У Львові можна викликати СС «Галичину». Під такою назвою у місті їздять таксі. Від звичайних відрізняються одягненими у вишиванки водіями та патріотичною музикою в салоні авто. Засновники підприємства переконані — пасажирів приваблює такий формат. Бо ціна не менша, ніж в інших таксі. — «Слава Україні! Героям слава! Вас вітає СС «Галичина»! Прошу, сідайте». Ось таке вітання або ще «Слава Ісусу Христу» можна почути від водіїв таксі «Галичина». На пасажирів, які не знають, як відповідати, не ображаються. Утім, тут незвичне не лише це. Окрім шашечок на капоті та дверях авто намальований рушник із гербом міста. Саме на це передусім звертають увагу, кажуть водії.

Володимир Стецюк, таксист: — Всі водії акуратно

вдягнені у вишитих сорочках. Чисто український стиль. На саму назву «Галичина», то чисто український стиль. Потім на магнітах наклейки — то фішка. То також грає роль, і всім цікаво. Але найбільше враження усередині, кажуть клієнти. Адже музика тут теж відповідна — від повстанських співів до весільних. — Так круто по-українськи!  — А що найбільше сподобалось? — Музика! Ми собі навіть у водія взяли, щоб слухати вдома. Автор ідеї стверджує — назву для таксі вибрав не заради «фішки». А з патріотичних почуттів. Клієнтам, які не знають про дивізію «Галичина», водії влаштовують невеличку лекцію. Зокрема, діяльність СС «Галичина» розслідувала урядова комісія Канади, яка шукала військових злочинців. І вона не знайшла доказів проти вояків українського формування. Богдан Оршуляк, директор підприємства: — СС «Галичина» — це перша українська дивізія, яка була. І ми хочемо підтримати наше, батьків, прадідів. Що ми любим їх, згадуємо про них і підтримуємо їх. Клієнтів, яких обурювала б назва, поки що не траплялося, кажуть водії. Для більшості львів'ян СС «Галичина» — герої, які боролися за незалежність України — у спосіб, який вважали для себе прийнятним. Люди, котрі неоднозначно ставляться до формування, мабуть, просто обирають інше таксі, припускають шофери.

ВІДЕО

Автори: Олеся Варламова, Ольга Крупник. Оператор: Анатолій Киричук.

Джерело:Перший Національний

Микола Євстафієв, який потрапив у друкарню УПА підлітком, пройшов усе коло покарання за це: в’язницю, шахти Воркути, голод, зневагу. Підпільний друкар

Коли розпочалася війна, Миколі було 14 років. І як тільки у Шубкові організували гурток–боївку «Юннати», він відразу став її членом. Сільські «юннати» читали разом національну та політичну літературу, а ще — вивчали зброю, принципи користування нею, вчилися стріляти. Навесні 1942 року один із старших хлопців запропонував Миколі та його товаришу навчатися друкарської справи. Усе літо хлопці бігали до сусіднього Тучина вчитися, але восени на друкарню напали невідомі й забрали майже все обладнання.

— Весною приходить один із товаришів і каже, щоб увечері були готові, — розповідає Микола Олександрович, — одягнені, з продуктами, зі зброєю, якщо є. Коли нас привели у криївку, то ми побачили розкомплектовану друкарську машину, викрадену з Тучина. «Оце, хлопці, ваше завдання — щоб вона почала діяти», — сказали нам. Прийшли додому, все розповіли товаришу, який нас загітував на навчання. А він у відповідь: а якщо вас направити на ті машини, що діють, будете працювати? Будемо, відповідаємо. По зв’язку дісталися на місце. Там були і справні друкарські машини, і папір, і шрифт. Отож невдовзі ми зуміли видрукувати першу газету — «Земля і влада». Її випускало формуванню УПА «Поліська Січ» під проводом Бульби–Боровця. Та ж перша криївка, куди ми втрапили, як згодом виявилося, діяла від ОУН Степана Бандери. Отож ми перейшли від одного формування до іншого, самі того не знаючи. Ми не те що не цікавилися цим, ми просто не були обізнані про тертя, що відбувалися серед керівництва цих організацій. Основна мета для нас була — боротися. Згодом довелося Миколі Олександровичу побувати і на Степанщині, де випускав газету «бульбівців» «Оборона України». Друкували також листівки, відозви до селян. А з наближенням фронту надійшло розпорядження: неповнолітнім хлопцям вертатися додому і законспіруватися. А зрадив товариш...Після відновлення радянської влади почалася масова мобілізація в армію. Миколу теж забрали. Доправили в Орловську область. Але, оскільки йому на той час було лише 17 років, після кількох місяців перебування у казармах відправили додому — Восени 1944 року пішов я до школи, провчився в дев’ятому класі тижнів три, — продовжує Микола Євстафієв. — І один із товаришів моїх, Андрій Тивончук iз Тучина, мабуть, пішов на службу до НКВС, тому що привів до мене енкаведистів. Мене арештували. Я, звичайно, спочатку відмовлявся від усього. А тоді начальник відкрив двері і впустив Андрія.Ну що ж було відмовлятися, разом же газети «бульбівців» друкували... Далі було слідство. У в’язниці карали за будь–яке порушення — голосне слово, сміх. Відразу відправляли в карцер. Били немилосердно і вдень, і вночі, домагаючись «зізнатися у всьому». Коли ізолятор сухий, то ще півбіди: хоч простору було катма — два кроки вперед, два назад, однак можна було хоч походити. Але карцери під сходами — то жах! Там весь час капала вода. Холодно, зима ж надворі, а в карцері вогко, аж лихоманка б’є, і зігрітися ніяк, навіть кроку не зробиш — така тіснява.

У грудні 1944 року доправили Миколу Євстафієва з Тучина до Рівного, де і відбувся суд, який виніс вирок — 20 років каторжних робіт і п’ять років позбавлення волі. Згодом етапом відправили на Воркуту, до якої довелося добиратися в голоді та холоді 21 добу.

На шахтах Воркути

— Коли під час слідства ще можна було витримати, то на етапі це було щось страшне, — поринув у спогади Микола Єв­стафієв. — Годували нас раз на добу. Давали скибочку мерзлого хліба і кілька солоних хамсин. Води коли дадуть, а коли й ні. Пити дуже хотілося. А вагони поїзда скріплювалися великими болтами, на яких від морозу з’являвся іній. То ми ставали в чергу, щоб облизувати ті болти.Воркута запам’яталася Миколі Володимировичу тяжкою непосильною працею на шахті, коли доводилося довбати мерзлу землю й витягувати на– гора  тисячі тонн вугілля, і постійним бажанням щось поїсти та попити.

— Доводилося працювати землекопом, довбати вічну мерзлоту. Бараки, в які поселили, світилися дірами. Коли мороз, то ще нічого, а у відлигу, прокинувшись, відриваєш мокрого бушлата від нар — і сам мокрий наскрізь.А ще постійно хотілося води. Рятував сніг. Сніг пили, їли, ним і вмивалися. Добре, що зима там триває довго.Можливо, саме перебування в забої і врятувало життя Миколі Євстафієву, адже під час суворих воркутинських зим, коли температура досягала 50 градусів морозу, а хуртовина збивала з ніг, у шахті, як не як, було хоча б тепло. А вже на четвертому році перебування на засланні освоїв ще й нову професію — машиніст підйому. Тоді стало трохи легше: краще почали годувати, постіль видали. А після смерті Сталіна «політичних» почали потроху випускати. З Миколи Єв­стафієва, який свій злочин скоїв неповнолітнім, зняли судимість і відпустили додому.

Ніколи не думав, що все витримаю

Спочатку він поїхав з товаришем на Херсонщину, де починали будувати зрошувальний канал. Влаштувався там машиністом, а допоки роботи не розпочалися, навідався додому. Там повна хата бід: страшні нестатки, мама — інвалід. Її сльози і прохання повернутися додому виявилися сильнішими за бажання їхати на чужину.

— Я не скажу, що тут було дуже погано, але тавро бандита, буржуазного націоналіста я носив на собi завжди. Спочатку не міг влаштуватися на роботу, місця колишньому каторжанину не було ніде. Згодом допомогли добрі люди вступити до Великомежиріцької сільськогосподарської школи, здобув професію пасічника. Були в житті періоди, коли доводилося працювати будівельником, а ще 26 років присвятив поштовому зв’язку. І скрізь свою роботу виконував добросовісно, але постійно тінь минулого переслідувала.

— Позбувся її, коли проголосили незалежність України, — підсумовує розповідь Микола Олександрович. — Через деякий час у нас в селі організувався осередок Народного Руху, де мене обрали його першим головою. Ми упорядкували могили загиблих за Україну, що були занедбані, реставрували пам’ятник загиблим петлюрівцям, знищений за часів радянської влади. Я ніколи не думав, що все те витримаю: тюрму, і каторгу, і голод. А от довелося. І сьогодні, на 85–му році, я це вам розповідаю. Дякувати Богові, що ще живу.

Найкращим своїм життєвим надбанням Микола Євстафієв вважає знайомство й одруження з Вірою Трохимівною, з якою прожили душа в душу понад 50 років, виховали трьох дочок. Нині дідусь радіє внукам–козакам. Він дуже вірить, що Україна ще розквітне і стане такою, про яку мріяли сотні тисяч нескорених.

Ольга ДЕМ’ЯНЧУК (Україна молода)

Сьогодні вранці на i.ua було у стрічці новин посилання на цю статтю (сайт polemika), мені вона сподобалась, тому хто не прочитав - може ознайомитись.

Одним із найшановніших свят серед запорозьких козаків було свято Покрова -  Покров Пресвятої Богородиці і Пріснодіви Марії, яке відзначалося 1 жовтня за старим стилем (14 жовтня за новим стилем). Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії, ні морської бурі, захищаючи від ворогів свою Батьківщину та православну віру. У свято Покрова на Січі завжди відбувалися загальновійськові ради на яких вирішувалися найважливіші питання життя Війська Запорозького Низового. В усіх Січах була церква на честь Покрова Пресвятої Богородиці, яка вважалася головною в усьому Запорозькому Війську. Тому свято Покрова було храмовим у Запорозькій Січі. Одну третину своєї військової здобичі та інших прибутків запорожці віддавали на січову церкву Покрова, інші церкви і монастирі. Переносячи з якихось причин Січ з одного місця на інше (пошесті, брак води, мала площа, напад ворогів), запорожці завжди переносили з собою і січову церкву на честь Покрова Божої Матері. На образі Богоматері в січовій церкві понад Пречистою був напис: «Ізбавлю і покрию люди моя...», а від запорожців, що змальовані під нею, простягнена вгору стрічка до Божої Матері з написом: «Молим, покрий нас честним Твоїм покровом і ізбави нас от всякого зла». Вибираючись в похід на ворога, козаки відправляли молебень до своєї Покровительки і ревно співали «Під Твою милость». Повернувшись щасливо з походу, поспішали до Неї зі щирою подякою. В їхній бойовій пісні «Нумо, хлопці, до зброї» були слова: «Нам поможе святий Юр ще й Пречиста Мати турка звоювати».

Січова церква відзначалася доброю ризницею, найкоштовнішими церковними обладунками. Царська брама в церкві останньої біля Дніпра, Підпільненської Січі, була зроблена з чистого срібла, ризи ковані щирим золотом, книги обкладені масивним сріблом із коштовним камінням. Образи, писані кращими візантійськими та українськими малярами, горіли золотим оздобленням. Розкішне церковне начиння складали також великі срібні позолочені хрести, срібні лампи, п'ятдесят срібних позолочених корон, багато низок перлин, коралів, сотні червінців, вироби з бурштину, гаптовані золотом та сріблом надпрестольні убори.                                   

Жахлива доля спіткала церкву Покрова Пресвятої Богородиці Підпільненської Січі. 23 квітня 1775 року в Петербурзі, на так званій раді, цариця Катерина ІІ видала наказ про знищення назавжди Війська Запорозького Низового та його столиці - Січі. Для цього мало бути використане військо, що брало участь у війні з Туреччиною. Виконувати царську волю доручено генералові Петру Текелію, сербину родом, колишньому австрійському офіцеру, а допомагати йому мав князь Прозоровський. Для виконання цього наказу під руку Текелія надано 66 тисяч війська, у складі якого було тринадцять полків донських козаків. Опріч цього, князь Прозоровський послав близько 20 тисяч вояків у лівобережні запорозькі паланки: Орільську, Самарську, Протовчанську та Кальміуську. Серед ночі 4 червня 1775 року московське військо оточило Січ. Там усі спокійно спали. Ніхто не чекав лиха з жодного боку. Раптом вдосвіта залунали вигуки:

- Москалі за брамою! Гармати жерлами на Січ!

З'ясувавши, що сталося, переважна більшість січовиків відмовилася коритися москалям і прагнула зброєю захищати свою волю та матір Січ. Запорозьке лицарство готувалося до битви - навіть без надії на перемогу, аби не заплямувати козацької слави. Та раптом на майдан вийшов січовий архімандрит Володимир і, тримаючи в руці хреста, став умовляти запорожців не проливати православної крові, а скоритися Божій волі. За неслухняність і кровопролиття він погрожував січовикам Божою карою на тім світі. Ця промова дуже вплинула на них. Запорожці вгамувалися і залишили думку про змагання. Натомість над майданом почулися вигуки: «На Дунай!» Щойно смеркло, всі «дунайці» стали перевозитись на річку Підпільну та ладнатися до втечі. Ті запорожці, що лишались на Січі, ставились до «дунайців» прихильно. Вони дозволили їм узяти зсобою не лише малу Військову корогву, кілька перначів і прапорів, зброю, різноманітні припаси та харчі, а навіть віддали  престольний образ  Покрова Пресвятої Богородиці з січової церкви, без якого, на думку козаків, не могла б існувати на Дунаї сама Січ. Вночі втікачі через річку Підпільну дісталися Дніпра і попрямували на Дунай. Зранку 5 червня 1775 року решта січовиків склали зброю.

Під час знищення Підпільненської Січі у руйнуванні січової церкви Покрова Пресвятої Богородиці «відзначились» донські козаки. Вскочивши до неї, дончаки позривали з образів понавішувані на них хрести, золоті й срібні медалі, поцупили різноманітні вироби зі срібла та золота, гроші, коштовне каміння. Коли те розтягли, почали здирати з образів срібні ризи, а коли й того не стало - відірвали срібну царську браму й, побивши і порубавши її на шматки, порозтягали по кишенях. Цих ординців січовий архімандрит Володимир називав православними християнами!!!

Ось як згадує ці події Тарас Шевченко у своїй поемі «Невольник».

Як Січ руйнували,

Як москалі срібло, злото

І свічі забрали

У Покрові; як козаки

Вночі утікали

І на тихому Дунаю

Новим кошем стали.

 Теперішні відзначення донськими козаками свята Покрова Пресвятої Богородиці є блюзнірствомзважаючи на вчинки дончаків під час знищення Підпільненської Січі. До того ж Військо Донське хоч і мало в жовтні єдине своє Загальновійськове свято, але це не було свято на честь Покрова Божої Матері. До 1905 року Військо Донське 17 жовтня святкувало річницю порятунку царської родини в залізничній катастрофі,а надалі, замість цього - день «Тезоименитства Наследника Цесаревича Алексея», який відзначався 5 жовтня. Донські козаки надзвичайно шанували царську родину, але лише тоді, коли вона була при владі. Вже 20 вересня 1918 року з тексту гімну «Всевеликого Войска Донского» зникли згадки за царя.

                                                                                         Ігор Саєнко,      Луганськ

Я не знаю чому Судоплатов у своїх мемуарах спотворив сцену знищення генерала Шухевича.
Вчинок дивний, нелогічний і тому підозрілий. Гадаю – причина в тому самому страхові. У фільмі «Нескорений» показано один цікавий епізод з життя МГБ-шного генерала, коли загін чекістів що полював на Шухевича сам потрапив у пастку повстанців. Цей факт справді існував – генерал Судоплатов тоді покинув своїх підлеглих під кулями повстанців, а сам пацюком чкурнув у кущі. Коли він помирав, він явно бачив в уяві той  край, тірічки, ліси і гори. Край де носіїв більшовицького щастя з дівочих очей, з дитячих посмішок, від смерекових ярів та галявин, звідусюди разила ненависть. Ненависть спресована в набої.

PS: ось як повинен виглядати коротко розділ про УПА у підручниках наших дітей. Слава Героям!

Останній бій.

Але це сталося пізніше. А у 49-му році відсутність гучних успіхів дала змогу Хрущову критикувати методи Ковальчука. Почався останній період боротьби більшовиків з УПА – остаточне знищення.
На Волинь і у Карпати було перекинуто чотири дивізії ВВ МГБ для «остаточного вирішення бандерівського питання». Знову почалося блокування населених пунктів. Умови були сприятливі – місцеве населення вже стомилося від війни, а Заходу стало не до українців. Ані обурення населення, ані реакція колишніх союзників, «совок» більше не турбували. Виснаженні війною повстанці несли втрати. Загинули шеф штабу УПА полковник Гасин, командувач УПА-Захід полковник Сидор, крайовий провідник ОУН Петро Козак, головнокомандувач УПА генерал хорунжий Роман Шухевич. Боївки УПА були витіснені на погано доступну місцевість – болотисті ліси Північної Волині і Карпатське високогір’я.

Після смерті Сталіна збройна боротьба вщухла як така. Влада пом’якшила свій тиск. Повстанці у відповідь склали зброю. У 1954 році був зраджений і потрапив у полон останній командувач УПА Василь Кук. Нещодавно його ховали 50 000 осіб з військовою шаною та салютом. Як героя у Незалежній Україні за яку він воював.
Повстанці програли ту війну. Власне – вони й не могли її виграти. Вони лише вберегли від маховика більшовицьких репресій та бузувірського розкуркулення чималу кількість своїх земляків. Чи виявилися земляки вартими своїх рятівників – треба відповісти їм самим.

А нам лишився нелюдський, лиховісний, неосяжний розумом страх, який ще й досі живе в серцях живих щурів з НКВД та їхні нащадків. Він дивиться з їхніх очей у спорах і з їхніх рядків на форумах. Вони й досі не можуть спокійно міркувати про УПА, з їхніх очей і зараз лине обурення, істерика та звіряча лють за якою
вони ховають нелюдський страх. Страх, що породжують згадки про часи коли вони приперлися у колишню російську Волинь в якості визволителів (офіційно) і червоно-більшовицьких поневолювачів (реально).

Вони аж надто гарно розуміють що повстанські загони були лише верхівкою айсбергу. Підґрунтям існування УПА було глибоко ешелоноване підпілля ОУН що забезпечувало діяльність повстанців. Але й воно з’явилося не на пустому місці. Підґрунтям для опанування ОУН свідомості людей на теренах занятих більшовиками
(до 39-го року ОУН у сеймах Західної не мала й третини депутатів) були інститути громадянського суспільства що існували в умовах ринкової економіки навіть у далеко недемократичній Польщі. Чекістів і їхніх нащадків бісить сама думка про те, що хтось може опиратися їхньому свавіллю.

Частина 9: http://blog.i.ua/community/2808/811444/

У волі на сторожі.

Всі претензії «совків» до бандерівців можна звести до одного питання: «Навіщо все це? До чого ці жертви?»
Справа от у чому. За свідченнями останнього командувача УПА Василя Кука, вся безглуздість подальшої війни стала зрозуміла командуванню УПА ще у 47-му. Було зрозуміло, більшовики не зупиняться ні перед чим. Але й припинити боротьбу УПА не могла. Більшовики не йшли ні на які угоди і визнавали тільки один спосіб припинення війни – повну капітуляцію УПА на їхні мовах. Лихо в тому що тільки й виключно наявність збройних загонів у лісах змушувала більшовиків дотримуватися принаймні видимості законів. Колективізація у Західній в порівнянні зі Сходом відбулася вражаюче м’яко. Причина була єдина – кожен більшовик-беспредєльщик ризикував зловити автоматну чергу у спину. Капітуляція ОУН і УПА означала б карт-бланш більшовикам для масових репресій серед населення. А так чекістам було не до населення – вночі вони до вікон підходили з опаскою. А ну як по той бік у вікно повстанець цілить?
На зборах лідерів ОУН та УПА було прийнято рішення – обмежити бойові сили необхідним мінімумом. Решту – розпустити по домівках, або поселити в інших місцинах під чужими документами. В лісі лишилися «віділи» та «боївки» чисельність по 10-50 осіб кожна. В разі необхідності їх модна було звести в підрозділ чисельністю до куреня (батальйону). Потім – повстанці знову розчинялися в лісі.
Тягар роботи було перенесено з загонів УПА на підпілля ОУН. Було поставлено мету – популяризувати ідеї ОУН на Східній Україні та створити молодіжний резерв підпілля. Крім цього повстанці здійсняли рейди на терени сусідніх держав. Це був шалений ідеологічний удар по більшовиках. Червоній пропаганді доводилося пояснювати чого б це у «щасливому» совецькому союзі діють повстанські загони.
Треба було виграти час. Треба було дочекатися пом’якшення тиску репресій – і цією подією стала смерть Сталіна і хрущовська «відлига». В перспективі треба було зберегти підпілля до часів коли стане можна оголосити незалежність України – ними стали економічна криза наприкінці 80-х, горбачовська «перебудова» і
серпень 91-го.

До речі валити «совок» навіть не знадобилося – сам зруйнувався мов гнилий хиткий сарай.

Поставленої мети підпілля ОУН досягло у повній мірі. На нові ж виклики вже Незалежної України відповідати мусить вже наступне покоління.

Частина 8: http://blog.i.ua/community/2808/811443/

Періодично у пресі з’являлися заяви від командирів УПА (інколи – мертвих) із закликами припинити збройну боротьбу і скоритися перед більшовиками. На тих хто не вірив – впливали методом публічних повішань і розстрілів. Невиправні села, що відмовлялися скоритися колгоспній системі і більшовицькому пануванню просто виселяли на меридіан Ангари. Діяльність більшовиків дала свої наслідки. У містах приватний підприємець був ліквідований як клас, а села повільно заковували в кайданах колгоспів.
Й нарешті не можна не згадати найбільш бузувірський прийом більшовиків – заселення Західної вихідцями зі Східної України та Росії. Чимало людей що поїхали у Західну спочатку раділи тій перспективі. В голодних совецьких Донбасі та Наддніпрянщині люди знали – у Західній немає голоду. Завдяки демагогії совецької пропаганди люди просто не уявляли в яке пекло їх несе. Коли ж люди приїздили до Західної – виявлялося що назад дороги нема. В щасливому СССР людина не могла змінити роботу самостійно – тільки переводом з посади на посаду. А тепер уявіть що відчували люди виховані в умовах піонерії-совка-комсомолу,
потрапивши в глухе село, де повстанці-бандерівці по вулицях пішки ходили? З людьми що виросли на прикладі Павлика Морозова додатково проводили роботу по лінії МГБ, партії та комсомолу, спонукаючи їх до стукачества. Ба-більше. «Нєдоносітєльство» за совецькими законами вже вважалося злочином. Тож з точки зору командирів УПА потенційним стукачем міг бути КОЖЕН переселенець.

Переселеним східнякам не лишили вибору: або – стучи і помирай, або – мовчи і потрапляй за колючий дріт. Повстанцям так само не лишили вибору. Або – терпи біля себе поселенців та потрапляй у пазурі МГБ, або – стріляй в поселенців. Холодно й розважливо більшовики кинули одну Україну під кулі іншої, цинічно усвідомлюючи, закладе переселенець господарчого села або родину командира УПА – добре. Уб’ють переселенця – не біда, нового пришлють. Убитий східняк і після смерті працюватиме проти підпілля
ставши черговим прикладом «бузувірства бандерівців». Уявіть собі кампанію по перевозу громадянських спеціалістів у воюючу Чечню. А тепер зважте – у 40-х чекісти саме так і вчинили. Завалили повстанців масою беззбройних людей, які не мали жодного стосунку до цієї війни.

Коло замикається. Переселенці що потрапили під той каток ще й досі вважають що винні у їхніх бідах бандерівці і тільки бандерівці. Стукачі (несвідомі, усі так жили) стають невинними жертвами. Совецька влада що посприяла появі людей в зоні повстанської війни стає святою. Чекісти – невинні, «вони лише наказ
виконували». А ті хто боровся проти бузувірської влади зі зброєю в руках лишається винний у всьому.

Частина 7: http://blog.i.ua/community/2808/811442/

Чомусь найбільший розголос здобули провокації МГБ у вигляді дій спецгруп перевдягнутих у форму УПА. Тут треба зазначити що переважно такі спецгрупи діяли з метою розвідки – приходячи у певне село, просили харчів, прийняти поранених, полагодити зброю, надати зв'язок з проводом ОУН. Пізніше по всіх виявлених
адресах до хазяїв вітали опери з МГБ. Ще один варіант – коли спецгрупа свідомо тероризувала населення з метою відвернути його настрої від УПА. Засіб насправді, старий мов світ. Щоправда було у цього засобу два чуттєвих недоліки. По перше спецгрупі було украй небезпечно зустрітися за справою з реальним загоном УПА. Розплата приходила миттю й на очах у місцевого населення. Тому діяли ці групи переважно в районах де опір УПА був майже придушений. Другий недолік – в деяких районах спецгрупи затероризували місцеве населення до таких меж що викликали обурення навіть совецької прокуратури.

Більшовикам за місцем помешкання були потрібні не трупи, а терплячі слухняні живі кріпаки.
Звичайно проти повстанців працювала пропагандистська машина більшовиків. Доводилася безглуздість збройної боротьби проти совецьої влади. Людям доводили що совецька влада – сама українська, а колгоспна система – сама вигідна. Весь негатив подавався як тимчасове явище викликане війною. В якості доказу, було поліпшене матеріальне забезпечення міст та районів опанованих більшовиками.
Цікаво, але факт. За Совецької влади Західна Україна забезпечувалася набагато краще за Східну і абсолютно краще за Центральну Росію. Те саме стосувалося Прибалтики та Кавказу де теж діяли повстанські загони. Тож висновок очевидний, за совкове благополуччя уродженцям Західної дякувати треба не щирій совецькій  владі, а повстанцям УПА. В Росії ніяких повстанців не було, й тому (з точки зору навіть східних українців) жили росіяни в Центральній Росії у самих злиднях. Так само й нині. До речі, становище «регіону на особливому утриманні» нині в Росії займає Чечня.

Частина 6: http://blog.i.ua/community/2808/811441/

Зашморг у комплексі.


Війська заперли на базах. Тепер їм доручали тільки охорону шляхів і стратегічних об’єктів та забезпечення діяльності оперативного складу МГБ. У ліси рушили групи «осназу МГБ».
На місцях «заражених бандитизмом» створювалися «випадкові пункти», фактично – блокпости з залогами у 100-200 осіб. Офіційно вони мали забезпечувати відбирання хліба у селян. Реально – забезпечували дії груп озназу. Саме напад загону УПА на такий пункт показаний у фільмі «Карпатське золото».

Загони осназу нишпорили по лісах, помічаючи все: чисельність загонів, середній вік повстанців, канали зв’язку з селами, розташування запасних баз, бункерів, криївок. Коли про певний загін добувалося максимум інформації, осназівці переходили до здійснення засад та нальотів. А потім до справи ставали
оперативники в селах та Внутрішні війська у лісах. Як правило загін оточували на одній з баз, після чого район по площі обробляла артилерія. Тікати було нікуди – всі запасні бази було блоковано, на повстанців скрізь чекали. Щоправда так райдужно все відбувалося тільки у теорії. Боївки Служби Безпеки полювали на
самих осназівців, командири УПА теж гав не ловили. На лісових галявинах розгорнулася безпрецедентна за жорстокістю і цинізмом війна, що нагадувала зіткнення траперів з індіанцями на Дикому Заході.

Більшовики не гидували нічим. Колишні офіцери МГБ Санников та Судоплатов у своїх мемуарах визнавали факти регулярного спалення селянських хат та застосування проти повстанців УПА отрути, розривних куль та психотропних речовин – засобів заборонених усіма світовими військовими конвенціями. Людський
ресурс і технічна перевага були на боці більшовиків, а повстанці несли нові й нові втрати.

Продовжували працювати й оперативні частини МГБ. Тривала вербовка агентури, розробка родин оунівців, виявлення підпілля ОУН та співчуваючих. Нищили канали зв’язку підпілля з селом, з містом, з Заходом та з чорним ринком. Водночас опери МГБ ретельно перевіряли свої лави. Було зрозуміло що в органах хтось має ворожити повстанцям, звідкілясь вони мали інформацію про діяльність МГБ. Агентів СБ та «кротів» виявляли і нищіли.

З місцевих комсомольців, фронтовиків, добровольців, колишніх повстанців (що здалися, повіривши у більшовицьку амністію) і просто кримінальних злочинців що згоджувалися служити за винагороду з майна «родин бандитів», формували «істрєбітельниє батальйони». Це був вагомий аргумент проти УПА. «Стрибки» (так їх охрестили тамтешні мешканці, пізніше цю кличку совецька пропаганда переробила на «яструбки»), знали мову, звичаї, місцевість, а інколи знали в обличчя бійців та командирів УПА. Під час прочісувань «стрибки» ставали прокляттям для місцевих мешканців та підпілля ОУН. Єдина вада – боєздатність
під час сутички з загонами УПА рівної чисельності, «стрибки» виказували тільки за умови підтримки штатних підрозділів МГБ. Воно не дивно – зрадник сміливцем не буває.

Частина 5: http://blog.i.ua/community/2808/811440/

У 1947 році удар був нанесений по УПА з заходу. Контрольовані совецьким МГБ спецслужби Польщі провели операцію «Вісла». Українське населення з прикордонних теренів було масово вивезене у Пруссію або у СССР. Втративши підтримку місцевого населення загони УПА частково перейшли на Волинь, а частково – рушили в бік Західної Європи. З боями через окуповані Угорщину, Чехословаччину та Австрію повстанцям вдалося пробитися до американської зони окупації. Американців ледь грець не вхопив коли у 1948 році, за три роки по війні через кордон Баварії раптом хлинули загони українських партизан антикомуністів. Здійнявся гучний скандал. Але совецькі дипломати зберегли гарну міну при поганій грі.
Звинувативши повстанців УПА у всіх смертних гріхах, вони зажадали їхньої видачі. Але американці відмовилися їх видавати, пославшись на документи Абвера які свідчили про збройну боротьбу бандерівців проти німецької адміністрації.
Совецька сторона навела свої аргументи, справа затяглася. Повстанці залишилися в американському секторі, а скандал зійшов нанівець. Більшого більшовики і не потребували.

А тим часом Хрущов та Рясний були усунуті від боротьби з УПА. Почався другий
етап війни – чекістський.

Частина 4: http://blog.i.ua/community/2808/811277/