Віктор Бойко ГІРКЕ ПОВЕРНЕННЯ
- 29.07.11, 18:03
«Ми так щасливо усміхались,
А серце рвалось на куски,
коли до дому повертались
Війною зранені батьки»
Автор
А серце рвалось на куски,
коли до дому повертались
Війною зранені батьки»
Автор
Гірке повернення
Повне відчуття закінчення війни прийшло тоді, коли стали повертатись додому фронтовики. Їм приходилось приносити з собою кому щасливу зустріч, а кому й горе. Тому, що майже кожний з них повертався покалічений. Якщо не фізично – то з пораненою душею обов’язково. Для дітей, чиї батьки повернулись з війни – було велике щастя, а для тих, у кого загинули – назавжди залишились в серцях вічний смуток і гіркий біль сирітства. Так було й тоді, весною сорок п’ятого року.
Земля, добре відпочивши за зиму, щиро зустріла селян соковитою травою, квітучими вишнями і простою людською радістю. Люди були щасливі тим, що закінчилась війна, що пережили важку і голодну зиму, що по землі вже йде мир і просто від того, що живуть. З великим задоволенням прибирали двори, садили ранню городину, сікли хворостиння на паливо, косили траву на берегах і сушили її на сіно. Та й взагалі. За війну і зиму заскучавши за мирною працею, селяни віддавались їй на повну силу, і від зорі, і до зорі відбудовували пошматоване війною господарство.
Одного дня, після обіду, Віктор зі своїм братом Миколкою порались в дворі, допомагаючи діду Миколі. І до них несподівано, із радісним обличчям, прибіг сусідський хлопець Ваня Самійленко. Його обличчя, як сонце, сяяло якоюсь радістю: «Хлопці! Хлопці! Мій тато з війни прийшов!» – прорепетував Ваня і, здіймаючи босими ногами куряву на дорозі, погнав по селу, щоб передати друзям велику радість.
Розтривожені доброю новиною селяни почали сходитись до двору Самійленків, щоб подивитись на першого в селі фронтовика, який живим повернувся з війни. Всі були дуже за них раді і йшли до них, щоб поздоровити. До того ж, можливо, хотіли взнати, чи бува не приніс він звісточку і про їхніх рідних. Знаючи, як бідувала ця родина, люди йшли до них на гостину не з пустими руками, і кожний що-небудь з собою приносив: хто шматок хліба, хто чвертку самогонки, а хто якусь картоплину чи пару цибулин.
Все було щиро і просто. По-селянському. І хоч Ваня сказав, що його тато прийшов з війни, та це не зовсім так. Тому що насправді він не прийшов, а пришкандибав на милицях, бо замість другої ноги в нього теліпалась пуста, заткнута за пояс штанина.
Дядько Петро тепер уже був не той, як колись перед війною, веселий і привітний чоловік.
Бо війна зістарила його на багато років. Та все ж він був щасливий, що повернувся живим, що зустрівся із своєю родинною і побачив цілим своє село, і своїх сусідів.
На гостині йому всі раділи, вітали з поверненням, пили самогонку, розмовляли про наступний урожай і вперше, за багато днів війни, над селом прозвучала пісня, а дядько Петро розігрівшись після чарки, стрибав на милицях по двору і хвалився, що він ще: О, го, го!
Коли стало темніти, дід Микола послав Віктора закрити кури. І коли він йшов через двір, то побачив, що, заховавшись за хлівом стоїть дядько Петро і тре свою культю. Мабуть, йому було так боляче, що в нього по щоках градом котились сльози і він, стогнучи, скреготав зубами. Дивлячись на нього у Віктора теж чомусь потекли сльози і, щоб зовсім не розревітись він запитав: «Дядьку Петро! Вам що – погано?.. – а той, певно щоб не впасти, опирається на дитяче плече хлопця і жалісливо просить: «Синку. Я дуже тебе прошу. Не кажи про це, будь ласка, нікому».
Віктор, ковтаючи сльози жалості, смикає себе за зуба і дає клятву: «Добре дядьку Петро. Ні в зуб не скажу». Потім допомагає сусіду дошкандибати до хати, а сам біжить у садок, щоб заховатися в бур’янах у своєму потайному місці. Там він і проплакав невідомо чого, аж до ночі. Плакав може того, що йому стало жаль дядька Петра.
…Чи може від заздрощів, що його діти діждались з війни тата? Хто ж його знає, та коли мама вкладала спати, то спитала: Чого то в тебе, синку, очі червоні, чи, бува не захворів? – Та ні матусю. Не захворів. То від жалю. Бо так мені жаль усіх стало.
Сонними очима Віктор дивиться, як мама кінчиком хустки витирає сльози, а потім бере загрубілу від роботи мамину руку, підсуває собі під щоку і, схлипуючи, провалюється в рожеве марево сну.
В ту ніч його терзали різні сни: спочатку снився тато, що гейби їхав кудись на бідарці. Та якось не по дорозі, а наче на небі, по хмаринці, а він бачить, що хмаринка закінчується і, кричить: «Таточку! Таточку! Зупиніться, бо там яма!» А тато все їде і їде, не зупиняючись, і Віктор ніяк не може його наздогнати, щоб попередити. Потім та бідарка, разом з татом заїжджає в якийсь туман і зникає назавжди.
Від того сну він схоплюється і осатаніло вдивляється в темінь ночі. Та кругом тиша. Всі сплять, і хлопець, так і не проснувшись, знов падає на лежанку досипати. А сон не відпускає. Але на цей раз приснився вже другий сон. Із нічного марева виплив червневий день 1941року, коли тата забирали на війну. У тому сні, як в якомусь кіно, відобразились події того далекого і такого сумного дня.
Жила тоді родина малого Віктора в селі Соболівка Шполянського району, де тато працював агрономом.
Селяни Вікторового тата любили і поважали, тож проводжати на війну прийшли всім селом. Йшли через село попід вербами біля ставка, потім по сільській дорозі до краю села, а в слід за родиною, чогось зовсім мовчки, йшли селяни. Тато на одній руці ніс маленьку сестричку Ліпу, а за другу вчепились Віктор зі старшим братом Миколою і всі мовчки йшли, ще не усвідомлюючи великої трагедії цього дійства. По другу сторону тата йшла мама. Вона не кричала, не голосила, тільки якось утробно схлипувала і лице її було якесь мармурово-камінне, а з її красивих очей викочувались великі сріблясті сльозини. Вони стікали по її лицю і грудях, і бомбочками падали на шляхову пилюку, піднімаючи маленькі фонтанчики.
І кожний раз, коли сльозинки доторкались до землі, в дитячій душі теж щось гупало: гуп-гуп, гуп-гуп! – відлунювало щось невідоме в свідомості.
А тато йшов і усміхався, та ще всіх заспокоював: маму, малих своїх діток і селян, та очі його були сумні.
І ось він край села. Тут всі і розпрощались. Відірвавшись від обіймів родини, тато закинув на плече торбу, усміхнувся всім привітно, повернувся і пішов по дорозі, а родина і селяни дивились йому в слід, як він все меншав, меншав і меншав. Потім його постать злилась з маревом гарячого літнього дня і він зник за горизонтом, щоб ніколи більше не повернутись.
Потім цей сюжет розчинився у сні, а на зміну йому виплив другий: ще важчий і ще жорстокіший. – Господи! І за що ж дитячій душі така кара? Чому цей важкий сон переслідує його майже щоночі? Напевно у дитячу свідомість, той жорстокий день червня 1941 року врізався так глибоко, що, здається, не відпустить ніколи. У сні, як в якомусь кіно, відтворився день, коли за родиною приїхав дід Микола, щоб забрати у своє село. Їхали тоді якимось старим річищем, бо пам’ять зафіксувала, що чавкало у коня під ногами. Потім їхали якоюсь старою, зарослою травою, дорогою, а коли вже виїхали в степ, то трапилось зустрітись із подією, якої не забути довіку.
Якраз степом в евакуацію гнали стадо худоби. Спека тоді була нестерпна. Над стадом гарячим, сірим стовпом курилась курява. Худоба, роздратована спекою і «гедзами», вела себе неспокійно, пориваючись вирватись із загального стада, та з десяток цивільних погоничів і ще декілька військових з гвинтівками тримали стадо в кільці, направляючи на схід.
Дідо зупинив коня, щоб перечекати поки переженуть худобу, а її було так багато, що з півгодини не можна було проїхати. І тут раптом – як чорт з мішка вискочив. Із-за горизонту, летячи низько над землею, вихлюпнулась зграя чорно-хрестних літаків, і вони, ревучи моторами, як на параді, кинулись розстрілювати худобу і людей, що її гнали.
Що Віктору, тоді п’ятирічному хлопчику, прийшлось пережити – знає один Бог. Кінь, наляканий тріскотнею кулеметів і розривами бомб, так рвонув ту бідарку, що всі вмить з неї повилітали.
Бідарка перевернулась і кінь, хрипучи, так і потягнув її вверх колесами. Та не встиг він відбігти метрів за триста, як щось страшенно бабахнуло, піднявся чорно-рожевий стовп диму і від коня, і від того возика-бідарки залишилась тільки назва, а на тому місці утворилась велика чорна яма, з якої курився смердючий жовтий дим. Всі були так шоковані і заціпенілі від страху до такого стану, що не могли зрушити з місця. Мама міцно пригорнула до грудей маленьку сестричку Ліпу якій на той час, ще й двох місяців не виповнилось, а дід Микола пригорнув до себе малого Віктора і старшого його брата Миколку. Так вся родина й стояла, не в силі зрушити з місця і дивились, як літаки розстрілювали все живе на землі. А потім враз настала тиша. Літаки полетіли, а перед родиною постала страшна картина пекла.
Не відомо, що з тим всім сталось. То був сон, який відтворив в дитячій свідомості один жорстокий день гіркої правди про війну. Та на ранок, коли Віктор проснувся, то усвідомив, що для нього особисто, з тим сном відійшла у вічність та проклята людством, друга світова війна, залишивши у спадок його поколінню тяжку пам'ять.
P.S. Про війну
Шановний читачу. Щиро прошу вибачення, що забігаю на піввіку наперед, та я не можу викинути з пам’яті день, коли порушив клятву, що більше не буду згадувати, а тим більше писати про війну. І не жалкую. Тому, що в той день я зрозумів. Людський біль і війну забувати не можна взагалі.
В підтвердження тому, існує вислів знаменитого поета і пісняра Булата Окуджави: «Если мы войну забудем, вновь придет она». Тож не забуваймо, і давайте житимемо так, щоб не утворювати прецеденти її повторення.
Автор
*****
Десь, напевно, в році 1980-му вже давно дорослий Віктор їхав у справах від м. Шпола, що на Черкащині, в напрямку до Мокрої Калигірки. Старенький автобус, поскрипуючи ресорами, повільно пробирався по ямистій дорозі. Була спекотна літня пора і в салоні було надзвичайно душно. Пасажирів було небагато і майже всі вони, заколисані автобусом і спекою, дрімали. Віктор теж, загіпнотизований загальним станом пасажирів, потроху клював носом, в’яло пережовуючи якісь думки. І тут, крізь марево дрімоти він почув голос водія: «На Киселівку хтось є?»
– Щось, як електричним струмом, пронизало Вікторове тіло і він підсвідомо, не розуміючи навіщо це робить, сказав: «Є. Зупиніться». Автобус, пихнувши синьосірим димом, поїхав далі, а Віктор, залишившись один в гарячому, полуденному степу, довго стояв і чогось ніяк не міг второпати, задля чого і чому він залишив той автобус?.. Як в якомусь передчутті враз щось забухкало в голові, та ще й серце враз засмикалось тривожними ритмами і Віктор мовчки побрів до вказівника на перехресті.
На давно вже поржавілій блясі, грубим пензлем було написано: «На Киселівку». І тут враз, десь із глибини Вікторової пам’яті виплив жорстокий сюжет післявоєнного часу 1950-го року. Ноги, підкоряючись комусь невідомому, понесли його по степовій дорозі до того місця, де сталась колись залишена війною трагедія.
Уже багато, багато літ носив Віктор в собі гірку пам’ять про той далекий день. – Боже! Яке жахіття! Навіщо?! За що?! Побачене тоді, протягом цілого життя сидить кліщем у його душі. Дев’ять малих ще хлоп’ят, міліціонер і його кінь, в одну мить зникли з лиця землі. А з тих дітей у майбутньому могли б стати якісь генії чи просто селяни. Чи?.. Чи просто продовжувачі роду людського. Рука йому завжди наливалася свинцем, коли він брався за перо, щоб описати той день.
Навіть незважаючи на те, що пройшло вже багато часу: коли він пригадував той день, то душу терзали важкі думки й хтось невідомий шептав поза спиною: «Пиши. Пиши.» Це потрібно людям. Потрібно для того, щоб людство не забувало і не допускало трагічних повторень.
Сталось це в кінці літа тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року. Часу в Віктора було обмаль і він майже бігом поспішав степовими дорогами з села Глиняна Балка в Киселівку до лікарні, щоб провідати брата Миколу. Коли пересікав дорогу Шпола-Мокра Калигірка, то вирішив іти навпростець поміж молодим лісорозсадником і скошеним полем, через колгоспний сад до Киселівки.
Десь менше півкілометра попереду, на уже позеленілому скошеному полі, пасла корів зграйка хлопчаків. Хоча до них було ще далекувато, та все ж чітко можна було розгледіти, що вони, примостившись біля придорожньої канави, щось майстрували, а з другої сторони дороги назустріч, верхи на коні, наближався міліціонер (і звідкіля ж тільки він там взявся в степу?). Коли він наблизився до пастухів, то Віктор побачив, як міліціонер раптом чомусь різко зіскочив з коня і кинувся до хлопчаків, а один з них, певно, злякавшись міліціонера, щось пригорнув до грудей і хотів тікати, та що сталося потім – на папері передати неможливо.
На якусь мить земля здригнулася від несамовитого гуркоту. Пролунав страшенний вибух і, з чорним димом і вогнем злетіло в повітря все, що залишилось від дітей і міліціонера. Щось важке прошурхотіло у Віктора над головою і десь метрів з десять поза ним чвакнулось на дорогу, і дикий страх скував його тіло. Напевно, хвилин зотри хлопець осатаніло дивився на те, що сталося. Потім ним щось тріпонуло і не вибираючи дороги він стрімголов кинувся до села. Уже й не пригадати, як добіг, як покликав людей, як задихаючись, вони бігли до місця трагедії, розтинаючи небо страшними криками. На місці, де це сталося, на мирній українській землі страшним оскалом знов нагадав про себе кривавий звір війни.
Там, де недавно бавились діти, утворилась величезна яма, навкруг якої, впереміж із землею валялись шматки розтерзаних дитячих тіл і понівечена коняка з розпанаханим черевом.
А з міліціонера цілим залишився пістолет, шматок старої гімнастьорки і чобіт з куском ноги в середині.
Відтоді все життя Віктор носить в собі звуки розтинаючого душу жіночого крику, який в той день довго розносився над гарячим літнім степом, знов нагадуючи людям про війну. А ще чогось запам’ятався Віктору запах вибухової речовини і тепер, як на свята починають бахкати петарди, йому стає сумно, і завжди відлунням пам’яті перед очима постає той день п’ятдесятого року. Тоді люди говорили, що той вибух було чути аж за п’ятнадцять кілометрів навкруг. А ще фронтовики казали, що то, напевно, була протитанкова міна, чи, ще, якась нечесть, залишена війною?.. Хто тепер розповість про той випадок? Свідки ж лежать у землі. Хіба що він – допоки живий. Довго ще після війни лунали ті кляті вибухи: то десь трактор підірвався, то загинули в’язальниці снопів, то десь за Кавунівкою підвода з людьми на щось наїхала і від неї нічого не лишилось. Що ж. Була війна…
І ось знову, в далекому 1980 році, на тому місці, де Віктору знов судилось зустрітись з пам’яттю про війну, на краю зарослої бур’яном, уже на той час невеликої ями, на шматку старої газети, огризком олівця, написав він ось ці слова:
«Іду по дорозі, а пам’ять кричить!
Ось тут у степу, на зеленій толоці,
Як грона калини, пропали життя,
Сталась біда в п’ятдесятому році.
Жорстоке відлуння страшної війни
Випливає із проміжку часу
І знову видіння приходять у сни,
Льодовим вкриваючись настом.
І душу холодить якесь каяття,
І серце кривавить, стуживши:
Навіщо ж пропали ці юні життя,
На світі іще не поживши?
І знак запитання: Чому і за що?!
Ті грона калини зів’яли,
І хто відповість, що у прозі буття
Їх назавжди у світі не стало».
(із пам’яті)
