Правда історії чи історична правда?

Перш за все, навіщо вчити історію? Для того, щоб не повторювати помилок, допущених у минулому. Але для усвідомлення цих помилок, для розуміння причинно-наслідкових зв’язків потрібно вивчати саме Її Величність Пані Історію, а не «ідеологічно вивірені» міфи, часто просто висмоктані з пальця. Забиваючи собі голову міфами, ми приречені вічно ходити по колу, вистеленому граблями, і з подивом запитувати себе: «Якщо ми такі хороші, то чому нас ніхто не любить, і чому, завжди роблячи все правильно, ми зрештою постійно опиняємося у перманентній дупі?»
Багато людей ігнорують очевидні факти, відмахуються від багаторазово доведеної правди лише тому, що ТАКА правда їх не влаштовує. Не хочуть вони правди, яка зачіпає їхнє самолюбство, применшує гідність, принижує велич. Їм потрібна правда, згідно з якою вони сильні, сміливі, благородні, щедрі, справедливі, великі, білі й пухнасті.
Зверніть увагу на те, що постачальники «хорошої правди» в усі часи були улюбленцями народу, обласканими й облизаними, а головне — владою, обсипані грошима та регаліями, їхній авторитет був незаперечним. А ось критикани, очорнювачі, фальсифікатори — тобто ті, хто намагається донести до людей «погану правду», — найчастіше бувають обпльовані, висміяні, затюкані натовпом і «незаперечними авторитетами».
Чи знаєте ви, чому «хороші історики» так накинулися на Віктора Суворова після виходу його книги Ледокол? Не тому, що він написав неправду, а тому, що наочно показав: основні тези історії Друга світова війна, любовно виписані й «обґрунтовані» професорами, академіками, співавторами мемуарів радянських воєначальників, м’яко кажучи, не відповідають дійсності. І справа навіть не в тому, що був розвіяний один із головних міфів війни — про колосальну кількісну та якісну перевагу Вермахту над Червоною армією, а в тому, що через усі книги Суворова, присвячені Другій світовій, червоною ниткою проходить одна крамольна думка, за яку йому немає і не буде прощення:
«МИ ДАЛЕКО НЕ БІЛІ Й ЗОВСІМ НЕ ПУХНАСТІ».
Чи знаєте ви, за що був розкритикований, обсипаний прокльонами й вигнаний з роботи директор Центрального архіву російської армії? А за те, що виклав у мережу скани документів, справжніх документів(!), які стосувалися «подвигу 28 панфіловців». Із цих документів випливало, що ніякого «подвигу» в реальності не існувало. Уся історія про те, як 28 піхотинців ціною своїх життів знищили 42(!) німецькі танки, від початку й до кінця була вигадана.
Реакція «правильних істориків» на «зраду» того, кому було довірено таку відповідальну справу — зберігати, оберігати, тягти й не пущати, — була цілком передбачуваною: істерики, образи, бризкання слиною й лайном у бік «покидька, який підняв руку на святе». Суть «спростувань» і «відновлення історичної правди» зводилася до такого: подумаєш, документи! Плювати, що справжні! Їх давно треба було спалити, знищити, щоб і сліду не лишилося! Усі й без жодних папірців знають, що подвиг був!
Так, був! Був!! Був!!! Хай не в цей час, не в цьому місці, хай його здійснили зовсім інші люди, але він усе одно був!
Одним словом, як в Одесі:
— А правда, що Рабінович виграв у лотерею мільйон?
— Святісінька правда, тільки не Рабінович, а Кацман, не мільйон, а тисячу, не в лотерею, а в преферанс, і не виграв, а програв.