СПІВ ПТАШКИ ВЗИМКУ



Будинки тонуть в білій заметілі,
Тремтить земля від холоду і пустоти.
Не вірять люди хуртовині білій.
Застигло все в тривозі самоти.

Дзвінкою тишею здавило серце.
І раптом спів пташини в висоту!
Вона творила так, немовби вперше,
Цвірінькала і кликала весну!

Тополя дмухала на пальці похололі -
Ледь не зомліла  від краси.
І паморозь розтала на тополі,
Зосталась краплями  роси.

Плелись мелодії барвистими квітками,
Та проростало зело на ріллі.
Лиш чорні круки чорними грудками
Висіли байдуже на зніженім гіллі.

Захід сонця



Пустуючи, сонце котилось
Й зачепилось за вістря тополі.
Хмари з докором з неба дивились:
Запалала заграва у полі.

Швидко полум'я листя лизало,
Пломеніли і стовбур, й гілля.
Сполошились дерева й кричали:
- Гвалт! Рятуйте! Горить вже земля!

Відчепив пустуна дужий вітер.
Той від сорому - за горизонт...
Мудра ніч розчахнула над світом
Жовто-синій прадавній зонт.

Вві сні дерева безпорадні



Вже пізня нічка виколихує зорю,
Півні готуються співати аріози.
Дерева ж сплять. Їм сняться сни,
В яких немає зла і не шумують грози.

Їм сниться час, коли були дітьми,
Ізнизу вверх на світ дивились.
Вночі боялись вовчика й пітьми,
А вдень їх бавив вітерець-грайливець.

Тепер вони могутні і відважні,
Їм  не страшні ні бурі, ні громи.
Але вві сні дерева безпорадні:
Вві сні ми всі лишаємось дітьми.

Твій спів



Уже врочисто визоріло небо,
Малий Медведик притулився до землі.
А ти піснями лоскотно бентежив
Сердечко, що згубилося в траві.

Ретельно добирав  слова у жмуток
І плів вінок. Де їх ти тільки брав?
Вплітав п'янкий любисток, ружу,
Волошки й м'яту уплітав.

А потім уквітчав мене. І змовкла тиша.
Здавалось, зупинився в русі час.
І знову заспівав, та так, що змовкли птиці, -
Ти згуками їх всіх зачарував!

Молочна мла оповила колосся,
Палали маки в мене на чолі.
Над Божим світом розчинилось суголосся,
То вторували птахи на землі!

НЕНАВИДЖУ ЗИМУ!



Зимовий день дощем почавсь.
У стукоті краплин застигла мука.
І вітер, як на зло, здійнявсь,
А дощ все стука, стука, стука...

Ще вчора не соромилися наготи
Дерева, що не мали сліз заплакать.
Сьогодні ж дощ, напевно, за гріхи,
І крапа з неба, й крапа, крапа...

Принишклий кіт з-за рогу вигляда,
Життя підвальне ой як остогидло.
А скрізь вода, вода, вода,
Й кінця і краю їй не видно.

Два голубки забилися під дах,
Та манить їх у височінь незриму...
А ти запитуєш у мене повсякчас,
Чому ненавиджу холодну зиму!

ЛІТНІЙ ВЕЧІР



Так довго влітку копошиться день.
Нарешті  й він на плечі кида свитку-
Йде спочивать. Усе стихає вмить,
Цвіркун лиш  виграє на скрипці.

Пірнають в сон пташки і комашня,
І не доносить вітер гомін з поля.
Розтанула на вулиці суєтна метушня.
Прикривши очі, сплять тополі.

Смакую звабну тишу самоти.
А вітер пурхнув - й десь подівся!
Застигли вишні в вальсі чистоти,
В серпанок загорнулось моє місто.

Навшпиньках зорі вийшли із-за хмар,
Доки не бачить місяць, що спізнились.
Читаю, ніби вперше, зоряний буквар,
А серце в часі зупинилось.

БАБУСИНА КАЗКА



- Розкажи мені, бабусю, казку, -
Жебонить малий, як річка.
На колінця садить Чебурашку,
Підпирають рученята щічки.

- Рік тоді був сорок п’ятий,
В травні закінчилася війна.
Молода Ганнуся жде солдата,
Всі прийшли – його ж нема…

- Ні, бабусю, казка ця негарна.
Це жорстоко, що солдата вбито!
Хай бійця діждеться Ганна,
Хай, рідненька, він лишиться жити!

- Той солдат, лишивсь живим, онучку…
Він живе в піснях твоєї мами.
Маками проріс у стиглім житі,
Гомонить у полі із вітрами.


У холоднім мармурі застиг навічно,
Стер кордони між теперішнім й минулим…
Спи, солодкий, ніч вже близько…
Та дитя давно уже заснуло.

Рай на землі



Било сонце в золотаві бубни -
Цілувались звуки у небесній далі.
Щемно розтривожив жайвір  струни,
Відірвав він від землі печалі.

Засоромились стрункі лілеї,
Ой, які цнотливі та хороші!
І сміялись пелюстки космеї,
Заплескали у долоні пишні рожі.

В царстві квітів закружляли бджоли,
Хутко підхопили їх в танок джмелІ.
"А ще кажуть, - цвіркуни пищать зокола, -
Що немає раю на землі!"

О, ЯКИМ БУВ ТОЙ КІНЬ !



О, яким був той кінь, щоб ви знали!
Стугоніла земля, як іржав,
Очі блискавки гострі метали,
Як копитами жар викресав!

Гордовито він спину тримав,
Пишна грива до сонця здіймалась,   
А до неба той коник злітав -
Два потужних  крила виростали!

Що ж тепер із тобою,
Мій омріяний коню?
Де ж подівся огонь,
Де згубив ти підкови?

Де політ до небес?
Де стрімкі твої  крила?
Погляд-блискавка скрес…
Посивіла вже грива…

Обізвався він тихим іржанням:
- Вже не ваблять мене манівці.
І такого, як я, загнуздали,
Бач, тримаю синицю в руці…

І тихенько подибав до стайні.
А підкову на згадку,
Це оту, що  остання,
Підібрала із пилу журавка…

ПАМ'ЯТЬ В КЛІТКУ НЕ ЗАГНАТИ



Такі подібні і такі несхожі.
Зустрілися вже влітку, на порі.
А м'ята пахла, пахла матіола,
І коники сюрчали у траві.

Здавалося, що вік уже знайомі,
І не уста вели розмову, а душа.
Та в нього били в сполох дзвони,
Вона ж складала Небесам вірша.

Кохалися, як вперше чи востаннє.
Із болем розлучалися навік.
Припала до грудей кохана,
Схилився на коліна чоловік...

Минуть роки- не позабуть ніколи,
Бо ж пам'ять в клітку не загнати,
Як п'янко вабила улітку матіола,
Як помірковано студила м'ята.