Як гарно, коли вві сні усміхається немовля!



Матусям, що чекають на дитя,
Дивитись треба на усе красиве:
Красивим щоб було його життя,
Щоби жило з собою в мирі.

І от лежить в сповитку немовля,
І усміхаються  вві сні рожеві щічки...
Можливо, янгол до дитини промовля
І злегка дмухає на вічки...

І сняться немовляті кольорові сни,
В яких ростуть чарівні квітки.
У  них немає темряви й пітьми,
А пурхають метелики й лелітки.

І гарно так, що паморочиться світ,
Коли серед стрічок, бантів і рюшок
Вві сні дитинка творить свій політ
Над білосніжним маревом пелюшок!

НЕ З ВАШИМ, КУМО, ЩАСТЯМ!



Ви чули, що зі мною  сталось
У поліклініці сьогодні!
Приймати я ходила  п'явки,
Щоб  не були вони  голодні.

В бинти медсестри  "пакували":
- Тепер ви жінка хоч куди!
Й додому швидше відправляли,
Аби не сталося біди!

Тому  до ліфту дала тягу -
І очі вилізли з орбіт:
Два 
незнайомих  чолов'яги
З-під лоба глипали на світ.

 - На перший? -  грубо запитали.
І мовчки їм кивнула я.
В думках молилась і прощалась:
"Бувайте, друзі і сім'я..."

І точно, сталось те, що сталось;
Ліфт до підвалу зарулив.
Дверцята плавно відчинились
І світ у темряву поплив.

Та я швиденько оговталась
І закричала, наче Феська:
- Коли б молодшою була,
Подумала б про вас я, друзі, кепсько!.

У "друзів" щелепи відвисли,
Вони й самі перелякались.
Мерщій на перший стали тиснуть.
Я ж зрозуміла: "обламалась"...

Пізніше думалось в таксі
(В маршрутному тряслася):
" І знову день такий, як всі...
Не з вашим, кумо, щастям!"

Троянда на снігу

Червона квітка – і на білий сніг… Вона лежала у легенькій льолі Й просила тихо: «Люди, підніміть, Негоже королеві бути долі…»

Зима ж така, що місяць захолов.

Дихнеш – обдасть холодна пара.

А може, янгол  пальчик наколов

Об голки квітки, що палала жаром?

Де ніжки Афродити до коханця

Творили в часі вічний біг, Напевно, кров додолу пролилася, Зявилась квітка – став червоним сніг.

 Розбуджений інстинктом звіра,

Ревнивий муж (це теж можливо), Був пристрасним таким, що юна діва Троянду мимоволі з рук впустила.

 Шаленець Данте, може, тут бував?

Залюблений в кохану до знемоги, Для Беатріче квітку у саду зірвав, Адже вели до неї всі дороги…

 О, стільки версій – і одна троянда!

Червона кров на білий сніг…

Що переможе: білий чи багряний? А світ все той же! Через стільки літ!  

ПІСНЯ ПРО МАТІР



Сивина твої скроні покрила,
Смутком повняться очі твої.
Ти скажи мені, матінко мила,
Чом до мене приходиш ві сні?

Приспів
Мамо, тебе я кохаю,
Як без тебе я буду, не знаю...
Мамо, сивесенький птах,
Я до тебе все лину в думках.

Сниться: ти, як тужливий лелека,
Піднімаєш знесилені крила,
Відлітаєш  далеко-далеко,
Де тебе вже дістати несила...

Приспів.

Твої очі зі мною усюди,
І утоми не знають руки.
Не лети, моя матінко рідна,
Не лети, як без тебе я буду?

Приспів

ПОВЕРНИ МЕНІ СЕРДЕЧКО..




Вітром віяло, перелесником...
Звабив...Вабила зваба ця....
Літо, літепло... Літечком...
Вже не звеш мене до вінця...

Світлом,  світлим, на осоннні...
Сонцем, сонячним, сон це, бач...
Серце, сердечко моє вийняв ти,
Взяти - взяв, а назад -- пробач...

Вчора, ввечері, в червні місяці...
Літ та літ, а неначе мить...
Поверни, мені, милий, сердечко,
Бо щемить мені, бо болить...

Поверни його, бо не можеться
Жити так, як колись жила.
Може, молодість...може...зможеться...
Може, злюбиться... Не змогла.

КАТРУСЯ І ЯНГОЛИКИ - казка

  • 14.02.12, 21:47
                Катруся прокинулася раненько. Її розбудило привітне сонечко. Воно зазирнуло до неї у вікно: а що там поробляє пустотливе дівча з двома  тугенькими кісками? Вони так весело стрибають, коли дівчинка бігає на майданчику то за метеликом, то за сусідським хлопчиком Костиком. Одного разу сонечко не втрималось – взяло і плеснуло із свого чарівного відеречка сонячної позолоти на щічки дівчинки. Так і  зявилися на  Катрусиному обличчі золотаві веснянки, які, втім, зовсім не псували дівча.

         Так от, Катруся  солодко потягнулася, встала, взула на свої ноженята жовтенькі капці й помчала до ванної кімнати.

         Дівчинка ретельно вмила личко, почистила зубки. І задивилася на сонячного зайчика, що стрибнув у прочинені дверцята кімнати. Дівча кинулося ловити веселуна, але зайчик уже кудись зник – тільки його й бачили! Катруся за ним. А водичка з крана так і залишилася текти.

         Із зали почувся бабусин голос:

         - Катрусю, ти чому не закрила кран? Вода ж тече!

         - То й що! – прокричала збуджена дівчинка. – Уся не витече, правда ж, бабуню?

        Бабуся лише сумно похитала головою, але нічого не сказала. Вона закрила кран і запросила онуку снідати.          

            Увечері, коли мала прийшла зі школи, виконала всі домашні завдання, пограла з ляльками й лягла спати, їй наснився дивний сон. Ніби до неї прилетіли три янголики й примостилися хто на дивані, хто в  глибокому кріслі. Вони були такі гарні, як на вітальній листівці, яку вона колись отримала від подруги Настуні на Різдво. Світловолосі, у білесеньких льолях, із напівпрозорими легесенькими крильцями.  Тільки були чомусь невеселі.

         - Привіт, Катрусю, - чемно привіталися вони.

         - Привіт, - прошепотіла ошелешена дівчинка. - Я вас упізнала, ви – янголи!          - Янголи! – відповіли вони.          - Тільки чому ви такі зажурені?          - Наша матуся, - почав розповідь перший янголик, - Мати-Птиця. Твої предки, Катрусю, ще у давні часи вірили в її магічну силу. Адже це саме вона зберігала живу воду.          - Живу воду? – перепитала Катруся. – А яка вона, жива вода?          - Це «непочата» вода, настояна на нічних  зорях та травах. Набирали її ще до сходу сонця з криниці чи з джерела. У ній прихована могутня цілюща сила.          - А що ж нею лікували?           - Нею лікували різні хвороби. А ще вмивалися, купали в ній немовлят. Така вода дарувала людям красу, захищала від зурочень та чаклувань.          - А я й не думала, що вода може мати таку силу, - сказала розгублена дівчинка. І спохватилася:          - Ти ж не сказав, що трапилося у вас.          - Наша Матінка, а з нею й ми,  дуже стурбовані тим, що люди почали недбало ставитися до води: забруднюють водойми, кидають у воду сміття, відходи виробництв. Вони думають, що це зійде їм з рук, адже води ще  багато на Землі…          - А ще ми сумуємо тому, - сказав другий янголик, - що зникають копанки, засихають криниці й джерела… Раніше твої пращури дбайливо ставилися до води,  дуже ретельно вибирали місце для криниць.          - А хіба не все одно, де копати криницю? – здивувалася Катруся.          - Ні, звичайно. Спочатку предки знаходили джерело, що било з-під землі. Потім обгороджували його  тином, прикрашали фігурками півнів.          - А чому саме півнів?          - Бо вірили, що цей птах відганяє нечисту силу. А це значить, не буде осквернятися свята вода. Водичку, -продовжував  розповідь другий янгол, - люди в давнину набирали глечиками, щоб не забруднити її, адже вважали, що джерело – це очі Бога на землі. А пізніше на місці джерела вже копали криницю…          Катрусі стало соромно за тих людей, які забруднюють водоймища. Дівчинка подумала, що вона сама більше ніколи не кине до річки обгортку з цукерки чи пляшку з-під лимонаду.          - Це правильно, - прочитав її думки третій янголик. – Якщо кожен почне із себе, то навколишній світ стане чистішим.          - А я сьогодні, - зізналася присоромлена дівчинка, - кран забула закрити… А бабуся потім після мене закривала…          - Ти вже сама зрозуміла, що вода – це велике багатство людини й Божа благодать. А чи знаєш ти, Катрусю, що є такі країни, у яких майже ніколи не буває дощу?          - Ні, - прошепотіло дівча.          - Наприклад, Арабські Емірати. Тому там місцеві жителі турбуються про кожне деревце й про кожну квіточку, підводять спеціальні системи  подачі води для орошення  грунту й поливу рослин.          - А у нашому місті теж є система подачі води? – запитала дівчинка.          - Аякже! І у вашому місті є величезна народна криниця – підприємство «Водоканал»! Саме воно й забезпечує населення якісною питною водою.          - А де ж це підприємство бере воду для стількох людей?          - З Дніпра!          - Ой, лишенько! – сплеснула Катруся руками, як стара. – Та хіба ж можна пити воду з річки?!          Янгол усміхнувся:          - Така вода проходить декілька етапів очистки, позбавляється мікробів, хлорується, фільтрується. А ще багато кілометрів біжить по трубам – до міста, а потім – і  до осель людей.                    Дівчинка зрозуміла, як важливо берегти кожну краплинку води і стільки людей доклали своїх рук, щоб якісна вода потрапила до неї додому. .         А янголи врешті повеселіли, усміхнулися, затріпотіли крильцями та й полетіли до інших діток у їхні сни.

 

ТИ ЙШОВ У ХОЛОД



Ти був таким красивим, свате!
Любив життя й чіплявся до кінця.
А ще любив матроску одягати,
Була вона тобі так до лиця...

Ти марив морем, але на землі
Садив сади і в яблуках кохався.
Ростив ще й помідори немалі -
Все було гожим, до чого торкався!

Ти так любив її і обробляв,
Святу земельку, наче діву, страсно.
Взаємністю й вона відповіла ...
Й тебе забрала передчасно...

Ти йшов у холод - плакала рідня.
А небо квилило міцним морозом.
І вперше спав посеред дня.
І замерзали на морозі сльози...

А ДРУЗІВ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ВСЕ МЕНШЕ...

А друзів залишається все менше -

Не Бог бере – ідуть самі.

Амбіції, образи чи щось інше?

А друзі йдуть і губляться в імлі.

Шукаю й у собі причину:

Чи так зробила, чи не так… Чим перед ними завинила? Бо мало друзів – то поганий знак…

 Задумуюсь: «Моя гордине,

Залиш мене. Покинь, забудь, Бо перший крок зробити я повинна, Бо друзі підуть й більше не прийдуть…»

А друзів залишається все менше –

Болить і квилить моє серце!  

РИБАЛКА ВЛІТКУ



Прозорі легкокрилі бабки
Вдихають ряски аромат.
До озера помити лапки
Виводить гуска гусенят.

Для човника готові весла,
Дві вудки, черв'ячки, відро.
А рибка час від часу плесне
Й заляже каменем на дно.

Вляглося небо давнє горілиць
І по секрету озеру шепоче,
Що легковажний вітерець
Вербички молоді лоскоче.

І знову тихо на світанні.
Та тишу розбиваю я ранкову:
Кричу, мов вперше чи востаннє:
"Піймала! Глянь, яка здорова!"

Мала необережна рибка
Плюскочеться на дні відра.
Рибалка, друзі, та ще й влітку,  -
Нічого  кращого нема!

ЩОВЕЧОРА ПРОШУ У БОГА...



Коли ятрить мене тривога
І смокче, наче п'явка, кров мою,
Тоді , звертаючись  до Бога,
Я Книгу Книг з полиці дістаю.

Читаю й думаю: як мало
Людині треба: затишку й тепла.
І щоб жила на світі Мама,
І довго-довго щоб жила...

Хай донечки в руці Господній
Гніздо і прихисток знайдуть.
До знань хай будуть спраглі і голодні,
А Бог нехай їм осяває путь.

Онуків у легесенькій колисці
Хай білий принесе лелека.
А я би бавила... щоб близько...
Та жаль, живуть вони далеко...

А ще хотіла б, щоб Вкраїна
Цвіла серед других  держав.
Навіки піднялася із руїни,
А світ осанну їй складав.

Нехай не здасться вам  банальним,
Щовечора ж прошу у Бога я:
"Благослови, Господь, Украйну!
Нехай живе моя сім'я!"