Втрачений смак до життя.

  Життя довгі роки ламало його так старанно і наполегливо, ніби хотіло випробувати межу людської міцності. Здавалося всі біди, які можуть статися з людиною, з ним сталися. З роками він втратив здатність відчувати душевний біль, забув, що таке усмішка, що таке позитив.

  Все навколо, як і раніше, оберталося і рухалося, але він просто його не помічав. Наче життя для нього зупинилося. І навіть коли воно втомилося його випробувати, нічого в його образі так і не змінилося.

  У вагоні електропоїзда навпроти сиділа маленька дівчинка зі своєю мамою, гралася з лялькою і іноді дивилася в його бік. А він дивився у вікно, практично в нікуди. 

  «Мам, дай цукерку. Ну дай цукерку» – періодично і безуспішно просила дівчинка маму. Через деякий час мама здалася і дала дівчинці цукерку. Але дівчинка не стала її їсти.

  Майже дорослим поглядом вона подивилася на нього і тихо промовила: «Ви такий сумний. Вам потрібно з'їсти цукерку». І простягла йому насилу випрошену у мами цукерку.

  Вперше за довгі роки на його обличчі з'явилася невиразна, але щира усмішка. У душі ніби щось клацнуло, і якісь коліщатка знову почали обертатися. Він вийшов з вагона, зупинився на пероні, і вловив себе на тому, що відчуває на своєму обличчі теплий подих літнього вітру, знову чує звичний гомін навколишнього світу.

  І до нього прийшло усвідомлення, що ця маленька дівчинка створила справжнє чудо і повернула йому смак до життя. Для нього воно знову понеслося дорогами  буття, сяючи фарбами та чарівними гранями своєї неповторності.