по все Чечении.

Однажды вечером меня вдруг "дернуло" пойти на рынок купить газеты, а такой киоск располагался (он же единственный) вплотную к автовокзалу на другом конце рынка. Отвлеченный какими то своими мыслями, я шел через весь опустевший рынок к киоску, совершенно не обращая внимание на эту пустоту. И только приблизившись к закрытому киоску, я вдруг опомнился, развернулся и пошел обратно .На обратном пути я проходил через ту часть рынка, где продавали копченную рыбу, – торговавшие женщины сворачивали свои латки, сдавали товар в камеру хранения. Среди них была моя односельчанка, жена знакомого учителя. Мы поприветствовали друг друга и я продолжил свой путь. (Я не мог знать, что уже завтра я буду на её похоронax.)

Через две минуты я был напротив Президентского дворца. Во всех четырех этажах здания было темно, но в полуподвальном этаже виден был свет (от автономного питания). Судя по многочисленной охране вокруг здания, там шло какое-то совещания чеченского руководства.

В следующий миг в небе над головой вспыхнула яркая вспышка, а затем раздался страшной силы взрыв. Я мгновеннo потерял ориентировку, так как, вокруг стоял сплошной "туман". Присев на корточки, я начал оглядываться вокруг. Туманом оказалась пыль поднятая с улиц и разрушенных домов ударной волной. Сидя на корточках я видел сквозь только ноги убегающих людей в укрытие. Сильно болела голова. Осколки меня не задели, так как между мною и взрывом оказалось будка охранников резиденции президента Масхадова.

Идти по тротуару было невозможно из-за осыпавшего разбитого стекла, он напоминал ледяной каток, и я тихонько побрел посреди дороги. Возле дома встретил окровавленного соседа, но на раненного он не походил. Оказалось, он помогал собирать трупы погибших женщин пришедших навестить рожениц в роддоме, который находился через улицу. Вогнутая сверху вниз, как будто огромным сферическим предметом, крыша роддома ясно показывала, что взрыв произошел на высоте 20-30 метров над ним. Таким образом, почти одновременно, взорвались две ракеты – над центральным рынком и роддомом.

Все вокруг было усеяно необычными осколками, необычность их заключалась в том, что они были правильной формы то есть идеальные кубики примерно 2х2х2 см. Они мне напоминали сахарные кубики 70-х годов. Как стало известно потом, всего ракет по Грозному было выпущено пять.

Дальше оставаться в городе было бессмысленно. Одна за другой машины обгоняли меня и каждая их них везла в открытых багажниках какой то свой "скарб". Я сначала не обращал внимания, в то время все куда то бежали со своим скарбом, и, только переключив дальний свет фар, увидел в открытом багажнике обогнавшей меня "Волги", трупы людей со свисающими женскими ногами и руками: горожане развозили погибших женщин по домам.

Мне стало плохо, дальше ехать я не мог. Припарковавшись на обочине и простояв несколько минут, я кое-как поехал в свое родовое село Ачхой-Мартан.

Соседи в селе где то достали движок с электрогенератором и смотрели телевизор. В таких случаях, люди со всей улицы собирались посмотреть новости, надеясь услышать хоть какую-нибудь позитивную весть. Что произошло в Грозном, в селе конечно никто не знал. В этот момент началась новостная телепрограмма "Время". Ведущая с симпатичным лицом но с лживым языком Екатерина Андреева, поведала "Граду и миру" ужасающую новость о том, что сегодня вечером 21 октября, на центральном рынке Грозногo взорвался склад боеприпасов, в котором чеченские боевики хранили снаряды и в результате чего погибло много людей.

В течении недели версия происшедшего в Грозном менялась каждый день, – то боевики, в результаты стычки между собой, расстреляли мирных людей; то опять вспоминали склад боеприпасов; то еще что-то. Но в каждом случае виноватыми были кто угодно, но не русская армия и ее бандитское руководство.

http://ipvnews.org/nurnberg_article21102011.php

Покращення життя в окремо взятому місті - Сєвєродонєцьк

Сєверодонецьк: як олігархічно-люмпенська модель економіки знищує окремо взяте місто

Дмитро Фірташ належить до когорти олігархів, для яких зміна влади 2010-го пішла тільки на користь. За останні кілька років його бізнес-імперія обросла кількома десятками активів.

Тільки за останні місяці компанія «Газтек», що належить Дмитрові Фірташу, придбала блокуючі пакети акцій Миколаївгазу, Івано-Франківськгазу, Севастопольгазу, Дніпропетровськгазу, Волиньгазу, Запоріжжягазу, Луганськгазу та Вінницягазу. Якщо приплюсувати «...гази» до найбільших хімічних підприємств України, зокрема черкаський «Азот», горлівський «Стирол», Рівнеазот та «Азот» у Сєверодонецьку, які віднедавна належать Фірташу, отримуємо величезну газово-хімічну монополію.

За інформацією джерел Тижня, такі високі темпи експансії в цих галузях пов’язані насамперед із бажанням Фірташа якомога швидше освоїти відсуджені в держави у Стокгольмському арбітражі 12 млрд м3газу. Власне, два роки він цим активно і займається. Подейкують, що мультимільйонер не планує утримувати придбані підприємства і збирається їх розпродати з націнкою. Процеси, які вже сьогодні відбуваються на заводах Фірташа, свідчать на користь цієї гіпотези...

Одним із найвагоміших його призів став хімічний завод «Азот» у місті Сєверодонецьк. Тиждень отримав інформацію, що з приходом на підприємство Фірташа там запанував в’язничний режим роботи: до працівників ставляться як до гарматного м’яса. Про суворі умови праці на об’єктах олігарха раніше повідомляли й інші ЗМІ: на всіх скуплених підприємствах менеджмент Фірташа, особливо на Луганщині, проводить масове, але приховане від стороннього ока скорочення виробничих ліній та людей, а для тих, хто залишився, встановлюють жорсткі умови праці.

Тиждень побував у Сєверодонецьку і переконався, наскільки швидко прихід нового власника може змінити долю містоутворюючого підприємства.

За колючим дротом

З перших годин перебування в Сєверодонецьку стає зрозуміло, що місто закрилося в собі. Люди, які мають стосунок до «Азоту», побачивши диктофон, навідріз відмовляються розповідати щось про завод: «Навіщо нам проблеми. У нас сім’ї». Утім, і тих, у кого накипіло, вистачало.

«Азот» нині – це тюрма за колючим дротом, – пояснює Олексій, працівник одного з цехів. – Зарплати в нас мінімальні порівняно з багатьма набагато менш прибутковими підприємствами на Донбасі, наприклад, середня по заводу – 3000 грн. Люди змушені трудитися тут через безвихідь, бо реально в місті майже нічого більше не працює, за два роки не створено нових робочих місць. На об’єкті встановили дуже жорсткий режим: якщо людина приходить навіть зі слабким перегаром, то на контрольно-пропускному пункті охорона її бере попідручки й везе в поліклініку. Після чого працівника безжально одразу звільняють вчорашнім числом. Багато хто не хоче бути рабом. Тому тікають з «Азоту». Взагалі на заводі запанувала атмосфера страху та залякування. Усі почуваються маленькими гвинтиками, котрих у будь-який момент можуть викинути як непотріб, незважаючи ні на що».

З приходом на завод Фірташа всіх перших осіб у менеджменті, які мали стосунок до колишніх власників «Азоту» – групи «РОВТ» та Олексія Кунченка – та які очолювали великі напрями роботи, в лютому – березні 2011-го було звільнено, а на їхнє місце поставлено їхніх колишніх перших заступників, що дало змогу уникнути будь-якої нелояльності поміж керівництва до нових власників. «Менеджмент залишився на рівні партактиву 1970-х років, – каже Олексій Жванніков (ім’я на його прохання змінено), один із керівників середньої ланки заводу «Азот». – Коли спілкуєшся з цими людьми, виникає враження, що ти потрапив на партійний з’їзд: «ми зможемо», «ми зробимо», «ми пройдемо». І при цьому цілковита байдужість до простих людей».

На сьогодні на заводі працює 7,8 тис. робітників. Раніше, в часи СРСР, – 15 тис., у 2010-му штат підприємства налічував близько 11 тис.

«На «Азоті» тривають постійні скорочення, хоча адміністрація воліє це приховувати, – розповів Тижню на умовах анонімності співробітник місцевого центру зайнятості. – Вона вдає, ніби то не централізований процес, а випадкові звільнення працівників. Тобто за статтею «скорочення» нікого не звільняють. Натомість створюються такі умови, щоб людина або пішла сама, або потрапила під якусь іншу, вигідну адміністрації статтю. Наприклад, виходить із їдальні, з якої до цеху бігти 15 хв, і запізнюється на 5 хв. Одразу запитують: чому запізнився? Й одразу починають лякати, мовляв, ми тебе звільнимо за статтею або звільняйся сам за власним бажанням. А люди в нас дурні й залякані в плані знання законів, тому одразу пишуть заяву «за власним бажанням». На статтю «за згодою сторін» адміністрація в жодному разі не йде».

Якщо раніше, за попереднього менеджменту, намагалися розпрощатися насамперед із пенсіонерами, некваліфікованими працівниками, то тепер – із людьми працездатного віку та високої кваліфікації. Щодня, за інформацією джерел Тижня в службі зайнятості Сєверодонецька, позбуваються однієї-двох осіб.

Є ще одна дуже цікава схема, яка допомагає менеджментові «Азоту» проводити швидке, масштабне та ефективне скорочення штату: майже всі вакансії, які подає завод, для інвалідів. Працює це так. Оголошується вакансія з мінімальною зарплатою на посаду прибиральника в чотириповерховий цех для людини з фізичними вадами. Зрозуміло, що на таке місце ніколи ніхто не влаштується, що й потрібно адміністрації. «Річ у тім, що Фонд інвалідів зараз жорстко вимагає від підприємств дотримання квоти на вакансії для інвалідів, – пояснює Олексій Жванніков. – І стягує чималенький штраф за її невиконання. Звичайно, «Азот» нікого на роботу не бере, але потім навіть судиться з Фондом під приводом того, що, мовляв, підприємство вакансії подало, але центр зайнятості їх не задовольнив».

«Окрім скорочення працівників закриваються й лінії виробництва, які ще вчора вважалися основними для підприємства, – стверджує громадський діяч із Сєверодонецька Олексій Свєтіков. – Уже закриті три лінії: побутової хімії, з виробництва клею ПВА та адипінової кислоти. Нещодавно припинила роботу наукова лабораторія «Азоту». Наші технології дуже застарілі, тому в принципі бажання власника, який прийшов по прибуток, зменшити непотрібні витрати цілком логічне. Питання в тому, чи тільки заради прибутку все це робиться».

Ліквідація міста

«Сєверодонецьк спить під однією ковдрою, – розповідає Олексій Жванніков. – Усі всіх знають, і майже всі мають стосунок до «Азоту». У нас 122 тис. населення, доля щонайменше половини з них так чи інакше пов’язана з цим підприємством. Місто створене навколо «Азоту» його ж працівниками. Воно нині може заробляти для своїх власників тому, що люди, місцеві мешканці, створювали його. Тепер Сєверодонецьк щодня дихає хімічними випарами із заводу. Тому підприємство зобов’язане бути якщо вже не містоформуючим, то хоча б забезпечувати коштами медичну галузь, а не відкупатися 10 тролейбусами, чим і обмежується вся участь «Азоту» в житті міста за останні два роки».

Процес так званої ліквідації непрофільних активів, тобто, простіше кажучи, цілковитої відмови від усіх соціальних функцій «Азоту» в місті, яке сформувалося навколо нього і без нього просто не зможе існувати, розпочався ще 2005-го, після скандальної приватизації заводу групою «РОВТ». Але тоді його десоціалізація була досить поступовою. З моменту ж переходу підприємства під контроль структур Фірташа у 2010–2011 роках адміністрація заводу навіть перестала вдавати, що її цікавить щось, окрім миттєвого прибутку. Позиція нинішніх власників дуже проста: ми платимо податки, і більше нас нічого не цікавить. Та й з тих податків тепер не все залишається на місцевому рівні, адже головний офіс корпорації, до якої увійшов «Азот», у Києві, тож левова частка бюджетних відрахувань підприємства потрапляє до столиці.

«Раніше «Азот» був ключовою ланкою всіх процесів у місті, – розповідає Олексій. – Тобто саме комбінат повністю фінансував освіту, медицину, житлово-комунальні послуги, дитячі садки, будівництво нового житла тощо. Але з приходом на завод людей Фірташа він цілковито скинув із себе будь-які соціальні проекти, не пов’язані з чистими грошами (щоправда, ці процеси почалися ще за попереднього менеджменту – Олексія Кунченка). Єдине, що залишилося, – поліклініка, та й то нам нікого не лікують, а обслуговують тільки персонал. «Азот» просто не має права не брати жодної участі в житті міста».

Така позиція власників об’єкта може мати катастрофічні наслідки для класичного індустріального міста, яке без свого містоформуючого підприємства взагалі втрачає стрижень існування. Як доводить практика багатьох міст Донбасу, Дніпропетровщини та інших промислових районів України, швидка реорганізація, реструктуризація чи перепрофілювання подібних виробництв дуже швидко призводить до соціально-економічного колапсу. Люди втрачають будь-які можливості для виживання: працювати, окрім як на заводі, майже ніде, обсяги малого бізнесу надто малі, щоб забезпечити робочими місяцями значну частину населення. Починається його масовий відплив, який спричиняє знелюднення цілих районів, а часто й самого міста (докладніше про вимираючі міста – у наступних номерах Тижня).

І в місті, і на підприємстві, і навіть у Києві в профільному Міністерстві промисловості ходять вперті чутки, що Дмитро Фірташ поставив умову перед своїми адміністраціями на всіх підконтрольних заводах різко мінімізувати всіма можливими способами витрати, зосере-дивши всі зусилля на найвигідніших на сьогодні лініях виробництва. Це дуже нагадує тактику «знімання пінки», себто зрубати легких і швидких грошей, не вкладаючи у якісь стратегічні речі, а потім вигідно перепродати актив, допоки він не знецінився остаточно. Доля цілого міста і його мешканців, які стали заручниками бізнес-моделі олігарха, схоже, вже нікого не цікавить.

Богдан Буткевич, Костянтин Скоркін, Український тиждень

Все до задниці!

  • 18.10.12, 15:06
Олег Ущенко (http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=2588)

Задниця першою страждає через дурну голову. Вона приймає на себе перші хвилі всіх дуростей. Жодна частина нашого тіла так чітко і ясно не відображає стан голови, як задниця.

                                           
                             «Задниця - це багатофункціональна частина в нашому тілі.
                               нею думають, відчувають, приймають рішення, роблять
                                   безліч робіт, на неї знаходять пригоди, а після того,
                                            як знайдуть, сидять...» (народна думка)

Мій давній приятель з Києва - фотохудожник, автор тисяч світлин задниць. Може сотень - не знаю. Їх у нього справді дуже і дуже багато. Він фотографує свої ексклюзиви все життя. Принаймні, впродовж того часу, скільки ми знаємося, він у вільний від роботи час займається тільки тим.

Ні! Він не маніяк. Як і більшість сучасників, перед Різдвом та Великоднем відвідує церкву. Виховує дітей, купається в ополонці, ходить до магазину по продукти, тріпає килими і має ще багато чеснот. І творчість у нього протікає особливо. Догадуюся, як багато відразу уявило собі такого бісексуала з борідкою, що викручується з фотоапаратом навколо голої задниці моделі. Але в реалі він навіть не водить до студії модельок і не просить їх роздягатися. Зрештою, у нього не має студії. Є кілька фотоапаратів, пару запасних акумуляторів, масивний штатив, який потягнув з якоїсь студії, коли розпадався совок, і те, що називається драйвом.

Він справді трохи пришелепкуватий, у доброму розумінні цього слова, приприбулець з космосу. Можна навіть припустити, що тут він у тривалому відрядженні. Бо має хмару непідробного драйву до улюбленого заняття. Йому можна заздрити по-чорному чи по-білому, але його не передрайвує ніхто. Бо то є способом його життя. Якщо не життя, то мислення точно. То його кокон, в якому він, як і всі митці, пріє від вигаданого ним же щастя. Про існування якого інші можуть навіть не догадуватися і через це з ними не буде нічого доброго або злого.

Можна би було пригадати про натхнення. Хоча здається, що натхнення і драйв - те саме. Можливо натхнення - то допінг для естетів, які закохані в квіточки, пір’ячко листочки, сонечко. Всі інші просто драйвують собі в кайф, роблячи те, що їм подобається. А саме:натхнення то свідомий драйв, обдуманий, зважений, проаналізований, затиснутий в певні естетичні рамки А драйв - то просто драйв, коли кайфово він того, чим займаєшся і не хочеться думати про ніщо інше.

Отож, для колеги навіть не важливо бачити саму задницю, або, як він ще каже, станок. Вся суть його роботи захована у його розмірах, об’ємі. За цим на перший погляд хворобливим ідіотизмом приховується ціла філософія, або навіть світогляд...

Ось ви можете, глипнувши на задницю, припустити соціальний стан людини, її характер, уподобання. Наш стандартний погляд лише може визначити вік власниці. Що на думку товариша несправедливо, бо задниця характеризує людину не менше, ніж, наприклад, долоня.

На його думку власниці невеличких, схожих на зубці часнику, задниць належать до товариства молодих або страшенно заздрісних, злопам’ятних і самоїдних. То можуть бути моделі, які добиваються пласких форм з допомогою схожих на покарання дієт, або нервові, незадоволені життям жінки, яким весь час хочеться когось покусати, або принаймні на когось погарчати. Такі задниці належать хижачкам.

Округліші, як він каже, станки - ознака мрійливості характеру, самозакоханості, безвідповідальності. То задниці старшокласниць, студенток, секретарок, перекладачок і чиновниць з певних посад. Типи округлостей в його класифікації є два - під штани і під спідниці. Різниця між ними у тому, що типові під штани пасують і спідниці, а от спідничний тип трохи округліший і йому штани вже не пасують. Останній тип він ще називає депутатським. Таких жінок на його думку, треба остерігатися, бо вони люблять командувати, мають хватку, вміють добиватися мети.

Далі в його класифікації ідуть тремтячі задниці. На його думку власниці таких станків хворі, або просто невпевнені люди. За його спостереженнями невпевнена людина, без кінця остерігаючись проблем, шукає душевний прихисток у таких заняттях, під час яких можна отримати насолоду на самоті. Одне з таких безпечних занять, то є поїдання величезної кількості продуктів, які смакують. Також у харчах топлять своє горе зажурені і занепокоєні. Але не треба думати, що пишні форми - ознака незадоволеності. В тім то і різниця, що звисаюча задниця і пишна задниця - не одне й теж. Навпаки, власниці пишних форм - добрі, задумані, життєрадісні, мало-конфліктні всепробачаючі, але боягузливі, іноді й невпевнені. Вони скриті, люблять поплакати або просто поскаржитися. З плюсів - мають мету, до якої добираються не будь-кими шляхами і засобами, але лише так, як подобається їм самим.

Він рідко влаштовує фотосесії у класичному розумінні цього терміну, бо в основному займається, як він каже, польовим фотографуванням. Виходить в людне місце, розкладає штатив, прикручує до нього апарат і починає полювання. Правильно. Хто здогадається на відстані, що він фотографує? Так само у нього ще не було жодної класичної виставки. Він ігнорує все виставкове столичне життя, бо переконаний, що у тих заходах давно не має нічого від мистецтва. Що то бізнес і наука, як змусити лоха придбати дурню за великі гроші. Більше того, якість теперішніх виставок у нього прямо пропорційна від ситості фуршету на відкритті. На всі ці заходи він принципово приходить значно пізніше, аби не вислуховувати тривалих промов і відразу приступити до найважливішого - до застілля.

Він не всім наважується показувати свої доробки, бо любить, щоби глядач його розумів. От, коли відчуває, що перед людиною можна розкритися, то досягає недорогі альбоми і може розповідати про знимки годинами. Без його коментарів вони більше схожі на рекламу якогось посереднього кравця, який невміло наклацав купу спідниць, штанів, суконь, аби показувати замовникам, що він може їм пошити.

Вся мистецька сутність схована в коментарях. Наприклад, перегорнувши на задницю у сірій сукняній спідниці, він каже: а ця була не в настрої і змерзла. Для нормального Холмса все зрозуміло - сірий колір - рутинні проблеми, а сукно тепле.

Якось в компанії один чоловік здивовано запитав товариша, що штовхнуло його ритися в задницях. Ми чекали якось жарту чи їдкої фрази, а він несподівано відповів:

- Бо задниця першою страждає через дурну голову. Вона приймає на себе перші хвилі всіх дуростей. Жодна частина нашого тіла так чітко і ясно не відображає стан голови, як задниця. Її треба берегти, бо, коли відказує задниця, всі неприємності добираються до серця. А то вже небезпечніше...

Ви щось зрозуміли. Я майже все і майже нічого. Але фраза мені дуже сподобалася.
*****************************************************************************************************************************************


10 захоплюючих фактів про задницю

Виявляється, абсолютно унікальні події розгорталися впродовж нашої історії навколо місця нижче спини, про яке не прийнято говорити в пристойному суспільстві. Сьогодні – 10 захоплюючих фактів з історії відношення людини до своєї попи.

10 місце: У Стародавній Греції попа була об'єктом цілого культу. До неї відносилися з величезним шануванням, і ті, у кого вона була красива, вважалися посланниками богів.

9 місце: А в Стародавній Персії саме завдяки цій частині тіла з'явився цілий напрям в мистецтві: висококласні чеканники робили чудової краси глеки для того, щоб митися. До речі, саме ці глеки продавалися в незабутніх магазинах «Берізка», за валюту, і в Радянському Союзі їх дуже любили ставити абикуди на рояль.

8 місце: Веселі ігрища стародавніх римлян, які теж відносилися до попи дуже добре: вони фарбували її в червоний колір і виконували химерні святкові танці, в яких якраз цьому місцю відводилася першорядна роль.

7 місце: А в Давньому Єгипті строго стежили за тим, щоб незамужні дівчата не сідали неприкритою дупцею на необроблені камені: вважалося, що це може образити попу, і тоді дівчина не зможе вийти заміж.

6 місце: У Шотландії попа була першою зброєю устрашенія ворога – напевно, тому шотландці ходять в килтах. Таким же чином – показом голої попи - виражалося нескінченне презирство до ворога.

5 місце: Але потім наступили важкі часи: в середні віки це місце почали ховати. І знаєте чому? Просто тому, що ця часто тіла вважалася непристойно гладкою

4 місце: Зате в Намібії в цей час будували цілі святилища, присвячені попі. Їх розкопали в 1947 році і довго не могли зрозуміти, що ж це таке.

3 місце: І хто б міг подумати, що поспівай можна лякати диявола? Релігійні фанатики в середні віки свято вірили у те, що вид цієї частини тіла повинен викликати огиду, тому, якщо показати її Дияволу, він неодмінно позбудеться всій своєї сили і втече.

2 місце: Один з самих незвичайних середньовічних рицарських орденів – це орден попи. Він проіснував більше 150 років.

1 місце: Цим можна користуватися і зараз. Середньовічні германці з допомогою попи захищалися від ураганів. Для цього тільки всього і треба, що під час урагану виставіть її у вікно. Не знаю, чи думають блискавки так само як Диявол, але жителі Німеччини були твердо упевнені, що попа у вікні відведе від будинку будь-які удари природи.


Так що шанобливо ставтеся до дуп, дупок і дупць, і перестаньте ображати попу - обзиваючи депутатів задницями.

Сьогодні - 70 років створення УПА

Рівно 70 років тому була заснована всім добре відома Українська повстанська армія. Добровільна організація, яка мала перед собою єдину мету: визволити нашу рідну землю від іноземних загарбників. В цей час в розпалі була Друга світова війна, і якраз цим хотіли скористатися повстанці. Але навіть тоді, коли не вдалося використати будь-яку з військових сторін для звільнення України, бійці УПА сміливо і без жодного страху вирішили протистояти обидвом найпотужнішим тоталітарним системам, які будь-коли існували: радянській і нацистській. Після війни намагання партизанів продовжувалися, але й надалі безуспішно. Попри невдачі, УПА змусила повірити весь світ у велике бажання українського народу відстоювати власні громадянські права. Тож вшануймо наших героїв!

Тож пропонується збірка фільмів про УПА, патріотам і небайдужим до історії України буде цікаво переглянути іще раз, а комусь може і вперше..... чи показати своїм дітям справжніх і реальних героїв-бойовиків, а не міфічних Рембо чи Командос. А для манкуртів і нуворишів - можете не дивитись і не тратити свого часу - вам хоч кіл на голові витесуй - все одно толку ніякого.

Тож скачуймо у свою коллекцію: http://www.hurtom.com/portal/?p=7849#more-7849

Устим Кармалюк – подільський месник за кривди народні

На Поділлі, і Вінниччині зокрема, постать Устима Кармалюка є найвідомішою і найбільш шанованою в національній пам’яті українців. Останнім гайдамакою називали Кармалюка дослідники його повстанської епопеї, що тривала понад 20 років і охопила Поділля, частину Київщини і Бессарабії.

За Сибіром сонце сходить...
Хлопці, не зівайте,
Ви на мене, Кармалюка,
Всю надію майте

З української народної пісні

                                                     

Устим Кармалюк (Кармелюк) за своїм значенням стоїть в одному ряду із Максимом Залізняком, Іваном Гонтою, Олексою Довбушем. Іменем цього безкомпромісного героя і захисника українського народу від національного і соціального гноблення названі на Поділлі долини, яри, криниці, ліси, гори і печери – місця його повстанської слави. Україноненависники і невігласи називають його звичайним грабіжником і розбійником, так як зазвичай окупанти називали гайдамаків – борців за волю свого народу. Натомість, українці оспівали його у народних піснях, легендах, переказах, про нього написано чимало художніх творів, йому присвячені славнозвісні народні пісні: "За Сибіром сонце сходить", "Ой, Кармелюче, по світу ходиш". Геній Української нації Тарас Шевченко у своєму щоденнику називав Кармалюка cлавним лицарем.

Національно-визвольний рух у 1813–1835 рр. на Поділлі, який очолив Устим Кармалюк проти московських, польських і жидівський панів, спростовує тезу про відсутність повстанського руху українців після гайдамаччини, про інертність українських селян. На прикладі діяльності Кармалюка ми насправді маємо докази того, що повстанська боротьба українців проти іноземних окупантів ніколи не припинялася, маючи різноманітні свої форми і вияви, і ставши яскравим вибухом народного гніву проти кріпацтва, соціального і національного визиску. Героїзм Кармалюка і його побратимів підтверджує відомий подільський краєзнавець, дослідник його життєдіяльності Володимир Вовкодав, що зібрав по крупинці народні спогади і історичні факти про подільського месника. Саме завдяки йому родинне село отамана Головчинці перейменоване в Кармалюкове, в селі засновано музей ім. Кармалюка, встановлено пам’ятник.

Народився народний герой Устим Якимович Кармалюк в подільському селі Головчинці Літинського повіту Подільської губернії (нині село Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області) 27 лютого 1787 р. в селянській сім’ї. Родина майбутнього отамана перебувала в кріпацтві у місцевого поміщика Андрія-Йосифа Пігловського. Змалечку Устим бачив панську сваволю, тому ненавидів чужинських панів і ріс непокірним хлопцем. 1806–1811 рр. він був дворовим у поміщицькому дворі, де навчився деяким манерам і здобув першу освіту, що знадобилась йому надалі. 1811 року за непокірний характер Кармалюка вперше арештовано в панській економії, і вперше він втік від покарання. У 1812 році його забрали на 25 років у рекрути до московської армії. 1813 року разом із своїм побратимом Данилом Хроном Кармалюк утікає з IV уланського полку, що дислокувався в Кам’янці-Подільському і повертається в рідні місця, щоб почати повстанський рух зі зброєю в руках.

Починає Кармалюк із того, що збирає ватагу таких же відчайдухів, як сам, і спалює садибу та гуральню поміщиків Пігловських. На чолі повстанського загону він реквізує панське майно і повертає його селянам. Отаман "трусить" не тільки поміщиків-чужинців, але й деяких своїх запроданців, що допомагали окупантам гнобити своїх братів, зокрема він здійснює напади на сільських багатіїв Федора Шевчука та Івана Сала в с. Дубовому. Незабаром Кармалюк був спійманий московським каральним загоном і засуджений до 500 ударів шпіцрутенами, після чого його відправили до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму він втікає з-під варти і продовжує боротьбу. Повстанські загони Кармалюка поповнюють селяни і втікачі-рекрути царської армії. 1814 року повстанський рух дуже швидко розгортається по всьому Поділлі, зокрема в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах. У різних містах і містечках спалахують селянські бунти, нищаться панські маєтки і колоніальна адміністрація, дощенту спалюються оренди і корчми. Захоплені у поміщиків гроші та майно повстанці Кармалюка роздають збіднілим селянам. В чергове Кармалюка заарештовують і тримають у Літинській тюрмі, і знову втеча ватажка.

У 1817 році московські жандарми схопили Кармалюка, і вперше Кам’янець-Подільським військовим судом він засуджений до страти, але в останню мить Подільський військовий губернатор Бахметьєв замінив її 25 ударами батогом, тавруванням "указними знаками" розпеченим залізом, і засланням на 10 років сибірської каторги в Іркутську губернію. Та невтомний отаман у 1818 році втікає з В’ятської етапної в’язниці і повертається на Поділля. Він діє в околицях Бару і Балтському повіті, маневруючи під облавами каральних військ окупаційної адміністрації і скрізь піднімаючи селян на повстання. Участь у повстансько-селянському русі брали і представники інших націй. Популярність отамана зростає, до нього приєднуються усе нові і нові бійці, селяни допомагають йому у всьому і переховують. У цей час родина Кармалюка, його дружина Марія і діти піддаються репресіям та гонінням. Як відомо, у Кармалюка було п’ятеро дітей – четверо синів і одна донька. Одружений був Кармалюк двічі, перша дружина Євдокія померла, залишивши хлопчика Івана і дівчинку Настю, друга дружина, відома як Марія Щерба, від шлюбу з якою у нього було троє синів: Остап, Іван і Тарас.
                                                    
                                                       Кармалюк всю осінь 1824 року просидів
                                                     прикутим до кам’яного стовпа в одиночній
                                                камері Папської вежі Кам’янець-Подільської фортеці


До піймання повстанського ватажка долучається й місцева шляхта, що створює охоронні загони від нападів українських повстанців. Зокрема під час однієї з облав у 1822 р. в с. Галузинцях він потрапляє в руки жандармів і видає себе за солдата з Костроми, використовуючи підроблені документи і знання московської мови. Під посиленою охороною Кармалюка, закованого в кайдани і прикутого до воза відправляють до містечка Літина в місцеву тюрму. Під час допитів на очній ставці в Літинському нижньому земському суді із родиною, Кармалюка видає маленький син, що кинувся батькові в обійми. Невдовзі його запроторюють у Кам’янець-Подільську фортецю, з якої він разом з іншими в’язнями організовує втечу, попередньо роззброївши вартових. Однак під час втечі він зазнає поранення, згодом його приковують залізними ланцюгами до кам’яного стовпа в одиночній камері у папській вежі Юлія II, яку згодом назвуть Кармалюковою. За спробу втечі з в’язниці в 1824 р. Кармалюк був покараний на кам’янецькому майдані 101 ударом батогом, випіканням тавра на чолі і засланням на вічну каторгу до Сибіру. Дружина Кармалюка "наказана розгами на площади в городе Литине и четыренедельным арестом" за те, що допомагала переховувати чоловіка.

Після довготривалого етапного конвоювання Кармалюка разом з іншими каторжанами до Тобольську, у 1825 році він втікає із місцевої в’язниці, однак ненадовго, так як по дорозі був схоплений і відправлений у ще гірші умови на мідні копальні. Втеча з тюрми поблизу Тобольська один із відомих епізодів в бурхливій біографії подільського отамана, що проявляв дива хоробрості і кмітливості. Під час нічної бурі Кармалюк виламав ґрати, і зібравши сорочки усіх співкамерників зробив з них довге полотнище, до якого прив’язав великий камінь. По цьому "мосту" він із іншими каторжанами успішно вибрався із тюрми. Через рік, у 1826, Кармалюк уже господарював на рідному Поділлі, пробравшись сюди під виглядом чумака. Цього разу проти повстанців кидають значно більші військові сили.

1827 року Кармалюк у с. Кальня-Деражня потрапив у полон через зраду шляхтича Ольшевського і знову був відданий під суд. Покарання відбуває в м. Летичеві. На пропозиції покаятися Кармалюк відповів: "Поки пан панує, Кармалюк не візьме плуг в руки, не складе зброї. От і моя відповідь". Згодом він був переведений до Літинської в’язниці, де здійняв бунт і зробив спробу втечі з тюрми. Боячись народного месника, адміністрація наказала прикувати Кармалюка залізними ланцюгами до стовпа в камері. Сьогодні в Літині на території колишньої в’язниці існує музей ім. У. Кармалюка. Навесні 1828 р. Подільський головний суд призначив Кармалюку покарання – 101 удар батогом із засланням на довічну каторгу в Сибір у Тобольську губернію. 1829 року Кармалюк уже втретє тікає з каторги – з Боровлянської гуральні, що поблизу Тобольська.

Долаючи тисячі кілометрів, рятуючись від численних переслідувань, переживаючи нелюдські муки, щоб повернутися в рідний край і продовжувати нерівну боротьбу, потрібно було мати мужній безкомпромісний характер, героїчний світогляд і вірність в служінні ідеї національного і соціального визволення свого народу. Саме таким був подільський отаман Устим Кармалюк, і за це його любили і підтримували побратими та селяни. За словами тих, хто знав або бачив Кармалюка, зокрема селянина Леонтія Джуринського з с. Тинної Ушицького повіту, він був "не дуже високий, але плечистий, незвичайно сильний, розумний отаман. Не любив розбійників, карав злодіїв". Володів грамотою та достатньо розумівся на московській, польській мовах та навіть на ідиш.

Житель с. Гуменці Мисливський згадував, що одного разу Кармалюк відібрав багато золота у місцевого здирника і роздав бідним, обірваним жінкам, що йшли по дорозі. На прощання він сказав: "Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь вб’ють, споминайте Кармалюка…". До нашого часу дійшов лише опис зовнішності Кармалюка, а єдиний достовірний його портрет належить художнику з Поділля Василю Тропініну, одна з копій якого зберігається в Ермітажі. За хоробрість, спритність і прихильність долі (адже не раз у очі Кармалюка заглядала смерть) отамана називали "характерником".

У 1830 році в Ніжині Кармалюка було арештовано "за неимением письменного вида", покарано при Катеринославському ордонанс-гаузі 100 палицями і відправлено на військову службу в Архангелгородський піхотний полк. По дорозі Кармалюк знову втікає, але, на жаль, ненадовго. В кінці року черговий арешт у с. Нова Синява в економії пана Секлецького. Ув’язнення відбуває в Літинській тюрьмі. В грудні 1831 року Літинський повітовий суд засуджує його до покарання 101 ударом батога і заслання на каторгу. В 1832 році Кармалюк розібрав стелю в своїй камері і втік із в’язниці. 1834 року Кармалюк діє в літинських і летичівських лісах. Саме в період з 1830 по 1835 рр. активізується повстанський рух на Поділлі під проводом У. Кармалюка, і поширюється на Київщину і Бессарабію. Урядові каральні експедиції нічого не могли вдіяти, допоки був живий невловимий отаман. У 1834 році в тюрмі гине старший син Кармалюка Іван – учасник селянського повстанського руху.

Для боротьби з повстанцями московський уряд у 1833 р. утворює Галузинецьку комісію, яка складалася з представників летичівського і літинського земських судів. Очолив комісію чиновник з особливих доручень Візерський. Комісія працювала до 1839 року і встановила допитавши 2700 осіб, що в повстанському русі під проводом Кармалюка брали участь понад 20 тисяч чоловік. Протягом 23 років боротьби загони Кармалюка здійснили понад 1 тисячу нападів на поміщицькі маєтки і урядові установи.

Загинув славетний подільський отаман Устим Кармалюк у ніч на 10 жовтня 1835 року в с. Шляхові Кориченці (нині Хмельницька область), потрапивши у засідку через зраду. Вбив Кармалюка шляхтич Рудковський. За легендами і переказами отамана було вбито не кулею, а срібним "замовленим" ґудзиком, тільки так можна було убити "характерника", яким вважали Кармалюка. Тіло повстанського ватажка ще кілька днів возили селами, щоб залякати селян. Згодом його поховали в м. Летичів за огорожею міського кладовища, де сьогодні височіє пам’ятник народному захиснику. Після цього московський цар Микола I викликав вбивцю до Петербургу на аудієнцію, і особисто нагородив його діамантовим перснем.

Подоляни можуть дійсно пишатися тим, що їхнім земляком і оборонцем у часи найбільшого занепаду Української нації був невтомний герой і безкомпромісний борець за волю і долю свого народу, улюбленець українського селянства, герой Вінниччини – Устим Кармалюк. Його жертовна і безоглядна боротьба проти окупантів і зрадників свого народу може бути прикладом до наслідування сучасним поколінням українських націоналістів, які можуть підтвердити любов і вірність Україні тільки рішучим чином.

Володимир Барцьось (http://www.aratta-ukraine.com/sacred_ua.php?id=112)