Нещодавно хло ротом Соловйова заявило, що хоче переселити кілька сотень тисяч людей з ленере, ДеНеРе, а також з окупованих, або як вони кажуть ацвабаждьонних частин Запорізької та Херсонської областей на далекий Схід та за Урал. Це буде зроблено заради безпеки людей, які живуть практично у прифронтовій зоні. Увага, питання, переселення буде як , чи цар краще знає де потрібно жити холопу? Питання друге, куди саме планується переселяти людей, якщо переселення таки відбудеться? <br
За Уралом та на далекому сході повно покинутих сел і навіть міст, там стоять покинуті бараки збудовані одразу після війни як тимчасове житло, вони стоять і досі, але стан у них жахливий, з них втекли навіть місцеві жителі, зовсім не розбаловані комфортом. Вся ця операція буде подана як порятунок цивільного населення.
Історія знає массові евакуації людей заради порятунку. В основному це були євреї, яких уряд Ізраїлю вивозив з небезпечних місць до Ізраїлю.
1991 рік це крайній приклад порятунку
Легендарна 36-годинна операція, під час якої 34 літаки ізраїльської авіакомпанії вивезли з Аддіс-Абеби в Ізраїль понад 14 300 осіб.
Були до цього і другі операції по вивезенню африканських євреїв, в основному з Ефіопії та Судану. Це відбувалося у1984 та 85 роках. Ефіопські євреї чорні як солдатські чоботи, до того ж доволі дикі, вони намагалися розпалити багаття прямо в літаку, щоб приготувати їжу. Їх треба було перш за все якось навчити жити у цивілізованому суспільстві. Ви можете запитати, що це за такі нетипові євреї, і чому уряд Ізраїлю так ними мереймався.
Знайомі євреї про африканських одновірців розповідали так, якось до мудрого царя Соломона приїхала у гості цариця Савська, вона привезла йому багаті подарунки, ставила хитрі та складні запитання, але на всі запитання Соломон відповів, всі загадки розгадав, на що цариця сказала, ти дійсно мудрий, чутки про твою мудрість не брешуть, я зрозуміла, твоя мудрість від твоєї віри, дай мені з собою священників і книг духовних, я повернусь додому і буду просувати твою віру серед свого народу! Соломон виконав її прохання і щедро обдарувавши золотом відправив до батьківщини. Є така версія, що цариця була родом з Ефіопії, тобто чорна. Справа в тому, що в часи Соломона на території Ефіопії існувала розвинена цивілізація і досить потужна та заможна держава, яка потім занепала.
Справа в тому, що євреї мабуть єдина в світі нація, яка причетність до єврейства вважає не тільки по народженню, а і по віросповіданню, тобто негр чи китаєць, якщо приймуть юдаїзм, будуть вважатися євреями, і навпаки, хлопець, народжений в юдейський сім'ї, але якщо він охреститься чи прийме іслам не буде вважатися євреєм.
Так було раніше, як зараз, мабуть це не так важливо. На відміну від росіян, євреї дійсно своїх не кидають, навіть загиблих виносять, ризикуючи життям.
Хочеться запитати, отим переселеним якісь робочі місця вже підготували, чи і так виживуть? Якщо ефіопів треба було цивілізувати, то для наших потрібен зворотній процес, треба вчитися замість унітазу користуватися діркою, замість газу топити дровами, перш ніж щось сказати десять разів подумати, скільки років тобі за це дадуть. А тут іще і мобілізація на підході, якраз готові мобіки, роботи нема гроші потрібні, до того ж вони хахли, їх не шкода, нехай гинуть. Щоправда хлу нікого не шкода, але то таке.

Зняв наш чинний Федорова з посади міністра оборони. Він на це має право, нажаль. Справа не в тому що зняв, а в тому для чого, чого хотів домогтися і хто тепер буде міністром оборони. Якщо це зроблено за наказом хла тоді все ясно і цілком логічно. Вперше за всю війну замаячило щось схоже на перемогу, хло з переляку навалило повний чимайданчик і наказало нашому щастю щось з цим вирішити, так само колись було і з Залужним, зняв невідомо за що і загнав світ за очі. А от командир Скелі залишився на місці, або навіть пішов на підвищення. Тільки хто ж на місце Федорова? Головний мусора. Ви здивовані? Я чомусь ні. Авторитет у поліції в народі нижче плінтуса, боюся що те саме чекає і ЗСУ. Ну не буває див на світ. Мусора воювати не уміють. Зате уміють добре засвоювати кошти, а саме це і треба зеліній банд... ой, високопрофесійній команді. Можливо Федоров просто не давав красти, і всі гроші витрачав на дрони та ракети, чим лякав хла і дратував зелю? Нашої перемоги не хоче хло, бо це поразка всього життя, її не хоче Трамп, бо він любить хла як рідного, не хоче нашої перемоги, і як підсумок закінчення війни також зеля, бо це нарешті вибори, а знову його не оберуть, бо сподіваюсь, наїлися до ригачки його професіоналізмом. Хоча я не здивуюся, якщо воно пролізе ще на один строк, пообіцяє учителям зп не 4, а 10 тисяч доларів, дивись і спрацює. Як і той раз. Наобіцяє всього і всім, а поки іде війна, то краса і руки розв'язані, крадь не хочу, війна все спише. Тому чим довше іде війна, тим повніші кишені. Забув наш піаніст, що президентів і прим'єрів у південній Кореї пересадили купу і після закінчення повноважень. Тож тобі краще молитися за нашу перемогу, бо переможців не судять. Скажи людям, що з відставкою Федорова і призначенням на його місце головного мусора ти погарячкував. Це нічого, це буває, пам'ятаєш улюблене виправдання своїх друзів, яких ти розтикав по хлібних посадах? ПРАІПАЛІ. Їм це зійшло за виправдання, зійде і тобі

В одній далекій північній країні, в одному маловідомому місті стояв будинок. Не великий і не маленький, не розкішний, але й не халупа. У цьому будинку була комунальна квартира з багатьма кімнатами, але з однією кухнею та одним санвузлом.
Так склалося, що доля звела під одним дахом зовсім різних людей: заможних і не дуже, освічених і не надто, інтелігентних і грубуватих, комуністів і байдужих, лібералів і радикалів. Загалом — усякої тварі по парі.
Ніхто нікого не любив, у кожного були претензії до сусідів, але завдяки кільком простим правилам, виробленим унаслідок сварок і конфліктів, бійок і скандалів, усі якось уживалися один з одним.
Правила ж були такі:
чужого без дозволу не брати;
у чужі тарілки не плювати;
з чужих сковорідок не їсти;
роблячи ремонт, не пересувати перегородки між кімнатами;
світло на кухні вимикати;
після себе змивати унітаз.
Серед інших мешканців жив у квартирі й малолітній шибеник на ім'я Вовочка. Дитинство у Вовочки було невеселе: батько пиячив, а мати гуляла. Мешканці квартири жаліли Вовочку, підгодовували різними смаколиками й іноді дарували іграшки. Найбільше ж намагалася порадувати Вовочку добра тітка Роза.
Усе було б нічого, та тільки мешканці стали помічати, що в квартирі почалися дивні речі: то смажене м'ясо загадковим чином зникне зі сковорідки, то куплені до свята цукерки таємниче зменшаться наполовину, а то й захований дядьком Колею карбованець із внутрішньої кишені піджака наче вітром видме. Що за полтергейст? Не інакше як домовик! Та все таємне рано чи пізно стає явним.
Незабаром Вовочку впіймали за поїданням чужих пряників. Бути б його дупі добряче битою, але доброю гірською орлицею кинулася на захист «сиротинки» тітка Роза:
— Не смійте бити дитину! Вам пряника шкода?! З вас убуде?! Іди сюди, мій солоденький, я тебе смаженою курочкою нагодую!
Мешканці стали уважнішими й регулярно ловили Вовочку на дрібних крадіжках. Якщо тітка Роза не встигала прийти на допомогу, його дупі таки діставалося.
Вовочка, будучи «правильним пацаном», образ не прощав, а тим, хто бив його по дупі, мастив дверні ручки фекаліями й пісяв у черевики. Спійманий за вухо, Вовочка впирав руки в боки й, нахабно дивлячись у вічі, казав:
— А ви доведіть! Ви всі брешете! А мене тут узагалі не було!
Будучи спійманим на гарячому, він знову отримував по дупі, якщо поруч не було тітки Рози. А якщо вона встигала до екзекуції, то закочувала істерику:
— Не смійте! Він же маленький! Виросте — сам усе зрозуміє! Згадайте себе в такому віці!..
І так далі, і тому подібне.
І ось одного разу... Одного разу добра тітка Роза, повернувшись додому, сміливо взялася за дверну ручку й одразу відчула недобре.
«Ні, цього не може бути! Як же так? За що?»
Але запах підтвердив найгірші побоювання.
— Вовочка, як ти міг! Ти негідний, гидкий, паскудний, невдячний хлопчисько! Я більше не хочу тебе знати!
— істерично кричала тітка Роза.
Марно Вовочка, стоячи навколішки, цілував тітці Розі забруднені руки й, захлинаючись сльозами, вигукував:
— Тітонько Розочко! Люба, рідна, хороша!
Це не я! ЦЬОГО РАЗУ точно не я!
Та Вовоччиним словам уже давно ніхто не вірив. Відтоді, якщо в квартирі траплялася будь-яка неприємність, Вовочкину дупу били. Про всяк випадок.
І нікому навіть не спало на думку, що «багатоходівку» з дверною ручкою тітки Рози провернув тихоня, очкарик Петрик, якого Вовочка часто ображав.
Бо велика річ — РЕПУТАЦІЯ.

- І куди ж це мій любий зібрався?
Запитала пані Магеланова, щойно вийшовши з опочивальні.
- Сьогодні я маю зустрітися зі шляхетним доном Єлькано щоб обговорити з ним важливі справи.
Відповів пан Магелан, поправляючи перед великим дзеркалом розкішного чорного капелюха.
- І цей бовдур знову потягне тебе до шинка, де ти простовбичиш цілісінький день та прилізеш до дому п’яний, як свиня!
- Дон Єлькано, між іншим, чудовий навігатор та відважний мореплавець, і до того ж у нас дійсно важливі справи!
Зробив спробу заступитися за старого друга пан Магелан.
- Та нехай мене поб’є грім і покарає Свята Інквізиція, як що не у шинку ви будете вирішувати свої справи! Та все місто знає, що цей дурень Єлькано нероба і п’яниця, яких світ не бачив!
- А хоч би і в шинку, то що?!
Не на жарт завівся пан Магелан.
- Та невже ж я, найкращий капітан флоту Його Величності короля Португалії не маю права хоча б раз на місяць зайти до шинка, щоб випити по чарці вина зі своїм другом доном Єлькано?!
- А бодай би ти зі своїм Єлькано тай кругом світу пішов!
Вигукнула пані Магеланова і хряпнула дверима опочивальні.
З цього, власне кажучи, все і почалось

Українські дрони і ракети знищили та добряче пошкодили більше 40% російських НПЗ, скільки точно ніхто не знає, бо кожного дня їх кількість росте. Юринда, кричать московські ганалітики, інші ж залишилися! Прарвьомся, і ні також відалі! Але не все так просто. Відсотки нестачі товару в роздрібній торгівлі і її наслідки підказав ШІ. Ці розрахунки стосуються не тільки палива, а практично всього, згадайте совок, м'ясо та вершкове масло у вільному продажу практично відсутні, а в любому холодильнику воно таки є. Люди якось пристосовувалися, не скажу що це їм дуже подобалося, ну то таке. Кого взагалі цікавить що думають прості люди!

1–5% (Нормальний робочий рівень): Локальна нестача на полицях конкретного магазину. Покупець може легко знайти заміну або купити товар у сусідньому супермаркеті.15–20% (Системна криза постачання): Товар зникає з полиць більшості роздрібних мереж. Вмикається панічний попит (ажіотаж), через що залишки вимиваються ще швидше.Понад 30% (Трансформація ринку): Товар повністю зникає з вільного (відкритого) продажу.Що відбувається при дефіциті понад 30%?Коли ринку бракує третини або більше від потреби, вільна торгівля руйнується, і вмикаються інші механізми розподілу:Карткова або талонна система: Держава або мережі вводять жорсткі ліміти («не більше 2 одиниць в одні руки»), щоб уникнути спекуляції.Тіньовий (чорний) ринок: Товар перестає виставлятися на вітрини. Його продають «з-під поли» або через неофіційні канали за значно вищими цінами.
Але у ринку палива є своя особливість. Паливо потрібне не лише громадянам, на потреби яких державі плювати, а і тим, кому держава відмовити не може ніяк, це армія, бо вона проводить СВО, а це для хла святоє, це росгвардія, бо хто ж розжене провокаторів та іноагентів, які вийдуть на протести, мусора, та інші слуги режиму. Всі інші якось перетерплять. Рятівники? А кого вони будуть рятувати? Простих людей? А яка від них користь? Комунальники? Ой не смішіть! Громадський транспорт? Пішки походять, діди ходили і нам не завадить! Не завезуть товари до супермаркетів? А базари для чого? Дуже рано ви відчули себе панами, шановні росіяни! Розсобачилися та розгулятися, забули як діди без всіх цих дурниць перемагали любих ворогів? Буде так і на цей раз. Хоч проти нас вся НАТА воює, їй поперек горла наше православ'я, наші скрєпи, наша духовність та праведність.

Відгриміла Курська битва, і стало зрозуміло, що Німеччина рано чи пізно програє війну. Наші союзники — британці та американці — нарешті замислилися над відкриттям другого фронту. Відкрити його можна було лише шляхом висадки великої кількості військ на території Франції.
Безпосередня підготовка до десантної операції тривала майже рік. Вона розпочалася з ретельного аналізу обстановки, всебічної розвідки та опрацювання різних варіантів майбутньої операції.
Для висадки великих сил був необхідний порт. Чому? Тому що солдат-піхотинець може зістрибнути з апарелі десантного корабля по груди у воду й швидко дістатися берега. При ньому буде лише особиста зброя та наплічник, у якому кілька сотень набоїв, десяток гранат, сухий пайок, аптечка і трохи особистих речей. Для локального десанту на неукріплене узбережжя цього достатньо. Але для масштабної операції потрібні танки, гармати, вантажівки з боєприпасами, паливом та іншим спорядженням. Усе це можна розвантажити лише на причалі, а причал знаходиться в порту.
Найближчим до Англії французьким портом був Кале. Отже, потрібно захопити саме його й там проводити висадку. Але Кале прикривали три потужні берегові батареї, та й німці, стягнувши сили до місця висадки, могли скинути десант у море, не давши йому закріпитися.
А що ж узбережжя Нормандії? Воно теж було далеко не простим: заболочені береги з в'язкої блакитної глини, у якій загрузне будь-яка техніка; «Атлантичний вал» — ланцюг бетонних артилерійсько-кулеметних дотів; мінні поля та протитанкові рови. І найголовніше — там практично не було портів.
То що ж робити? Готуватися. Але як? Будь-якою ціною переконати німців, що головна висадка відбудеться саме в Кале, а Нормандія стане лише відволікаючим напрямком. Відволікаючий десант мав розпочатися на добу раніше основного. Насправді ж у Кале ніхто висаджуватися не збирався — усе мало відбутися в Нормандії. Немає портів? Не проблема — їх побудують.
Робота закипіла. Було організовано «витоки інформації» про нібито головне місце висадки. Сили французького Руху Опору кинули на спроби вивести з ладу берегові батареї. Щоправда, значного успіху це не мало.
Тим часом в Англії були спроєктовані та побудовані два швидкомонтовані мобільні порти. Для подолання заболочених ділянок створили танк-дорожній укладач «Черчилль-Скарабей», який розмотував перед собою широку стрічку з міцного брезенту, швидко прокладаючи примітивну дорогу. Проходи в мінних полях вирішили проробляти за допомогою мінного трала «Черчилль-Краб». Цей танк мав барабан, що швидко обертався, із закріпленими на ньому товстими ланцюгами з гирями на кінцях. Гирі з силою били по землі й підривали міни. Протитанкові рови планували засипати фашинами — в'язками тонких гілок, для чого також була створена спеціальна машина на базі танка.
З осені 1943 року до Англії почали прибувати транспорти з американськими солдатами, технікою та різноманітним спорядженням. Було знайдено ділянку англійського узбережжя, схожу на нормандську, де проводилися репетиції висадки. Сапери безперервно збирали й розбирали мобільні порти, доводячи кожен рух до автоматизму. Капітани десантних кораблів відпрацьовували швидкий і точний підхід до причалів та такий самий швидкий відхід після розвантаження техніки.
Під час навчань з'ясувалося, що атакуючу піхоту варто підтримати танками ще до завершення складання портів. Але як доставити танки на берег? Винахідливість знайшла рішення. Сто двадцять танків «Шерман» обладнали брезентовими поплавками, перетворивши їх на плавучі машини.
Репетиції тривали, бойова майстерність десанту вдосконалювалася, взаємодія між підрозділами відпрацьовувалася, і результати ставали дедалі кращими.
Наближався День «Д» — день початку висадки. Погода була несприятливою, але операцію вирішили не переносити. Німці повірили, що головний удар буде завдано саме в районі Кале, і стягнули туди майже всі наявні сили. На нормандському узбережжі залишилися лише скорочені гарнізони дотів і слабкі заслони. Союзникам вдалося зберегти в таємниці зосередження військ навпроти Нормандії. Якби німці його виявили, уся конспірація й підготовка були б зведені нанівець.
Так операція «Оверлорд» увійшла у вирішальну фазу.
За добу до висадки союзна авіація завдала потужного удару по порту Кале. У ніч перед морським десантом було висаджено повітряно-планерний десант, який мав атакувати берегові батареї, щоб остаточно переконати німців у швидкій висадці головних сил саме біля Кале.
Висадка в Нормандії розпочалася. І тут, як це часто буває, втрутився випадковий чинник, який ледь не зірвав чудово сплановану операцію. Шторм. Ні, навіть так — ШТОРМ. Із 120 «плавучих» «Шерманів» до берега дісталося лише близько двадцяти. Мобільні порти були зруйновані.
Втім, було й позитивне: через негоду німецька повітряна розвідка не могла працювати й оцінити масштаби висадки.А на донесення заслонів із Нормандії на кшталт: «Вони пруть, як таргани, їх тисячі, дайте підкріплення!» — надходили стандартні відповіді: «Відставити паніку, тримайтеся власними силами!».
Із двох комплектів мобільних портів насилу вдалося зібрати один, але він повністю виконав своє призначення. Добре зарекомендувала себе і спеціальна інженерна техніка, яка забезпечила швидкий прорив Атлантичного валу.
Лише наприкінці третьої доби німці зрозуміли, що в районі Кале ніхто висаджуватися не збирається, і спробували терміново перекинути свої війська до Нормандії. Але зробити це швидко не вдалося. До того ж бензинові заводи не працювали, а запаси у військах були витрачені. Справа в тому, що грізні німецькі "Тигри" працювали на бензині, не кажучи вже про іншу техніку. Бійці Руху Опору виводили з ладу паровози, підривали мости й залізничні колії, мінували автомобільні дороги, руйнували лінії зв'язку. У складі сил Опору діяли також загони, сформовані з колишніх радянських військовополонених і колаборантів. Найвідомішимп серед них був 2-й Український батальйон імені Тараса Шевченка, сформований із колишніх бійців 115-го та 118-го шуцманшафт-батальйонів.
Загалом швидко перекинути війська не вдалося, а коли це стало можливим, союзники вже захопили все узбережжя Нормандії й просунулися на 100–150 км углиб від берега, маючи танки, артилерію та підтримку авіації.
Другий фронт було відкрито, і визволення Франції розпочалося.

Цього дня розпочалася Курська битва, яка зламала хребет Німеччині. Втрата 6-ї армії в Сталінградській битві стала для вермахту важким, але далеко не смертельним ударом. Натхненне перемогою під Сталінградом і повіривши, що німців можна й потрібно бити, радянське командування наказало перейти в наступ на південній ділянці фронту. Спочатку все йшло добре: наступ розвивався успішно, були звільнені Ростов, Ізюм і низка невеликих населених пунктів, і у військах навіть з'явився такий настрій: «Ну все, тепер поженемо німця аж до самого Берліна!». Але знову втрутилося наше одвічне «але».
Радянські танкові колони з піхотою на броні стрімко просувалися вперед без розвідки, без зв'язку між собою, без координації своїх дій з авіацією та артилерією, не дбаючи про прикриття флангів. Тили відстали, а це означало, що не було підвезення ні пального, ні боєприпасів, ні запасних частин, не було можливості повернути до строю танки навіть із незначними поломками. Цим противник не забарився скористатися. Відсікаючи й оточуючи танкові колони несподіваними фланговими ударами, знищуючи нашу живу силу й техніку, що відірвалася від головних сил, вони зупинили наступальний порив наших військ і посіяли паніку.
Далі почалося те, що в народі пошепки назвали «Харківською катастрофою»: німці перейшли в контрнаступ і знову захопили Харків. Так і утворився той самий «Курський виступ», або Курська дуга. До кінця березня все завершилося, і фронт завмер до літа.
Кожна зі сторін накопичувала сили й думала, що робити далі. У німецькому Генеральному штабі добре розуміли, що саме цього року вирішиться результат війни. Це розуміли й у радянському Генеральному штабі. Операція «Цитадель» (Курська битва) ставила перед собою завдання ні багато ні мало — переломити хід війни: оточити й знищити війська, зосереджені на Курському виступі, а потім розвинути наступ углиб радянської території. Нашим завданням було не допустити здійснення цих задумів.
Уперше Червона армія проводила стратегічну битву «від оборони». Це рішення ухвалювалося непросто. У Ставці та Генеральному штабі було чимало генералів, які тупотіли ногами й кричали: «Не можна віддавати стратегічну ініціативу в руки противника, треба завдати упереджувального контрудару!». На зустрічний аргумент: «Хлопці, ви у 1941 і 1942 роках уже так наконтрударялися, що залишили армію без танків, ледь не здали Москву й допустили німців до Волги!» відповідали лайкою, а дехто навіть ліз у бійку. Загалом дебати були бурхливими, і Сталін, вислухавши всі аргументи, став на бік прихильників оборони.
План операції «Цитадель» у Ставці був, напрямки головних ударів були відомі, тож розпочалася підготовка до їх відбиття. Німці планували завдати удару двома потужними танковими клинами з півночі та півдня під основу Курського виступу. На їхньому шляху було збудовано потужну, глибоко ешелоновану польову оборону. Польову — тобто з дерева й землі. Чотири-п'ять ліній траншей, потім кілометр-півтора мінних полів, знову траншеї, знову мінні поля — і так на 25–30 кілометрів углиб. Крім того, були артилерійські засідки, ями-пастки для танків, а в траншеях — піхота з гранатами й протитанковими рушницями.
Німці знали, що ми знаємо про їхні плани. Приблизно знали вони й про систему нашої оборони. В останній момент штабні офіцери висунули пропозицію: «А давайте перехитримо росіян! Зберемо всі сили в один кулак, ударимо по центру Курського виступу й притиснемо ворога до його ж мінних полів!». Але танкові генерали відповіли: «Перекидання таких великих сил займе до двох місяців, і зробити це приховано неможливо. Росіяни нас викриють і все одно встигнуть підготуватися. Та хай йому грець, діємо за старим планом — дасть Бог, прорвемося».
Битва почалася. Потужні танкові тарани навалилися на нашу оборону і, зазнавши порівняно невеликих втрат, подолали першу лінію траншей. «Ура!» — закричали німецькі танкісти. «Як усе просто!» — і кинулися вперед. Раптом передні танки почали вибухати. «Чорт забирай! Achtung, міни!» Поки сапери проробляли проходи в мінних полях, танки стояли на місці, а по них працювали наші штурмовики — це знову втрати. За мінним полем — знову лінія траншей, і все повторювалося спочатку. А тут ще й артилерія із засідок била в борти, і знову втрати! Так тривало тиждень.
Гітлер зрозумів, що його плани провалилися, і, втерши сльози й соплі, наказав припинити операцію «Цитадель». Таким чином він спробував зберегти хоча б залишки танкових сил. Після цього вермахт уже не провів жодної стратегічної наступальної операції, і розгром Німеччини став лише справою часу.
А тепер давайте повернемося до замітки «Цієї ночі, 74 роки тому» (прошу вибачення, я припустився помилки — треба було писати 78 років тому).
Нас свого часу довго переконували в тому, що СРСР був невинною жертвою підступної агресії, що він готувався до оборони, до оборони і тільки до оборони. Готувався, готувався — та так і не підготувався. Давайте уявимо, що Червона армія ще у 1941 році зарилася в окопи, наставила мін, створила засідки з протитанкових гармат, сформувала мобільні танкові групи для ліквідації ворожих проривів тощо. І це з урахуванням того, що тоді танк Т-34 був, як то кажуть, справжнім «супертанком», а КВ взагалі був майже невразливим.
До 1943 року ситуація вже змінилася: у німців з'явилися «Тигри», «Пантери», «Фердинанди», проти яких Т-34 був не те щоб безсилим, але в бою один на один мав небагато шансів на перемогу. Німецький Т-III отримав додаткову броню та довгоствольну 50-мм гармату, а Т-IV — додаткову броню, захисні екрани й повноцінну довгоствольну 75-мм гармату замість тієї «недогармати», яку самі німці зневажливо називали «недопалком». Тобто вони вже могли воювати з нашими Т-34 майже на рівних. А ось Т-34 отримав модернізації, що спрощували й здешевлювали виробництво: котки без гумових бандажів, дзеркала в перископах із полірованої сталі тощо.
Так от! Усі ці диво-танки й інша «вундерваффе» проти підготовленої оборони (саме польової оборони!) не допомогли й були знищені спільними зусиллями танкістів, артилеристів, льотчиків і піхотинців. Операція «Цитадель» завершилася, по суті, ледь розпочавшись.

Кажуть старі люди, що тому хто правий Бог допомагає. Пригадую розповідь батька, про 1941 рік.
Прокинувся я вранці, їсти хочеться страшенно. Кажу, мамо, давайте хоч каші якоїсь наваримо, сьогодні таке свято, сьоме листопада! Та я б з задоволенням, так нема ж з чого! То я по кукурудзу збігаю! Між дорогою на аеропорт і запорізьким шоссе розташувалось кукурудзяне поле Лоцкам'янського колгоспу. Зібрати урожай не встигли, бо на початок війни кукурудза ще не достигла, а німці не стали морочитися, їм було не до того. Це поле багатьох мешканців Кам'янки врятувало від голоду.
Я вдягнувся, взяв мішок та пішов. Зима того року року почалася нетипово, фактично погода і врятувала союз від повного розгрому, десь з початку жовтня пішли рясні дощі і всі дороги перетворилися на суцільне багно. Потім наприкінці жовтня, в останніх числах серед ночі вдарив мороз і вся німецька техніка вмерла в багно. В перших числах листопада сипонув добрячий сніг, а німці у літній формі. За допомогою ломів та сокир вони намагалися висвободити вмерзлі машини та танки, тільки виходило не дуже, бо варто було офіцеру відволіктися, солдати швидко розбігалися по хатах грітися. Набилося і до нас в хату їх що з два десятки, і одразу, мутер, пєчка! А мати їм, та я б і рада, та дров нема! Дійсно, дрова в селян німці позабирали, намагалися хоч якось мостити дороги, це допомагало, але не на довго. Німці все зрозуміли, побігли, розламали сусідський паркан, потрощили ногами дошки, мутер, пєчка! Мати затопила, та погрітися німцям не судилося, прийшов офіцер, почав кричати і копняками виганяти своїх зольдатів на вулицю, продовжувати видобувати техніку.
Так починалася зима того року, сьомого листопада сніг був по пояс і добрячий мороз. Я наламав мішок качанів і пішов додому, аж тут мене наганяє мене поліцай на санях, запряжених конем, Чи далеко йдеш, хлопче? У Кам'янку! То сідай, підвезу! Я сів, ми почали розмову, як гадаєш, візьмуть німці Москву до нового року? Та нізащо! Як це нізащо? Вони он майже весь світ завоювали, ніхто не встояв! Ну буде у нас один німець на село, невже не прогодуємо його, а ми будемо козакувати як прадіди! Самі собі господарі! Та ви погляньте, у нас всі німці по хатах сидять, а тільки уявіть собі що під Москвою робиться! Ану геть з саней, вилупок комунячий! І уперіщив мене батогом по спині. Додому я дійшов пішки, каші кукурудзяної ми з мамою таки наїлися.
Зимою 41 року за розбиту червону армію впрягся генерал Дощ, разом зі своїм начальником штабу полковником Багно. А там і генерал Мороз до них приєднався. Ось так спільними зусиллями вони і зупинили непереможну німецьку армію!

Свято Купала (Івана Купала, Купайла) — традиційне дохристиянське[2] свято східних слов'ян, старослов'янське свято, що після запровадження християнства відзначалося перед Різдвом Івана Предтечі. Прив'язане до сонцестояння, коли сонце перебуває в найвищій точці на небі, і, відповідно, найдовший день і найкоротша ніч у році. Християнізована назва свята включає ім'я Івана Хрестителя. Квінтесенцією свята є вечірнє й нічне очищення за допомогою вогню й води — давня форма магічних дій. Одне з чотирьох головних свят сонячного календаря.
Що ж це за свято? Це такий собі давньослов'янський день молоді. Дівчата та хлопці під вечір збиралися на березі річки, палили багаття, смажили на вогні хліб і сало, пили вино, співали пісень. Потім починалося найцікавіше, стрибки через багаття, щоб вдало стрибнути, дівчині треба було задерти сукню повище, інакше був ризик загорітися. Тобто хочеш не хочеш, а ніжки показати доведеться, а хлопцям саме цього і треба. Після стрибків обов'язковое купання, купалися голими, бо купальників тоді ще не було. Хлопці, паскуди безсоромні, ясна річ, за дівчатами підлягали і мимоволі закохувалися, а восени сваталися та одружувались.
Після хрещення Русі християнська церква розпочала боротьбу з язичними традиціями, всілякими Ярилами, Перунами та іншими Велесами. Потрапив під роздачу і Купала, його теж намагалися заборонити, але молодь так любила це пало, що ніякі заборони не діяли. Тоді церква найшла правильний хід, на цей день було призначено Різдво Івана Хрестителя, точної дати його народження ніхто не знає, то нехай вона співпаде з Купалою. І таким чином проблема була вирішена, то молодь не якогось язического бога святкують, а вшановують нашого Івана Хрестителя. Нехай трохи своєрідно, та вже нехай як хочуть, аби в єресь язичества не впадали.

Давайте відмовити 85 років назад. Те, що сталося з РСЧА влітку–восени 1941 року, можна назвати одним-єдиним словом: РОЗГРОМ. Про його причини фахівці сперечаються й досі, але до єдиної думки так і не дійшли. Звісно, пояснити те, що сталося, якоюсь однією причиною неможливо — їх багато, і вони різні. Однак казки про колосальну кількісну та якісну перевагу вермахту над РСЧА вже не розглядають навіть найзатятіші прихильники «правильної історії». Уже ніхто не сперечається з тим, що за кількістю танків і літаків, які перебували лише в західних військових округах, РСЧА переважала вермахт у 2–2,5 раза, та й у живій силі перевага була на нашому боці. То чому ж усе сталося саме так, а не інакше?
У дитинстві я прочитав мемуари прославленого радянського льотчика Олександр Покришкін, і одна невелика деталь, викладена в них, досі не дає мені спокою. Полк, у якому служив Покришкін, отримав новітні винищувачі МіГ-3. Озброєння МіГа складалося з двох кулеметів ШКАС гвинтівкового калібру та чотирьох БС калібру 12,7 мм. Гармат не було, але чотири БС — теж дуже непогано. І ось, приблизно за два тижні до початку війни надходить наказ: «Кулемети БС із літаків зняти!» Нібито для відправлення на заводи, щоб озброїти ще новіші винищувачі. Маячня? Зрада? Безгосподарність? У перші дні війни наші льотчики вилітали на перехоплення німецьких бомбардувальників і навіть намагалися стріляти по них із ШКАСів, але ефект був майже нульовий. Приблизно через тиждень на МіГи повернули по два БС, але зі значно збільшеним боєзапасом.
Або інший факт — Директива №1. З вашого дозволу наведу її повністю мовою оригіналу. Директива ГШ №1 от 21. 06.41.» «Военным советам ЛВО, ПрибОВО, ЗапОВО, КОВО, ОдОВО. 1. В течении 22 -23 июня 1941 года возможно внезапное нападение немцев на фронтах ЛВО, Приб. ОВО, Зап. ОВО, КОВО, Од. ОВО. Нападение может начаться с провокационных действий. 2. Задача наших войск – не поддаваться ни на какие провокационные действия, могущие вызвать крупные осложнения. Одновременно войскам Ленинградского, Прибалтийского, Западного, Киевского и Одесского округов быть в полной боевой готовности, встретить возможный внезапный удар немцев или их союзников. Приказываю: а) в течении ночи на 22 июня 1941 года скрытно занять огневые точки укрепленных районов на государственной границе; б) перед рассветом 22 июня 1941 года рассредоточить по полевым аэродромам всю авиацию, в том числе и войсковую, тщательно ее замаскировать; в) все части привести в боевую готовность. Войска держать рассредоточено и замаскировано; г) противовоздушную оборону привести в боевую готовность без дополнительного подъема приписного состава. Подготовить все мероприятия по затемнению городов и объектов; д) никаких других мероприятий без особого распоряжения не проводить. Тимошенко, Жуков. 21 июня 1941 года.» Директива надійшла до військ о 0 годині 30 хвилин 22 червня. Поки її розшифрували та передали до підрозділів, минуло години дві, а то й більше. Текст був написаний так, що важко зрозуміти, що саме робити: начебто й привести війська у бойову готовність, але на провокації не піддаватися, тобто не стріляти. От уявіть себе на місці командира стрілецького полку: на нього сунуть німецькі танки, але що це? Війна чи провокація? Врахуйте, що за піддавання на провокацію — розстріл. Він намагається додзвонитися до командира дивізії, але зв’язку немає — його перерізали німецькі диверсанти, із сусідами те саме. Поки він відправляє посильних до сусідів і до вищих командирів, які теж нічого не розуміють, полк уже розгромлено. От і постає запитання: навіщо? Навіщо знімали кулемети з бойових винищувачів, навіщо віддавали військам нечіткі накази, які лише заплутували командирів? Можливо, хтось пояснить це по-іншому, мовляв, це був такий геніальний хід геніального Сталіна і не менш геніального Жукова. Але моя версія, хай і дика, крамольна та непатріотична, така: на початковому етапі війни Сталіну були потрібні втрати (не надто великі — тисяч так 100–200), щоб заявити на весь світ: «Подивіться, що накоїли ці покидьки! Їхня кров пролилася першою, тепер ми маємо повне право діяти!» А потім — малою кров’ю, могутнім ударом гнати ворога до берегів Атлантики. Гра була дуже тонкою, на межі фолу, але цього разу Великий Вождь перехитрив сам себе. Усе пішло не так, як планувалося, війна затягнулася на довгі чотири роки, визволення Європи не відбулося, і ні Сталін, ні Хрущов навіть не зробили 9 травня вихідним днем.