Розмова двох

      Коли заїхали в цей будинок, йому одразу її обличчя здалося знайомим. Їй теж так здалось. Ну то й що, містечко їх достатньо мале, щоб половина облич у ньому були знайомими, особливо якщо ти тут живеш майже все своє життя.

      А якось в транспорті, коли він її вкотре побачив, окрім привітання, просто сказав, що нажаль не знає досі, як до неї звертатись. І після цього якось дуже охоче і поволі зав'язалась розмова, не дуже змістовна, але чомусь захоплююча, на всі 20 хвилин їх сумісної поїздки в метро. Через кілька тижнів зустрілись в ліфті, і знову разом на роботу, спочатку до Києва, а потім в метро. Сумісний маршрут цього разу довший, а розмова складається так само охоче. На стільки, що провів її до самої роботи, і вона охоче на це погодилась.

    І тільки вже йдучи самотужки до свого офісу, подумав: якого дідька відбувається?! Як добре, що не взяв номеру телефону. А років десять тому навпаки нагадував собі "візьми телефон, бо як її потім побачиш?" А тут це навіть не бажано. Хоча, чого б це раптом? Чому цікаве спілкування між чоловіком і жінкою не може бути просто спілкуванням? Хто нав'язав думку, що це погано і неможливо?  Так, справді, дуже мало хто в метро примушує його забути про книгу і віддати перевагу спілкуванню. І сусідка направду є привабливою жінкою... Ну то й що? Серед колег також чимало привабливих жінок, але вони лишаються просто колегами і навіть зайвих думок з цього приводу немає. Просто не переймайся, друже... Приємного спілкування.