Початок. Незрозуміле.

Давайте відмовити 85 років назад. Те, що сталося з РСЧА влітку–восени 1941 року, можна назвати одним-єдиним словом: РОЗГРОМ. Про його причини фахівці сперечаються й досі, але до єдиної думки так і не дійшли. Звісно, пояснити те, що сталося, якоюсь однією причиною неможливо — їх багато, і вони різні. Однак казки про колосальну кількісну та якісну перевагу вермахту над РСЧА вже не розглядають навіть найзатятіші прихильники «правильної історії». Уже ніхто не сперечається з тим, що за кількістю танків і літаків, які перебували лише в західних військових округах, РСЧА переважала вермахт у 2–2,5 раза, та й у живій силі перевага була на нашому боці. То чому ж усе сталося саме так, а не інакше?
У дитинстві я прочитав мемуари прославленого радянського льотчика Олександр Покришкін, і одна невелика деталь, викладена в них, досі не дає мені спокою. Полк, у якому служив Покришкін, отримав новітні винищувачі МіГ-3. Озброєння МіГа складалося з двох кулеметів ШКАС гвинтівкового калібру та чотирьох БС калібру 12,7 мм. Гармат не було, але чотири БС — теж дуже непогано. І ось, приблизно за два тижні до початку війни надходить наказ: «Кулемети БС із літаків зняти!» Нібито для відправлення на заводи, щоб озброїти ще новіші винищувачі. Маячня? Зрада? Безгосподарність? У перші дні війни наші льотчики вилітали на перехоплення німецьких бомбардувальників і навіть намагалися стріляти по них із ШКАСів, але ефект був майже нульовий. Приблизно через тиждень на МіГи повернули по два БС, але зі значно збільшеним боєзапасом.
Або інший факт — Директива №1. З вашого дозволу наведу її повністю мовою оригіналу. Директива ГШ №1 от 21. 06.41.» «Военным советам ЛВО, ПрибОВО, ЗапОВО, КОВО, ОдОВО. 1. В течении 22 -23 июня 1941 года возможно внезапное нападение немцев на фронтах ЛВО, Приб. ОВО, Зап. ОВО, КОВО, Од. ОВО. Нападение может начаться с провокационных действий. 2. Задача наших войск – не поддаваться ни на какие провокационные действия, могущие вызвать крупные осложнения. Одновременно войскам Ленинградского, Прибалтийского, Западного, Киевского и Одесского округов быть в полной боевой готовности, встретить возможный внезапный удар немцев или их союзников. Приказываю: а) в течении ночи на 22 июня 1941 года скрытно занять огневые точки укрепленных районов на государственной границе; б) перед рассветом 22 июня 1941 года рассредоточить по полевым аэродромам всю авиацию, в том числе и войсковую, тщательно ее замаскировать; в) все части привести в боевую готовность. Войска держать рассредоточено и замаскировано; г) противовоздушную оборону привести в боевую готовность без дополнительного подъема приписного состава. Подготовить все мероприятия по затемнению городов и объектов; д) никаких других мероприятий без особого распоряжения не проводить. Тимошенко, Жуков. 21 июня 1941 года.» Директива надійшла до військ о 0 годині 30 хвилин 22 червня. Поки її розшифрували та передали до підрозділів, минуло години дві, а то й більше. Текст був написаний так, що важко зрозуміти, що саме робити: начебто й привести війська у бойову готовність, але на провокації не піддаватися, тобто не стріляти. От уявіть себе на місці командира стрілецького полку: на нього сунуть німецькі танки, але що це? Війна чи провокація? Врахуйте, що за піддавання на провокацію — розстріл. Він намагається додзвонитися до командира дивізії, але зв’язку немає — його перерізали німецькі диверсанти, із сусідами те саме. Поки він відправляє посильних до сусідів і до вищих командирів, які теж нічого не розуміють, полк уже розгромлено. От і постає запитання: навіщо? Навіщо знімали кулемети з бойових винищувачів, навіщо віддавали військам нечіткі накази, які лише заплутували командирів? Можливо, хтось пояснить це по-іншому, мовляв, це був такий геніальний хід геніального Сталіна і не менш геніального Жукова. Але моя версія, хай і дика, крамольна та непатріотична, така: на початковому етапі війни Сталіну були потрібні втрати (не надто великі — тисяч так 100–200), щоб заявити на весь світ: «Подивіться, що накоїли ці покидьки! Їхня кров пролилася першою, тепер ми маємо повне право діяти!» А потім — малою кров’ю, могутнім ударом гнати ворога до берегів Атлантики. Гра була дуже тонкою, на межі фолу, але цього разу Великий Вождь перехитрив сам себе. Усе пішло не так, як планувалося, війна затягнулася на довгі чотири роки, визволення Європи не відбулося, і ні Сталін, ні Хрущов навіть не зробили 9 травня вихідним днем.