По лісу, стежкою кривою,Що в’ється наче серпантин,Ішов Василіч головою,Хитаючи немов кретин.Скінчився дощ, пташки співалиДесь заіржали два коня,Крізь листя сонце простромлялоСвоє проміння. Комашня Гуділа і тинялась всюди,Гадюки повзали в траві.Вдихнув повітря на всі грудиВасиліч, і у голові Його дурній щось увімкнулось,Бажання жити повернулось.Подумав він: “На мене як,Мівіна в принципі нічогоСтрункий привабливий кістяк,Легка, граційна, довгонога.А ніжна наче пелюстокТонкий духмяної...
Читати далі...