Профіль

Руде диво

Руде диво

Україна, Миколаїв

Рейтинг в розділі:

И.Богушевская "Устами младенца"

  • 11.01.09, 10:25

Одна з моїх най най найулюбленіших пісень :)

И.Богушевская "Устами младенца"

Это каждому знакомо.
Это пахнет молоком.
Это в дымке золотой, в этом счастье и покой,
И когда оно далёко, всё равно всегда с тобой -
Что это? Что это такое?

Это здесь и сейчас
В каждом, каждом из нас.
Эта доля так легка — в колыбели, на руках.
Кроме языка любви, оно не знает языка —
Что это? Что это такое?

Очень беззаботное, очень быстролётное —
Мне про счастье песню спой,
Будь всегда, всегда со мной.

Это каждому знакомо.
Первый шаг в пути большом.
Если хочешь, чтоб в пути было бы легко идти,
Надо это в самом сердце через годы пронести —
Что это? Что это такое?

Это здесь и сейчас
В каждом, каждом из нас.
Это чистое, как родник.
Если ты к нему приник,
Станет проще, станет легче даже в самый трудный миг —
Что это? Что это такое?

Детство беззаботное, детство быстролётное,
Мне про счастье песню спой,
Будь всегда, всегда со мной.

Детство каждому знакомо.
Детство пахнет молоком.
Детство в дымке золотой, в детстве счастье и покой,
И когда оно далёко, всё равно всегда с тобой.
Вот оно, вот оно какое.

Детство здесь и сейчас
В каждом, каждом из нас.
Детство чистое как родник.
Если ты к нему приник,
Станет проще, станет легче даже в самый трудный миг,
Вот оно, вот оно какое.

Детство, детство,
Мне про счастье песню спой,
Будь всегда, всегда со мной.

А в якому віці помреш ти?

Один подорожній затримався поблизу мальовничого села, що розкинулося між полів. Його зацікавив невеликий цвинтар, обнесений дерев'яним плотом. Було там багато дерев, птахів і чудових квітів. Подорожній поволі ходив між могилами зі світлими надгробками, що були розкидані попід деревами.
   Почав читати написи. На першому було: "Ян Тарег, жив 8 років 2 тижні 3 дні". Така мала дитина тут похована...
   Чоловік прочитав на сусідній могилі: "Денис Каліб, жив 5 років 8 місяців 3 тижні". Ще одна дитина...
   Далі читав написи на інших могилах. Всі були подібні: прізвище, докладний вік упокоєної особи. Найдовше жила дитина, якій заледве виповнилося 11 років... Подорожній дуже засмутився. Присів і заплакав.
   Старий чоловік, який проходив неподалік, побачивши його, спитав, чи оплакує когось із родини.
   "Ні, немає тут нікого з моїх рідних, - відповів подорожній. - Але що діється у цьому селі? Яке страшне прокляття нависло над мешканцями, що вмирають самі діти?"
   Старенький усміхнувся і мовив: "Заспокойтесь, будь ласка. Немає жодного прокляття. Просто ми тут дотримуємося стародавнього звичаю. Той, кому виповнилося 15 років, отримує від батьків записничок, такий, як у мене висить на шиї. За традицією кожний, хто переживає сильне і глибоке почуття, відкриває записничок і занотовує, як довго тривало це велике почуття? Тиждень? Два? Три з половиною? А далі емоції, пов'язані з першим поцілунком, - як довго тривали? Мить? Два дні? Тиждень? А шлюб? А вагітність і народження первістка? Омріяна подорож? А зустріч із братом, котрий повернувся з далеких країв? Як довго тривала радість від цих подій? Години? Дні? Так записуємо у зошит кожну хвилину щастя... кожну мить щастя. Коли хтось помирає, за нашим звичаєм, відкриваємо його записник, підсумовуємо час, коли почувався справді щасливим, і цю суму пишемо на його могилі. Вважаємо, що лише це справді прожитий час".

Не обмежуйся існуванням... Живи!
Не обмежуйся дотиканням... Відчуй!
Не обмежуйся спогляданням... Побач!
Не обмежуйся слуханням... Почуй!
Не обмежуйся мовленням... Скажи щось!

Записничок. Бруно Ферреро

Взяла звідси

Маленька тінь

Маленька Тінь сиділа за столом, сумувала, бо їй здавалось, що вона нікчемна і нікому не потрібна.
Час йшов, минали роки, а вона все сиділа за своїм столиком у невисокій хатинці й вважала себе пустою й чужою цьому світу... та одного дня, вона раптово відчула якісь зміни, ззовні було тихо-тихо і здавалось, що більше нема живих голосів.
Вона підійшла до дверей, трошки відсунула їх, і побачила сіру пустелю, замість прекрасного квітучого саду, в якому колись жила. Тоді тінь вийшла з-за дверей, і зробила кілька кроків, роздивляючись все навколо. Вона все ніяк не могла зрозуміти, що ж сталось?... Почувши якийсь тихий шепіт вона обернулась і побачила маленьку Квіточку, що була ледь жива.
ТіньКвіточка, Що сталось?
Квітка – коли ти пішла, й залишила кущ, сонце спалило його.
Тінь – і що?
Квіткакущ ріс над коренями дерева, і одного палкого дня, дерево загинуло, через те, що його коріння було висушене.
Тінь – ?...
Квітка – а воно ж захищало все навколо... спочатку трава та інші квіти пожовкли, потім запалали... і померло все...
Тінь – а як ти вижила?
Квітка – сама не знаю... може це через те, що я з усіх, найближче жила до твоєї домівки?
І Тінь, сама ще не знаючи що робити твердо вирішила захистити квітку...
Вже через рік, навколо все зеленіло... і тільки тоді, маленька тінь, зрозуміла, наскільки ж вона потрібна цьому світові.


От так, маленьке створіння, яке здавалося б, нічого зробити в цьому житті не може, керує долею цілого світу.

Анекдот. Подібне притягує подібне? :)

Братик розповів анекдот.. хороший в мене братик, знає що потрібно

Едет человек в троллейбусе... Хмурый. И думает: "Вокруг одно быдло, начальник — кретин, жена — стерва".
За спиной ангел–хранитель с блокнотом и ручкой. Записывает: "Вокруг — быдло, начальник — кретин, жена — стерва". И в свою очередь думает: "Вроде было уже. И зачем ему это все время? Но раз заказывает — надо исполнять"


думайте про хороше

Добрый слон

Сергей Козлов. Правда, мы будем всегда?
    ДОБРЫЙ СЛОН

В феврале стояли такие морозы, что Ежик целыми днями топил печь и все равно по утрам не мог вылезти из постели - так было в доме холодно.
"Что же это за наказание? - бормотал Ежик, всовывая лапы в валенки и слезая с постели. - Еще неделю постоят такие морозы - и у меня ни одной дровишки не останется!"
И он зашаркал к печке, отодвинул заслонку и развел огонь.
Огонь весело загудел, и Ежик стал обдумывать свое бедственное положение.
"В лесу теперь снегу - видимо-невидимо! - думал он.- И все тоненькие елочки занесло. А толстую одному не спилить... -Хорошо, кабы Медвежонок наведался: у него и топор острый, и пила есть, и специальные
саночки, чтобы дрова возить... Вот пришли бы они с Осликом и сказали: "Ежик, у тебя, наверное, дрова кончились? Пойдем напилим и наколем новых!" А я бы их напоил чаем, и мы бы все трое пошли в лес, и тогда бы я ни за что не замерз. А теперь... Медвежонок, наверное, крепко спит и совсем забыл
обо мне..."
И Ежику стало так грустно, что он подкинул еще две дровишки и, уже ни о чем не думая, стал смотреть на пламя. Печь разгорелась, и теперь в доме было тепло, и Ежику уже не верилось, что дровишки могут кончиться и он замерзнет. И он, незаметно для себя размечтался... "Вот, - мечтал Ежик, - кончатся у меня дровишки, и совсем станет холодно, и начну я замерзать... И об этом узнает Слон в зоопарке. Он притворится спящим, а когда сторожа уснут, прибежит в лес, найдет мой домик, всунет хобот в трубу и станет тепло дышать. А я скажу: "Спасибо, Слон. Мне очень тепло. Пойди теперь погрей Медвежонка - у него, наверное, тоже кончились дрова...И Слон будет каждую ночь убегать из зоопарка и дышать в трубу мне. Медвежонку и Ослику - и мы не замерзнем?.." А морозы все лютели и лютели. И действительно, скоро у Ежика совсем кончились дровишки. Он в последний раз хорошо протопил печь, сложил на постель все одеяла, а сверху положил полушубок и валенки. Потом залез под эту гору и стал ждать.
Сначала ему было жарко, а потом, когда печь остыла, стало холодно.
И с каждым часом становилось все холоднее. "С-с-скорее бы п-п-пришел С-с-слон!.. - шептал Ежик, свернувшись калачиком под одеялами. Он так замерз, что у него давно уже не попадал зуб на зуб. А Слон все не приходил... - С-с-слон! - звал Ежик. - Я з-з-замерзаю... П-п-приди, п-п-по- жалуйста, Слон!
Ежик звал Слона три дня и две ночи.
А на третью ночь ему стало так тепло, что он даже сбросил с себя полушубок и валенки. Это в лес пришла оттепель. А Ежику казалось, что это огромный добрый Слон ходит меж сосен и дышит ему в трубу.

Казка про щастя

казка довга, але красива й тепла...

Казка про щастя
                                                                                                           



Високо-високо, в тих краях, де хмари безтурботно, немов діти, гойдались на ланцюжках сонячного проміння, розкинулось Золоте місто птахів. Воно славилось найбарвистішими садами та найталановитішими музикантами. Мешканці цього міста жили у затишних домівках, сплетених із запашних гілок малини. Крім того, кожне гніздо виблискувало візерунками, викладеними різноманітним дорогоцінним камінням: і налитим медом бурштином, і небесним сапфіром, і сповненими весняної радості смарагдами, і прозорими, як сльози, діамантами.

Саме життя в цьому мальовничому куточку проходило легко і гарна. Всі птахи жили мирно і дружно, в любові та злагоді. Звичайно, траплялось і таке, що хтось когось і не долюблював, але цього ніхто не показував. Взагалі мешканці Золотого міста намагались поводитись так, щоб уникати будь-яких конфліктів чи напружених ситуацій, адже від суперечок та скандалів тільки здоров'я псується, а це нікому не потрібно.

[ Читати далі ]

Казка про дива

(прошу вибачити мене тих, хто вже читав, знов закидаю цю замітку, цього разу для спільноти.)

про Дива

Ішов маленький їжачок по лісу, до дому під ранок вертався. Іде собі тихеньку, виснажений, до мамки хоче. Раптом щось як стукне по голівці. Їжачок злякався, у комочок скрутився, як мама вчила. Сидить, тримтить і що далі робити не знає. Та потім він знудився (а ви спробуйте от так посидіти, знаєте як не цікаво?), вирішив все ж подивитись, хто ж це його так. Випхав носика, дивиться навкруги, а нікого нема. Тоді підняв голову і побачив, що то більченята прокинулись, мамку будять, кудись кличуть, та так стрибають по дереву, що аж гілочки із шишками падають.Тоді їжачок заспокоївся і пішов далі. Іде він, темно ще, а вгорі хтось цвірінькає. То пташенята, батьків своїх будять, кажуть кудись летіти треба. Цього разу їжачок не спинявся, але і настрій в нього піднявся і спати вже не так хотів, бо ж друзі навколо прокидались. Йому теж хотілось от так, не самому а з сімєю прокинутись і кудись піти. І як же йому було цікаво дізнатись, чому всі так поспішають…Їжачок подумав, подумавта вирішив. Побіг до дому, по-швидше, застав маму й тата, які ще не лягли, і покликав з собою.

Іти довелось не далеко, вийшли вони на краєчок лісу, там де вже зібралось багато жителів лісу, і маленьких і стареньких і дорослих і всі дивляться кудись, чи то на снопи в полі, чи то на пагорбок вдалині. Аж раптом небо стало змінювати колір. Із сірого воно стало бузковим, потім рожевим, а потім оранжево-жовтим. То сонечко прокидалось. «От чого всі так чекали» подумав маленький їжачок, який вперше бачив світанок, бо ж завжди в цей час спати лягав. «Оце диво!» І з тих пір, кожного ранку він разом з усією сімєю ішов на край лісу і дивився на сонечко, яке своїм теплим промінням огортало землю.

 

Дива поряд. Зовсім поряд. Просто живучи у містах багатоповерхівок, у світі роботи і сну ми не помічаємо їх. Хоч і встаємо рано, хоч і мріємо іноді. Хоч і час в нас насправді є, а все одно не помічаємо, бо не дивимось.

Руда Відьма

хіба я могла пропустити цю казочку? :)
Руда Відьма

На краю Лісу Тополь в кривій напівроздолбаній цегляній халупці жила молода Відьма. Вона була рудою і негарною. І до того ж — дуже уредною. Що не день — то влаштовувала вона у Лісі яку-небудь гидоту. То цілими вечорами кидала їжаків у річку, то ловила зайців і лоскотала їх майже до смерті, то ламала гілки струнких Тополь. Загалом, дуже сердита була Відьма.
На щастя, чаклувати вона зовсім не вміла, хоч у її будиночку усі полиці і кутки були просто напхані старовинними чаклунськими книгами зі всілякими змовами і закляттям. Та ще в ранньому дитинстві Рудій Відьмі не змогли як слід передати відьомську силу, от книги даремно і припадали пилом. А Відьмі інколи ой як хотілося почаклувати! Особливо, коли Лісом прогулювалася яка-небудь Красуня. Тоді Руда Відьма малювала під очима синьо-чорні смуги, розтріпувала і без того розпатлане волосся і давай Красуню лякати!
Але тій зазвичай бувало не страшно, а смішно. Такі Красуні поблажливо посміхалися Відьмі, діставали маленькі дзеркальця і дивилися в них, причепурюючись і примовляючи: "Я взагалі Красуня, а в порівнянні з тобою — просто як Королева Краси!".
Руда Відьма сердилася, коли її не боялися. Тоді, штовхаючи перед собою яку-небудь каменюку, йшла додому, вмивалася і думала: "Хто вона — Королева Краси?!". І ще думала Відьма про дзеркальце. В неї в будиночку не було жодного. І взагалі, вона не знала, що це.  Минали роки. Життя Рудої Відьми не відрізнялося різноманітністю. Хіба що Красуні тепер не випадково минали її халупу, а навмисне там сновигали і дратували Відьму.
Одного вечора вони так її замучили своїми злісними підколюваннями, що Відьма втекла від них углиб Лісу Тополь і опинилася на невідомій галявині. Сіла Руда Відьма на темну сонну траву і заплакала. Перша слізка впала на травину і збудила її. Раптом травинка почала швидко рости, і вже через хвилину перед Рудою Відьмою опинилася прекрасна дівчина в довгій темно-зеленій сукні та волоссям кольору бордо. Відьма і про сльози забула, навіть ледве не забула дихати від такого дива!
Прекрасна дівчина посміхнулася Рудій Відьмі і простягла їй руку, щоб допомогти встати. Ця усмішка була уперше не поблажливою, не зневажливою, а доброю, щирою і прекрасною. Тому Відьма відразу все
зрозуміла і запитала:
— Ти — Королева Краси?
— Спасибі, звичайно, за комплемент! Взагалі-то я просто Травина. Це дурні Красуні, які так часто встромляють свої носи в щілині твого будинку, так називають мене. Вони вважають, що врода — це головне і що це навічно. Зовнішня врода! Дурощі.
Травина обійняла Руду Відьму і поцілувала її.
— Ніколи більше не сердься на них. Прийде твій час, і ти розцвітеш! Лише роздивися себе. Візьми на згадку про мене ось це, — з цими словами Травина вклала щось кругле і плоске в руку Відьмі. Травина стала розчинятися в повітрі.
— До речі! — раптом додала вона. — не варто тобі малювати синьо-чорні смуги під очима! Прощавай.
— Прощавай, — махнула їй рукою Відьма.
Вона повернулася додому і лягла спати.
А на ранок пригадала про круглу штуковину у руці. Руда Відьма поглянула на штуковину і... О, диво! Прямо на неї дивилася чарівна дівчина! "Так он воно що! Це виявляється те, в що вглядають Красуні! Так це я?! А я нічогенька!" — думала Відьма, розглядаючи себе в дзеркальці. А тим часом, в її кімнатці також відбулися невеликі метаморфози. Замість чаклунських книг тепер стояли цілі армади книг з казками! Руда Відьма як це побачила, так відразу схопилася, взяла першу книгу, що попалася, всілася біля вікна і почала читати: "На краю Лісу Тополь в кривій напівроздолбаній цегляній халупці жила молода..."
Тут у віконце до Рудої Відьми хтось постукав. Виявилося, це знову Красуні. Хотіли вони знову дратувати Відьму, та чомусь натомість чемно привіталися і цілком щиро запропонували їй піти гуляти. Відьма подякувала за пропозицію і відповіла, що змушена зачекати з прогулянкою зважаючи на читання захоплюючої книги! Тоді Красуні чемно попрощалися і пішли.

Ви думаєте, Відьма була потворною, а стала красивою? Ні. Вона просто роздивилася себе. І тоді її роздивилися інші!

Автор: Баринова Т. Ю.

Серце і Стріла

Казки Лісу Тополь

Серце і Стріла

   Жила-була на світі Стріла. І одного чудового зоряного вечоравона потрапила у серце молодого Парубка. Настав ранок, і Стріла побачила, що Парубок далеко не красень і тим паче, не принц. Хотіла вона вибратися з йогосерця, та боялася, що своїм вістрям зробить йому боляче і розірве його серце. Ізалишилася на місці. Вирішила вона почекати трохи.   

Минув місяць. Хлопець почав звикати до Стріли, недивлячись на те, що вона постійно стирчала у нього з грудей. Він ставпогладжувати її пера і лагідно їх цілувати. Минуло три місяці. Стрілавідчувала себе затишно. Її вістря було вже не таким гострим і навіть сталопускати корені в серці юнака. Минуло п'ять місяців. Стріла настількиуросла в серце Хлопця, що ззовні, на його грудях, тепер було видно лише пера Стріли. Парубок все так само ласкаво погладжував пера, та тепер він не міг їхцілувати. Стріла вже трохи сумно дивилася на корені, які густопереплелись в серці юнака, і думала: "Аби лиш зовсім не урости в нього,аби лиш не розчинитися!". І тепер вирішила Стріла вже точно вибиратися зсерця. Хоча це було безперечно безглуздо! Адже тепер юнаку буде набагатоболючіше. Та Стріла боялася. І стала потихеньку перерізувати корені. Юнакубуло боляче, він непомітно змахував з очей сльози, і вони крапали на пера Стріли. А наступного дня виростали нові корені. Стріла не припиняла своїхспроб, а юнаку з кожним разом було болючіше. Але ж і Стрілі було боляче! Кореніж були її! Та вона не плакала. Вона боялася. Боялася, що попала не в те серце. І не в того юнака. А Парубок не міг більше мучитися сам і мучити Стрілу. Він поглянув у вікно одного зоряного вечора і пішов до Лікаря. Розповів він Лікарю їхню сумну історію. Лікар був дуже добрим і мудрим, а на правій руцізамість пальців в нього було чотири ножі, а замість великого пальця — звичайний великий палець. Лікар вислухав юнака, оглянув його груди і пера Стріли іуклав хлопця на ліжко, давши йому трохи снодійного. А сам сів, зварив собі кави, випив її. Потім відчинив вікно, поглянув на зоряне небо і став молитися. Парубок спав і нічого не чув, а Стріла чула, бо Лікар молився вголос. Він молився про серця, про Стрілу, про юнака, про них двох. І тут Стріла заплакалаі раптово відчула щось дивне, як запаморочення. Вона відчувала якісь перетворення усередині і ззовні себе. Потім вона побачила спалах світла... Парубок прокинувся. У нього на грудях, якраз там, де серце, був шрам. Пер не було. Серце нило. Але не від болю фізичного. А від іншого. Від пустки, що немає більше Стріли. Парубок обернувся до вікна і побачив прекрасну дівчину. Вона сиділа і пила каву. В неї було розпатлане волосся і довга біла сукня,прикрашена внизу великими перами. До кімнати увійшов Лікар, стираючи ватою кров з пальців-ножів, і посміхнувся: "Ну що ж. Ви обидва врятовані. Дякувати Богові.". І лише тоді і Парубок, і Дівчина усе зрозуміли! І кинулися в обійми один одному. Вона обережно погладжувала його шрам, а вінцілував її волосся. Все-таки це виявилося те. Те саме серце. Дякувати Богові!

 

 

Баринова Т. Ю.

Так починалась казка...

Був кінець осені, чи початок зими, хто вже тепер згадає. Та вечори ставали все довшими, а за вікнами грався вітер. В теплих домівках грілись люди, і все було б добре, якби не сум та спогади, протеплі дні, про веселі прогулянки і про смачне морозиво…

Одного дня, в одній теплій квартирці,народилась думка. Думка була смішна, і простанастільки, що старенький дідусь боявся її висловити. Та поглянувши в сумні очіонуків вирішив, що гірше не буде точно. Тоді й покликав він, свою дружину,дітей, онуків у кімнату, сів і попередив, що слухати доведеться довго.Почекавши, поки всі знайдуть собі зручне місце, він почав. Розповідав він, проте як був моряком, як плавав в далекі краї. Та не те розповідав, про що й всі,не про красивих жінок, не про піратів, не про довгі ночі проведені на судні, апро те, у що напевно, мало хто повірив би. Розповідав він про русалок, яких бачивсвоїми очима, про історії, що дізнався від мудреців, про дітей, що грались біляпортів, про загадкових створінь яким досі не вигадали назв. І всі хто був у тійкімнаті уважно слухали, стараючись не пропустити жодного слова, жодноїінтонації. А потім і вони переповідали ці історії всім, хто хотів їх почути. Ічим більше людей дізнавались про ці бачені й небачені дива, тим менше у нихвірили. І тоді, ці історії стали називати казками, бо нібито не може такогобути та й ніколи не було...

Сказати вам по секрету, лише діти, завждизнали, що все ці історії - правда.

Сторінки:
1
2
3
попередня
наступна