До хатки міцно тулиться дідок,
Й такий-то він, що господи прости!
Ізсушений, малесенький грибок,
Зігнули його праця і вітри.
Обличчя видубило сонце,
Знекровились порепані вуста.
Не втримали старечі руки
Мотузку, яку смикала коза.
"І де коза, на біса, узялася! -
Беззубий рот виштовхує грозу. -
Нема на неї гикавки і трясця!" -
Коза ж тягає діда, дід - козу.
Коза чи дід? Хто переможе?
А, може, дідова тонесенька лоза?
Тупу-тупу сивенький переможець
Й позаду теліпається коза.
Як багато втрачають люди.
Доля зводить людей усюди:
На стежинах і на дорогах,
На перехрестях і в переходах.
Точки перетину не випадкові,
Та люди спішать: хто додому,
Хто у гості чи на роботу,
Хто в Америку чи в Європу.
А точки перетину, керовані долею,
В небо пурхають стиглими зорями.
Серед безодні не дають забути
Про те, що було і що могло б бути...
Якби я мала чоловіка,
Любила б я його до віку.
У мене б він не працював,
Мене би пестив, цілував,
Я б йому зради всі прощала,
І черевики начищала б.
Так біля нього б і ходила,
В Єгипет раз на рік возила.
Пилинки б з нього я здувала,
Зарплату всю би віддавала.
Співала б, танцювала, веселилась,
Тільки б на нього і дивилась.
Винцем і бренді пригощала,
І на мотузочці б тримала.
І так до пенсії б стрибала,
Допоки б з ніг я не упала.
А потім в фОльгу б спакувала,
Червону б стрічку прив'язала
І написала: "Тут мій милий,
Опікувать немає сили,
Не чоловік це - ціла мука,
Віддам його у добрі руки!"
- Умру!
- Ще будеш жити!
- Але не можу
полюбити...
- Колодязь забруднив -
Біда!
І стала каламутною
вода...
- Прости...
- Господь простить...
- Болить...
- А біль лікує.
Та як же мені
жить?
- Усує.
- Не хочу так!
- Живи, як хочеш.
- Прости мене...
"Прощу!" -
говорять очі.
Сама ж кричу
І тупочу
І знать не хочу.
- Все зіпсував...
Як же ти міг?!
Живи
І пам'ятай
Навік!
В моїм дитинстві, де дерева
Сягають неба, а джмелі
Дивують квіти гучним ревом
І равлики пасуться у траві,
Все незвичайне і казкове:
Кульбабку стрибунець пасе,
Бджола, старанна і невтомна,
В відеречку медок несе.
У клітці птиця жалібно голосить
Й на землю кидає перо.
Телесик гусенятко просить,
Щоб підхопило на крило.
Коза біжить калиновим місточком,
Скубе листочок молодого клена.
Бурчить позаду бабця із ціпочкам:
"Що з неї взяти: молоде - зелене..."
З тих пір, як відлетіла ти,
Минуло більше року.
Чи прийняли тебе світи?
Чи прижилася там, нівроку?
Мені говориш, що нема
В вас холоду ніколи.
У нас морози ж б'ють. Зима.
І діти не пішли до шоли.
Ти кажеш, небо там таке ж,
А хмари, мов овечки.
Широке море. А пташки
На пальмах в'ють гніздечка.
Чимало там чужинських свят,
Чужа ментальність, мова.
А одяг довгий, аж до п'ят.
Араби, одним словом.
Не наші обриси облич
І колір шкіри.
Щодня тягучий студить спів -
Там інша віра.
Що ж тобі, доню, передати
На чужину, де є усе?
- Жмуток калини, дрібку м'яти
І збірочку твоїх есе.
Дощу, і весняного грому,
Тут позабула про дощі...
Я, мамо, хочу вже додому
Й мені не пишуться вірші...
- У вік комп'ютерів і технологій
Шість годин лету - й Емірати!
Тебе чекатиму, ти чуєш, доню,
Моя ж бо місія - чекати!
У серпні небо - глибина бездонна.
Розкинеш руки, ляжеш горілиць,
А місяць пише на рядні Мадонну,
Шляхи молочні й чудернацьких птиць.
Прадавня ніч саджає на коліна
Внучат - непосидючу дітвору.
Випорскують вони у скирту сіна,
А звідти - у хрумку траву.
Долоні підставляти не встигаю -
Щезають зорі, гаснучи в пітьмі.
Я думала, що не існує раю, -
Відкрила рай у красоті земній!
Люблю я літню ніч. Хрумка трава
Несе приємну свіжу прохолоду.
Завіса відкривається - і цвіркуни
Нічний концерт в траві заводять.
Їм вторять в озера імлі
Веселим кумканням банькаті жабки.
А коники випорскують в траві,
Мов фейєрверки з дорогих смарагдів.
Дзижчать поодинокі комарі,
І пахне м'ятою та осокою.
А гарно так - що крУгом голова,
І до краси хоч доторкнись рукою!
Та вік короткий має літня ніч.
Скидає місяць зорі у мішок - й додому!
До ранку гупає важкенький їжачок,
Нема йому ні спокою, ні втоми!
Хочеш, прихилю тобі сонце,
любий,
Настрою камертон?
Нехай місяць в дарунок буде?
Він заколише твій сон.
А може, дістати зірку?
Загадуй бажання!
Я подарую квітку -
Спогади про кохання.
А то море в дарунок візьми,
Ніжитиме на хвилях.
Може, натхнення серед зими?
Візьми мої крила!
Хочеш, вірш я тобі присвячу?
Тобі дарували вірші?
Я до неба з тобою злечу,
А може, ще й вище!
Я любов'ю тебе напою,
Приготую цілющий трунок.
...Не почуєш сповідь мою,
Тобі не потрібний дарунок...
А й справді, доборолися...Сліпці.
Куди йдемо? Куди прийшли?
А де ж поводирі і хто вони?
Сліпі, німі, глухі скопці.
Де ж діти, що підуть у бій?
Одні роз'їхалися, хто куди.
Другі мовчать, щоб не було біди.
Чи ж хто подасть води старій?
З ціпочком мати сяде біля тину,
Очима довго мірятиме шлях.
- Де ж вас шукати, у яких краях,
Сини мої, сини єдині?..
Де ж ваші коні, хлопчики німі?
Де ж ваші сурми, що зовуть до бою?
Де ж ваші шаблі, що напоготові?
Зостались коники, сюрчать в траві...
І плаче мати сива при живих синах.
У наймах у чужих синів голосить.
І милостиню у чужих синів все просить...
І справді, - доборолися...
Чужі в своїх стінАХ!
