О Хургада, Хургада…

I. ПОПАДОС

         Ну ось ми й «попали»…

         Замість легкого морського бризу – цунамі бориспільського крижаного «кандьорика»; замість лазурового сигальського басейну – зламаний чартерний літачок української авіалінії; легесеньких прибережних шезлонгів – вельми тугенькі холодні дзиґлики ; привабливого он-інклюзиву – гливкі булки з холодною водою з місцевого туалету в паперових склянках… Замість привітних, манливих арабських самців – черевасті, червонопикі мачо місцевого розливу; обіцяного мангового раю – розчавлений банановий фреш у ручній поклажі.

         Не кричали над морем чайки: «Кугу-кугу…» лише чутно: «Чокнємся – і вип’єм!” Наче, й в Україні, а  чужинською  смердить.

         Ми лежимо з Яненям,  мов безхатьки, на стільцях аеропорту «Бориспіль», уперто марячи єгипетськими пальмами, екзотичними квітами;  думками занурюємося в прозорі води Червоного моря, що кишить чудернацькими рибами, різнокольоровими медузами, химерними їжаками…

         - Мам, я в туалет,  – обірвала мої мрії Яночка.

         І я подивилася на себе зі сторони: брудна, не мита з учора, схожа на  представницю кочового циганського племені….

         У залі стояла тиша. Уже не жартувала зліва самовпевнена ватага дженжеристих юнаків, а тихо куняла, схилившись,  як півники в курятнику,  голівоньками до своїх курочок.  А декілька годин до цього ще так кукурікали, так кукурікали біля самичок, яких везли засмагати на інший континент.

         Виснажені (не спали другу добу), ми тільки блимали червоними від недосипу очицями, а думки розсіювалися й не могли сфокусуватися на табло, що проковтнуло інформацію про омріяний виліт  до Хургади.

         Раптом Яна голосно загиготіла:   

         - Мам,  знаєш, що б тут було, якби з нами летіла Ярославка? Страшно й уявити: спочатку б здійняла галас, почала б погрожувати працівникам авіалінії, потім стала б  вимагати  компенсації – за матеріальні й моральні збитки, причому зараз і  тепер!

         - А далі б дістала з нички сирочки «Волошкове поле» або фініки, уперто б гризла «їдлечко» й  авторитетно б заявила, що гіршої за Єгипет країни немає в світі. Та хіба ж то країна? – додала я.

         І ми почали сміятися,  як навіжені. А Яна продовжила:

         - «Навіть тут, у бориспільському аеропорту, краще, ніж біля тієї єгипетської калюжі з акулами та приставучими арабами». Потім би розплакалася б, розсякалася б і уперто догризала двадцять п’ятий еміратський фінік.

         Проте Славочка запланувала собі подорож до Індії, що значно екстремальніше, ніж наш Єгипет. Хоча… після нинішніх поневірянь я уже цього, певно,  не скажу.

         Наш татусь, за сумісництвом мій колишній,  кинув підбадьорливу sms-ку, у якій писав: це нам покарання за те, що не попрощалися з «папочкою».  А хіба прощався він з нами, коли прийняв рішення втретє розлучитися зі своїм холостяцьким життям? Ох,  ці інфантильні чоловіки за п’ятдесят…

         Уже й день у колодки ввібрався, а ми все чекали благополучної розв’язки. Мимоволі подумалося:  голі, босі й ніж за халявою…  Я пригадала гайдамак. Були ж колись козаки! Жаль, що у ручній поклажі заборонено мати холодну зброю… Ми би тут шаблі з піхов дістали та й показали всім, почому фунт лиха!  А хто винен у всьому? «Москаляки», як сказав би пан Ляшко. До речі, щодо «москаляк». Влучно  визначила різницю моя студентка: «Є москалі, а є росіяни». І  то правда.

           Про вовка промовка… Якраз навпроти нас сидить подружжя з Москви. Путін заборонив своїм громадянам літати до Єгипту, тому вони вирішили потягом добратися до Києва, а звідси – до Хургади.  Жінка  жваво розповідає комусь по телефону про затримку рейсу й хвалиться, що тричі засвітилася на українському ТБ. Щасливиця: відчула себе зіркою в іншій країні!

         Ми з Яною підчистили всі лоточки з домашніми запасами: прощавай, домашня курочко, твердий сир,  глазуровані  сирочки…  Чи ж дійде черга до потовчених бананів, з яких моя голова зробила фреш, бо я підкладала під неї сумку з їжею?  Хтозна… Але знаю напевне, чому не люблять митників:  ще вночі вони відібрали в мене пляшечку з рештками води, а я ж просила їх лишити хоч краплю…  Як хочеться пити… Варвари…

         «Терпи, терпи, терпець тебе шліфує», « Терпіння й труд усе перетруть», «Господь терпів і нам велів», «Терплячий кращий від хороброго» - ці вислови роїлися в моїй голові й буравили в ній глибоку скважину терпіння.

         «Курли, курли, курли…», - ячіли лелеки в омріяній Африці.

         «От і добре, ми вже в Єгипті», -  думалося мені.

         - Мужики, харе храпєть!» - грубий голос обірвав мої невинні сновидіння.

         «І знову оті кляті москалі», - пробурмотіла я крізь сон.

         - Та тіше, ето жєнщина, - зашикала на чоловіка дружина.

         Взагалі-то я сплю тихенько, мов янгол. Але в складних ситуаціях, коли  ніс закладений від кондиціонера, я можу й дати хропака.  Розбудили  таки друзі…  Що ж,  піти глянути до табло, чи не полагодили наш літачок. І о, щастя, на табло, замість 6.00,  стояв час реального відправлення – 20.30! Була двадцята, тож, сподіваюся, ще потрапимо  на відпочинок, Слава Ісусу!

                 (далі буде)