У випадку оцінок мукачевських подій увага була надмірно зосереджена на проблемах контрабанди і корумпованості місцевої міліції. Але, обмежившись лише ними, ми не побачимо усієї повноти картини.
Аби зрозуміти ситуацію, котра склалася довкола «Правого сектора», потрібно усвідомлювати, що його існування — це колосальна проблема для режиму Порошенка. І «вирішення» цієї проблеми розпочалося задовго до мукачевського інциденту.

12 лютого 2015 року відбувся так званий Мінськ-2, був підписаний «Комплекс заходів по реалізації Мінських домовленостей». Пункт 10 цього документу передбачав «роззброєння всіх незаконних груп». Враховуючи те, що Мінськ-2 був капітуляцією української сторони, неважко здогадатися, що під цим пунктом ішлося передусім про ліквідацію «не легалізованих» добровольчих формувань — Добровольчого Українського Корпусу та батальйону «ОУН». І в Києві, і в Москві розуміли, що «непідконтрольні» добровольці не будуть мовчки дивитися за здачею території.
Уже 13-14 лютого багато хто почав очікувати близького наступу на добровольчий рух. Прогнози доволі швидко почали стверджуватися. Уже у березні влада почала чинити на ДУК шалений тиск, аби змусити його покинути лінію фронту, передусім Піски — найгарячішу точку українсько-російського протистояння.
У квітні бійці «Правого сектора» усе ж вийшли з Пісків. Лише окремі групи «напівлегально» продовжували діяти поблизу Донецька. Що ж стосується сектору М, то в Широкине бійці ПС були змушені їхати під чужими шевронами.
Далі стало гарячіше. Наприкінці квітня відбулося блокування бази 5-го бату ДУК. Цей захід, щоправда, користі владі не приніс. Навпаки, ПС нічим не поступився, натомість показавши, що має дуже високий рівень підтримки у суспільстві.
Влада це врахувала і замість силового протистояння збільшила власні зусилля, спрямовані на інформаційну дискредитацію ПС і добровольчого руху загалом. Паралельно посилилася оперативна робота проти ПС збоку міліції.
Тепер найсвіжіша хронологія. 3 липня під проводом ПС пройшов Марш Святослава. Вимоги, які озвучувалися учасниками, виразно були спрямовані проти політики Порошенка — визнати факт війни, розірвати відносини з державою-агресором, вийти з Мінського процесу, націоналізувати російський бізнес, повернутися до повноцінного, силового сценарію звільнення окупованих територій.
Напевно, саме після Маршу Святослава Порошенко з Аваковим вирішили, що зволікати з нейтралізацією ПС не варто. Уже 6 липня відбулися арешти активістів та бійців ПС у Дніпрі та Херсоні. До керівництва ПС поступали все нові і нові сигнали про репресії, які плануються проти руху. Далі ж було Мукачево.

Те, що мукачевський інцидент був наперед спланованою операцією, не викликає сумнівів. Під питанням залишається лиш те, яким був рівень планування — локальним чи всеукраїнським. У першому випадку центральна влада просто скористалася ситуацією. У другому — від початку знала про операцію, давши їй свій «одобрямс», а координація могла відбуватися або по лінії МВС, або ж безпосередньо по лінії Медведчук - Порошенко. На користь другої версії свідчить оперативність, із якою влада відреагувала на події на Закарпатті.

Як би там не було, сталося те, що мало статися: виконуючи волю закордонних сил і намагаючись убезпечити своє панування, режим ВНУТРІШНЬОЇ ОКУПАЦІЇ перейшов у наступ проти українських патріотів. Можливо це й на краще, адже поведінка влади руйнує зайві ілюзії і змушує усвідомити істину — безальтернативність революційного шляху.

Автор — Іван Солодовник.
Эта страница с сайта Правого сектора неожиданно удалена по неизвестным причинам.

В Мукачево произошли трагические события. “Правый сектор” стрелял по милиции. Милиция стреляла по “Правому сектору”. Трое убитых, несколько раненных. Вся Украина на ушах. “Правый сектор” собирается возле АП. Порошенко приказал разоружить бойцов ПС.
На самом деле происходящее не укладывается в рамки конфликта «хорошие против плохих». Как бы кто лично не оценивал ту или другую сторону. Всё гораздо шире и печальнее. Сейчас мы видим аналог Врадиевки лета 2013-го в новых, изменившихся условиях. То что происходит — это последний маркер того, что система нынешней украинской власти может теперь рухнуть в любой момент. Таким же маркером была Врадиевка два года назад. Т.е. что-то подобное неизбежно должно было произойти. А конкретный повод не имеет значения.

Теперь, как и после известных событий два года назад в Николаевской области, неизбежен силовой путь ликвидации нынешней власти. По какому поводу, в какой срок и в какой именно форме предсказать невозможно. Но общее направление процессов окончательно понятно.
Украинская олигархия, которая ничему не научилась после Майдана, привела систему в окончательный упадок. Который, на данный момент, характеризуется следующими признаками:
1. Государство потеряло монополию на насилие.
В итоге мы с одной стороны имеем мобилизацию протестной части украинского общества. В т.ч. и вооружённую мобилизацию. При том, что данная часть общества крайне неоднородна по своему качеству.
С другой стороны на лицо несостоятельность и, главное, нежелание «старых» силовых структур бороться за сохранение нынешней правящей олигархии у власти. В т.ч. и потому, что значительная часть «силовиков» не уверены в своих перспективах на будущее.

2. Государство потеряло право на арбитраж.
Тотальная коррумпированность всех судов, прокуратур, мвд привела к тому, что обычный гражданин начинает искать правды и защиты либо у «робин гудов», либо надеясь на собственные силы. Рано или поздно это неизбежно приводит к силовому противостоянию. Сначала к локальным, затем ко всеобщему.
Кроме этого, нынешняя украинская власть не может «развести по углам ринга» основных бенефициаров нынешней конфигурации олигархической системы — финансово-промышленных групп (ФПГ). Необходимо отметить, что нынешний Президент не мог быть выбран без согласованного «назначения» его на должность украинскими ФПГ. Естественно, что такое «назначение» предусматривало раздел сфер влияния кланов, бюджетных потоков, приоритетных дотационных потоков и всего остального. Но постоянное сокращение ресурсов в стране, которое уже приняло необратимый характер, порушило все компромисы и договорённости. Грубо говоря, делить и "прихватизировать" остаётся всё меньше. а аппетиты все больше.

3. Государство не в состоянии осуществлять управление.
Ни на законодательном уровне, не на уровне исполнения решений. Процесс сокращения ресурсов требует реформирования системы государства -- отказа от олигархично - клановой системы. Реальное реформирование вступает в противоречие с личными интересами ФПГ и высших чиновников. Законодательная власть в стране в подавляющем большинстве — это лоббируемые олигархатом партии. Соответственно, действовать против собственных кормильцев они не будут. Приход к власти в Украине реальных реформаторов демократическим путём невозможен. Т.к. на это нужны деньги, которые в необходимом для такого процесса количестве, есть только у олигархов. Ну не будут же они сами себя хоронить.

4. Международная легитимность нынешней украинской власти.
Это, пожалуй, последнее, что осталось у нынешней украинской правящей псевдоэлиты. При этом на Западе от украинской власти уже реально устали и давно разочаровались. Если кто-то думает, что Запад Украине «помогает», то он глубоко ошибается. Никто не поддерживает воров и бандитов. Запад в войне России против Украины отстаивает свои интересы, которые заключаются в намерении поставить Россию на место, в соответствии с международными нормами. Запад, с большим удовольствием, хочет иметь дело с новой украинской властью реформаторов. Но при этом тот же Запад хочет, чтобы прежняя власть сменилась на новую в результате «демократических процедур». А это невозможно в принципе.

А теперь «вернёмся» в Мукачево.
Вне зависимости от от того, как конкретно закончится «Закарпатский конфликт» системные проблемы никуда не исчезнут, а только будут нарастать. Всеобщим «восстанием» и сменой власти данная ситуация не продолжится. ПС не обладает массовой поддержкой среди населения в целом, а население, всё же, ещё не готово "рвать власть на части".
Но это всего лишь дело времени. Теперь, весьма, недолгого ждать... Скорее всего, до большого социального взрыва осталось меньше года. И он может произойти в любой момент и по любому поводу. Сама ситуация в Мукачево является следствием загнивания нынешней олигархично - клановой системы. Мы имеем конфликт, при которой одна сторона (нардеп, мвд и т.д.) является преступниками и вторую сторону (ПС), которая пытается ломать локально систему незаконным методом. И тут неважно что на самом деле происходит — «борьба за справедливость» или передел сферы влияния. Важно то, что из-за перечисленных выше причин законными способами систему не сломать.
Поэтому неминуемый социальный взрыв будет происходить совершенно не демократическим путём.

Ситуация 2015 г. отличается от ситуации 2013 г. в худшую для власти сторону:
1. В отличии от Майдана сейчас есть политические субъекты, которые противосистемны нынешней власти. Но данные политические структуры состоят во многом из других людей. Хотя и «растут» от тех же корней, что и «старые субъекты». Они имеют большую свободу в принятии решений. В ситуации неизбежного социального взрыва роли сюзерен-вассал вполне могут измениться, что практически уже было.
Почему это важно? Потому что любой конфликт должен заканчиваться политическим решением. Иначе — это полный развал страны. Майдан закончился приходом к власти той же украинской олигархии, что и была раньше, потому что кроме «старых» политических субъектов никого для политического разрешения конфликта больше не было. теперь есть. да, немногочисленные и далеко не всем «нравятся», но есть. Но тут важно их присутствие в главном законодательном органе страны и, частично, на высоких должностях.

2. Силовые государственные структуры обладают гораздо меньшей лояльностью к нынешней власти, чем к власти Семьи Януковича. Т.е. «умирать» за них не будут. Вместо того, чтобы первым делом заняться чисткой и реформами МВД, СБУ, прокуратуры, судов, высшего состава ВСУ Президент, Премьер и парламентская коалиция больше года делила уменьшающиеся ресурсы. Теперь момент упущен. Больше нет ни ресурсов для обеспечения «верности» силовиков, ни социальной поддержки для создания новых карательных структур на добровольно-патриотической основе. И киевская новая полиция — это не пример. Это — правоохранители, а не каратели. Если их кинут на «подавление», то это закончится для них плачевно. Да и далеко не факт, что новая полиция будет выполнять такие приказы.

3. Оружия на руках стало значительно больше. А Майдан и война в Донбассе привела к преодолению психологического порога. При котором сначала говорили, а потом думали — стрелять или нет. Сейчас будут сразу стрелять.

4. Существуют структурированные вооружённые формирования, которые противосистемны нынешней власти. Мало того. Армия (ВСУ) или останется нейтральной, или частично поддержит смену власти. Отсутствие реальных реформ в армии, постоянное предательстве и идиотизм высшего армейского командования заставило солдат, младший и средний командный состав тихо (пока, «тихо») ненавидеть существующую власть.

5. В целом ресурсов в стране намного меньше, чем два года назад. Т.е. «задобрить» подачками население уже не получится. Денег нет. Популизм для власти привычный, но он перестаёт работать, когда человеку нечего есть. Т.е. озлобление тех, кто выйдет на протест будет намного больше, а готовность на самопожертвование гораздо выше, чем на Майдане.

И это далеко не все факторы. В итоге из состояния «верхи не хотят, низы не могут» мы перешли в состояние «верхи не могут, низы не хотят». Если в здании ВР, АП, КМУ и т.д. ещё не "звучат выстрелы", то теперь это всего лишь дело времени.
Святослав Швецов.

Заява Української Республіканської партії.

Перед початком російської збройної агресії у лютому 2014 року президент РФ В.Путін виставив Україні ультимативні вимоги, що зводились до 3-х пунктів, а саме:
--- надати російській мові в Україні офіційний (державний) статус;
--- провести федералізацію України;
--- внести відповідні зміни в Конституцію України.

Звісно, публічно Президент України, Верховний головнокомандувач Збройних Сил України Петро Порошенко під будь-яким приводом  не міг погодитись на такі вимоги з боку окупанта. Однак, по-суті П.Порошенко, тишком - нишком, таки виконує ворожий ультиматум.

Президент П.Порошенко неодноразово заявляв, що єдиною державною мовою в Україні може бути лише українська. Водночас, на практиці відбувається подальше зросійщення України на догоду Путіну.   Відверто продовжують ігнорувати державну українську мову.  Як Гарант Конституції П.Порошенко не забезпечує прав українців у рідній державі повсюдно користуватися українською мовою, отримувати освіту, задовільняти культурні потреби українською. Досі не скасовано сумнозвісний закон попередньої влади про засади державної мовної політики. А сам Порошенко часто нагадує про необхідність особливого (читай -тотально російського) мовного статусу для Донбасу.

Президент П.Порошенко постійно стверджує, що альтернативи унітарному устрою держави немає і не може йти навіть мова про федералізацію. А на практиці, саме з ініціативи П.Порошенка активно лобіюється наближення до федералізації під личиною децентралізації України, що по-суті, якщо і не є чистою федералізацією, то дуже близька до неї і може федеративний устрій наблизити. Водночас проводиться завуальована пропагандистська компанія у ЗМІ, яка нічого спільного з правами місцевих громад не має.

Президент України П.Порошенко часто наголошує на необхідності безумовного виконання законів і дотримання Конституції, як Основного Закону. Те, що беззаконня твориться на кожному кроці і нова влада перегнала стару у рівні корупції та розкраданнях, зловживаннях - окрема розмова. Але замість того аби жити за Конституцією президент вирішив її терміново замінити під себе і знову ж на догоду Росії. А те, що Конституція України експертами, ще у час проголошення в 1996 році, була визнана кращою в Європі,  президента мало цікавить. Та і вся Україна його цікавить тільки як грошовий лантух.

Історія знає чимало політичних викрутасів влади. Але, щоб під час війни, замість того аби всі сили кинути на оборону, націлити всю націю на перемогу, ввести врешті-решт військовий стан, Президент П.Порошенко затіває гру на боці ворога - бо хто ж у такий скрутний час займається ослабленням влади, створює преценденти нових сепаратиських рухів і готує плацдарм для нових наступів ворога.

Тому, ми, республіканці виступаємо категорично проти згаданих горе-ініціатив президента П.Порошенка. Закликаємо негайно припинити руйнування України!   Геть брудні руки від Конституції!

Заступник голови Української Республіканської партії Ростислав Новоженець.  
Київ. 4 липня 2015