Рекомендую для ознайомлення http://www.news2000.org.ua/a/60558?p=0

З самого раннього дитинства я щиро захоплювався героїчними постатями Спартака, Уїльяма Уоллеса, Богдана Хмельницького та іншими відважними борцями за свободу та справедливість минулих часів. І хоча відомий класик якось сказав, що в нашому житті завжди є місце для подвигу, приходиться з величезною прикрістю констатувати, що сучасний світ є достатньо бідним на героїв, а якщо вести мову, зокрема, про Україну – то тут ситуація з ними просто катастрофічна! Який же вихід? На чиїх прикладах мужності та благородства виховувати нові покоління українців? Знову і знову звертатися до минулого? Але це ще, було б, півбіди! Головна проблема в тому, що якщо перед очима суспільства немає реально існуючих героїв, то, замість них, відразу будуть виникати реально існуючі "лжегерої"! Яскравий цьому приклад - загальновідомий у нас борець проти расизму та ксенофобії, "головний антифашист України" - Валід Арфуш. Здавалося б, людина, яка носить таке гучне звання, безумовно, просто зобов’язана бути героїчною особистістю, але чи є вона такою насправді, давайте розберемося. Отож, Валід Арфуш. Народився 10 квітня 1971 року в Лівані. Нащадок старовинного аристократичного роду (як він сам стверджує). Навчався та деякий час працював у Франції. У 1995 році, "нарешті", з’являється у нас в Україні та засновує власну радіостанцію "SUPER NOVA FM" (напевно, "долаючи страшенні утиски" хохлів-аборигенів!). Як і усі наші "темненькі" мігранти – дуже любить українських дівчат, але, на відміну від більшості, робить це професійно – серйозно займається модельним бізнесом та влаштовує різноманітні конкурси краси. З 2002 року – президент піар-агентства "Super Nova Agency" (напевно, знову – не дивлячись на "постійні приниження та дискримінацію" з боку місцевого населення). У 2003 році починає видавати перший в Україні (тобто, вже "не дарма" на світ народився - ввійшов, так би мовити, в історію), відверто "жовтий" (тобто, непристойний, огидний за змістом та кричущий по формі) журнал "ПапараZZи", де, зокрема, додумався надрукувати фото голої задниці власного брата, чим немало потішив українців. До збочень та вивертів ліберальної демократії ми вже поступово звикли, але "піаритися" за рахунок голого заду рідного брата – це вже, на мою думку, занадто навіть для ліванських аристократів! Через деякий час до Валіда почало "доходити", що скандальний журнальчик для розбещення молоді – це, звичайно, "круто", але справжньою "золотою" піар-жилою для нього може стати боротьба проти расизму та націоналізму, тим паче, в такій мононаціональній* державі, як Україна. Тому виникає, заснований нашим "піар-героєм", громадський рух "SOS! Расизм!" (якщо по-простому – "Спасите! Украинцы убивают!"). Ще слід згадати про видану Арфушем у 2005 році книжку - "Sex. Убийство. Миллион" (цікава назва, правда?) та подію, яка відбулася 10 квітня 2008 року – наш "гість" з Лівану раптом охрестився у Печерській Лаврі (хрещеними батьками попрохав бути Нестора Шуфрича та Ірину Білик – скандально відомих персонажів, імена яких в українців асоціюються з мораллю та духовністю в саму останню чергу) та став "Владіміром"!

З біографією розібралися (а вона досить цікава – погодьтесь!), тепер час ознайомитись з його головною, на даний момент, життєвою справою – "героїчною" боротьбою з "українським фашизмом та націоналізмом". Однією з перших акцій на цьому важкому та тернистому шляху, став, так званий, "Марш против расизма", який Валід щиро сподівався зробити потужною та гучною подією в суспільно-політичному житті України і тому бадьоро прогнозував вивести на вулиці Києва більше двадцяти тисяч прихильників та однодумців. Тут вже він, як каже молодь, "лоханувся по-повній" - сталося зовсім не так, як йому гадалося – прийшло, максимум, чоловік 250, переважно гультяї та моделі – колеги Арфуша по "богемному" клубному життю. Можна навіть сказати, що замість "Марша против расизма" вийшов парад секс-меншин. Чому так сталося? Мігранти, а тим більше мігранти – нелегали, поки що бояться заявляти про себе в повний голос (сил малувато, але це лише питання часу, дякуючи нашій "про-європейській" владі), а сподівання на підтримку добросердечних українців в даному випадку взагалі були абсолютно марними - вони навіть свої власні права лінуються захищати, не те що чужі.

Невідомо, чи зробила ця невдача нашого "героя" сильнішим, але мудрішим – точно ні! Незабаром Арфуш звертається до депутатів українського парламенту з пропозицією заборонити вживання в Україні слова "негр", замінивши його на слово "афроукраїнець"! За ігнорування цієї заборони, "свіжопохрещений" ліванець вимагає встановлення штрафа у розмірі 45 тис. гривень або ув’язнення терміном до двох років. Отакої! А от як ви думаєте, нашій владі вистачить розуму не приймати такий закон? Я от, не впевнений. Особливо через те, що в кінці своєї пропозиції, Арфуш, звертаючись до депутатів Верховної Ради, додав: "Тот, кто не поддержит, тот и расист!" Хто ж з наших депутатів в очах усієї "цивілізованої" Європи захоче бути расистом? От жили ми колись в Радянському Союзі, в "наскрізь" інтернаціональній державі - і гадки не мали, що негрів - "неграми" називати не можна (самі негри, я впевнений, теж не здогадувалися, допоки "дехто" їм не "відкрив очі"). Дивно, правда? А я от тоді пропоную прийняти закон, де би заборонялося називати расистів – "расистами", бо дуже вже образливо це звучить, а вони ж, які не які, але теж люди. Мами й тати у них є, родичі усілякі, знайомі. Навіщо так вже знущатися з них! Пропоную відтепер називати расистів – "чистюлями" (бо вони за чистоту раси), а скінхедів – "сяючими" (бо голови бриті, на сонці – сяють). Оце буде гуманно! По-сучасному! По-європейськи! Правда?

Взагалі то кожен, хто знайомиться з фігурою Валіда Арфуша ближче (читаючи його інтерв’ю, слухаючи публічні виступи), дуже швидко починає розуміти і відрізняти, де і в чому Арфуш справжній та щирий, а де – штучний та заангажований. Біля українських дівчат-моделей "тертися" - це в нього виходить по-справжньому, від душі – видно, як очі "грають", слина тече. Піар-агентство, журнал "ПапараZZи" - це теж щиро, а от боротьба з українським расизмом – вибачте, ну от якось не віриться тут в його серйозність, в його душевні пориви у цій справі, хоча, здавалося б – а навіщо ж тоді все? Судіть самі – на одній з його багаточисельних on-line конференцій, на запитання "Яка у вас мрія?", Валід просто "вбиває" своєю відвертістю – "Ничего не делать в этой жизни". Отакої!!! Ні вам якогось банального "миру – мир", ні шаблонного, але цілком по-людськи нормального "щастя та здоров’я власної сім’ї". "НИЧЕГО НЕ ДЕЛАТЬ В ЭТОЙ ЖИЗНИ"! З точки зору підрахунку коефіцієнта корисної дії можна впевнено сказати, що Валід Арфуш – абсолютно щаслива людина, яка вже
здійснила свою мрію. Але чи може бути така мрія у людини-борця, керівника та засновника громадського руху, у якої "болить серце" та "пече душа" за свою "святу" справу? Щось тут не те, погодьтесь! Ще одне запитання з тієї ж інтернет-конференції: "Яка у вас машина?". Дослівна, без лишньої скромності, відповідь Валіда: "У меня три машины - Бентли, Ягуар и джип". Яка ж, все-таки, у нас країна хороша, щоби там хто не говорив! Якщо у нас гнобимі та принижені мають такі автопарки - значить, ми просто супердержава якась, їй Богу!

Підсумовуючи усе вищесказане - приїхав до нас чоловічок із Франції, де улюбленою розвагою його одноплемінників арабів є підпалювання машин та трощення магазинів, та починає, по-перше – упадати за нашими дівчатами, по-друге – видавати глянцевий туалетний папір під дивною назвою "журнал "ПапараZZи" і, саме головне, по-третє – вчити нас, українців, європейськості та терпимості, хоча, набагато логічніше та природніше було б з його боку, - нахабству та лицемірству. Чи не анекдот? Для здорово мислячих людей – безумовно, анекдот. Але скільки таких у нас залишилось, після, майже двох десятиліть ліберальної пропаганди? Ви думаєте, що вимога щодо обов’язкової присутності на кожному українському телеканалі ведучих негроїдної раси це тому, що вони такі "милі та красиві"? Нас просто тупо привчають до їх присутності! "Чорні" телеведучі – це "промивка" наших мозгів, так само, як і штучне засилля у нас "чорної" музики, яку, насправді ніхто, окрім купки обкурених дегенератів, не слухає. Всесвітні глобалізатори дуже хочуть, щоби ми абсолютно спокійно ("по-європейському"), сприймали, те, що земля наших батьків та дідів дуже скоро належатиме народам іншої крові, а від нас не залишиться і сліду. Вони страшенно бояться щоби ми, боронь Боже, не проснулися і не подали приклад суспільного спротиву "демократичному" геноциду іншим слов’янським народам.

Саме тому усі олігархічні (інтернаціональні, а отже – антинаціональні) ЗМІ, день і ніч проповідують: будьте толерантними, будьте терпимими, "Христос терпів і нам велів!", "Уся влада від Бога!" і т.д і т.п. Але як нормальний, "пересічний" українець може спокійно та толерантно сприймати, наприклад, виникнення етнічних районів в наших містах. Вибачте, але у цих районах ще донедавна жили українці – де вони, куди поділися? Відомо куди – вимерли, як мамонти. А по телевізору показують "гарненьких" мулатів та мулаток, а відразу після них (і перед ними, і, взагалі – весь час) - рекламу пива, горілки, кока-коли, макдональдса, снікерсів і т.п. От ми і вимираємо, а замість нас, повним ходом уже завозять "гостей" з Азії та Африки, які вмикають "наш" телеканал і відразу бачать "шоколадні" обличчя своїх братів та сестер. "От ми і вдома" - думають вони, - "Які ці українці хороші та гостинні! Треба негайно обдзвонити усіх родичів та знайомих, щоби переселялися сюди. А які тут дівчата гарні!".

Що ж нам, українцям, робити? Що робити усім тим, хто розуміє, авангардом чиїх злих сил та яких шкідливих для нас усіх процесів є діяльність цього новітнього колонізатора, посланця "цивілізованого" світу в дикунську Україну? Найгірший варіант – це ставати в скривджену позу та, стискаючи кулаки, кричати в бік наших чужоземних "гостей", щось на кшталт: "Чемодан – вокзал – пальма!". По-перше, це нечемно, а по-друге, контрпродуктивно, тому що ми цим самим надаємо базіканню Валіда Арфуша про утиски та дискримінацію "нещасних" мігрантів хоча б якийсь сенс. Українські патріоти мають, нарешті, зрозуміти, що вторгнення орд мігрантів є лише наслідком злочинної діяльності пануючої в Україні ліберально-олігархічної влади, яка в своєму нестримному бажанні зробити нашу державу більш "європейською", робить її все менш українською, провокуючи майбутні міжетнічні зіткнення та справжні вуличні війни. Тому боротися слід, в першу чергу, не з наслідками, а з причиною – антинародною системою влади. І чим швидше український народ це усвідомить – тим менші втрати він понесе, тим більше шансів буде в нього на справжній розквіт та процвітання.

P.S. Аби деякі "господа" та "товариші" не почали хибно вважати автора фашистом, расистом чи ксенофобом – поспішаю засвідчити свою безмежну любов та повагу до усіх існуючих на нашій планеті народів (особливо до тих, які тихо та мирно живуть в межах власних держав), а також ненависть до фашизму, комунізму, сіонізму та "чорної" музики.

* - факт того, що згідно конвенції ООН - Україна є мононаціональною (тобто такою, що має більше 67% населення однієї національності) державою – дуже часто є справжнім одкровенням для багатьох навіжених інтернаціоналістів.

Богдан Чортополох.
 

Ромко Малко, журнал «Главред»

Вам часто доводилося чути про маніяків, які розкаювались у своїх злочинах? А про серійних убивць, що просять вибачення у своїх жертв чи їхніх родичів?



Ні? А дуже хочете почути? Чи навіть побачити? Перегляньте науково-популярний фільм про крокодилів, і вам відразу стане легше. Маніяки не вибачаються. А коли іноді таке з ними трапляється, то це радше виняток із правила, аніж саме правило


Росія також не вибачається. Ніколи. Принаймні такого історія ще не фіксувала. Чому ж ми нині хочемо почути від неї вибачення за злочини Голодомору? Почути від серійного вбивці визнання своїх мільйонних Злочинів? Дива бувають. Але це не той випадок.


Я свідомо пишу цей текст уже після гучних державних поминань страшної української трагедії. Пишу не для того, аби ще раз посмакувати дикими под-

робицями знущання над своїм народом, і тим паче не для того, аби стати в когорту тих, хто сумує згідно з указом Президента. Таких маємо достатньо. Зі всього сказаного, написаного, відзнятого і проголошеного, на жаль, надто тихо, а часом і нечутно, прозвучав справді так потрібний нині голос істини. Я не претендую на істину. Але впевнений: якщо нині не сказати того, що було насправді, а обмежитися в цілях політкоректності і всеможливої доцільності загальними фразами, то ніколи не зможемо позбутися того стану раба, який у нас вселився в ті далекі жахливі часи.


Можна у всьому звинувачувати більшовиків і їхню людиноненависницьку систему. Можна називати окремі прізвища керівників, які підписували смертні вироки мільйонам невинних, зруйнувати пам’ятники їм і навіть засудити посмертно на вічне прокляття. Можна томами видавати свідчення тих, кому вдалося вижити і всю країну заставити пам’ятниками та засадити калиновими гаями. Усе це обов’язково треба зробити. Але життєво необхідно зробити і ще одну річ. Знову-таки дуже невигідну з погляду добросусідства і всілякої там доцільності – подивитися в очі вбивці! Тим самим назавжди вбивши у собі страх і спопеливши раба, породженого цим страхом. Подивитися, аби насамперед для себе розставити всі крапки над «І».


Як не крути, а голод 1930-их був вирішенням російською імперією українського питання. Це був крок Росії із завоювання життєвого простору за рахунок підневільного їй народу. І це все байки, що ми були рівноправними у «братній сім’ї народів». Україна була окупована. Крапка. Як, коли, завдяки кому і чому та за яких обставин – наразі немає особливого значення. Має значення те, що навіть окупована Україна довгі роки не складала зброї, воюючи за кожен клаптик своєї волі. Свідченням тому – сотні партизанських загонів та боївок, постійні акції непокори та саботажу. Змусити стати на коліна народ, який відчув смак свободи, в якому воскрес козацький дух, можна було лише знекровивши і зламавши йому хребта. У такий спосіб поводяться всі окупанти. І це не дивина. Але додуматися саме до такого жахливого й цинічного експерименту, який поставили 75 років тому в Україні, чомусь змогли тільки носії «великої» культури Пушкіна і Лермонтова. Тема, безумовно, ще чекає свого дослідника. Історики, культурологи, психологи, психотерапевти, криміналісти й екстрасенси – маєте предмет вивчення.


Утім, і без дослідження зрозуміла одна дуже проста річ: існування України, як би це цинічно не звучало, завжди ставило і до нині ставить під сумнів, а то й унеможливлює ріст і задоволення імперських апетитів Росії. Україна – це кістка в горлі імперії, яка постала на основі орди і збудувала свій міфічний третій Рим лише на пожиранні слабших та більш культурних народів. Я в жодному разі не хочу заперечити великий внесок російської культури в світову спадщину, але як не намагаюся віднайти той внесок і виділити його власне російську основу, не можу. Купа українських, німецьких, єврейських та польських прізвищ – носіїв тієї культури і обмаль суто російських. Таке враження, що імперію творили всі, кому не в падло, окрім самих росіян. Ба біда самих росіян в тому, що вони так захопилися втіленням у життя свого міфу, що абсолютно втратили себе самих. Забули власну справжню історію і традиції, розчинили у вкраденій слов’янськості свою неповторну суть.


Росія – це проект, як модно нині називати, створений без перебільшення геніальними політтехнологами свого часу. Але від початку замішаний на брехні й самодурстві. Увесь його шлях позначений кров’ю і трупами. Згадайте хоча б презентацію – захоплення Великого Новгорода і Пскова. Це нині вони – нічим непримітна російська провінція, а в часи війни з амбіційними москвинами ці два славні князівства Київської держави були останнім північним форпостом слов’янських земель. Мало хто знає, що мова, якою розмовляли люди в тих землях, анічим не відрізнялася від тієї, якою говорили в Галичині. На щастя, зберег-

лися письмові пам’ятки. Чим закінчили свій земний шлях ці славні слов’янські землі, знаєте? Я вам нагадаю. Стекли кров’ю від московських кривих шабель. Аби про бувалу славу не залишилося ні згадки, ні жодного свідка, всіх живих москвини вирізали до ноги. Ніхто нині й не згадає, що ці землі до Московії не мали ані найменшого стосунку.


А вкрадена назва старої Русі – хіба не з цієї опери? Навіщо Петру І здалося міняти звичну всім назву Московія на Росію? Можливо, для того, щоб відновити історичну справедливість? Такий собі ненав’язливий ребрендинг? Дуже ненав’язливий, але й дуже далекоглядний. Зміна назви – це претензія не тільки на минулу славу Київської держави, а й на майбутнє її народів. Це претензія на володіння всіма її землями. Це новий європейський костюмчик для дикої і невгамовної орди. Невипадково саме слов’янські народи, такі як білоруси й українці, піддалися найсильнішому тиску асиміляції. Заборона говорити і друкувати книжки рідною мовою, насильницька русифікація церкви, знищення системи освіти, переселення та перемішування народів, заселення звільнених шляхом депортацій земель чужинцями, насад-

ження чужинської адміністрації – усе це лише ланки одного чіткого ланцюжка зі створення імперського проекту. Я не знаю, чи голод мав стати його завершальним етапом... Може, й ні. Але, судячи за масштабами, цілком можливо.


Власне, доказом цього, якщо хочете, є і сучасна поведінка новітніх московських царів. Вперте, навіть агресивне заперечення цього жахливого злочину своїх попередників вказує лише на одне – Росія не відмовилася від свого «проекту». Росія не здає своїх «героїв». Росія не планує в найближчому майбутньому покаятись і стати нормальною цивілізованою державою. Усі ті байки, якими й далі пропагандисти Кремля намагаються годувати світ, уся ця дурнувата цинічна впертість, з якою вони продовжують заперечувати явні злочини, здавалось би, чужої їм системи, тільки зайвий цьому доказ. Спадкоємці «великого і неділимого» абсолютно не змінилися. Прийнявши спадкоємність «совка», вони не тільки перейняли на себе всі здобутки, матеріальні цінності й борги. Основне – вони потягли на себе шлейф свого вижитого з розуму імперського міфу.


І справа не в тому, що Росія не визнає Голодомор геноцидом, це, зрештою, дуже логічно з точки зору продовжувачів розбудови імперії. Справа не в тому, що Росія за будь-яку ціну прагне повернути собі бодай у васали Україну та інші підневільні народи. Це також логічно. Справа в тому, що цей жах, який ми пережили 75 років тому, може повторитися у ще більш цинічній формі. А це вже жахливо. Події в Грузії доводять, що двоголовий бройлер уже достатньо оперився, аби завдавати неприємності оточуючим. Звичайно, імперія нині далеко не така страшна, як була колись, в неї купа своїх проблем, але нарощення м’язів – це лише питання часу.


Я не знаю, коли ми відважимося не тільки просити в Росії визнання геноциду, а й вимагати сплати по рахунках. Але рано чи пізно ми просто зобов’язані будемо це зробити. Уся їхня міць і пиха збудовані на наших кістках, тож соромитися цього – злочин. Жодна моральна компенсація, безумовно, не покриє завданих втрат, але вона є знаком доброї волі та розкаяння.


Зрештою, є ще і певний моральний аспект. Невизнання злочину не відгороджує від відповідальності. Можна скільки завгодно, бризкаючи слиною, твердити, що голодомор – це не геноцид, що 10 мільйонів трупів залізли в землю за власною волею, але це не врятує від Божої кари.


Що може бути страшнішим, ніж змусити мільйони людей корчитись у голодних конвульсіях на найродючіших на планеті чорноземах? Що може бути страшнішим, ніж довести матерів до того, щоб вони їли своїх дітей? Невже ці покидьки, які нині сидять за кремлівськими стінами, думають, що Бог подарує їм їхній цинізм, невже вони думають, що прокльони всіх тих, хто навіки сконав у голодних снігах 1933-го, не доберуться до їхніх мерзенних «душонок»? Якими порожніми треба бути істотами, щоб нині маратися у весь цей трупний сморід, заварений їхніми попередниками. Церква вчить, що за злочини дідів дуже часто доводиться відповідати онукам і правнукам. Але людям з комсомольським вихованням і гебешною виправкою до цього нема жодної справи. А дарма. Аукнеться. Власне, вже аукається.


Можливо, це звучить пафосно і нелогічно, але не так уже й багато залишилося топтати ряст старушці Росії, на шиї якої стільки невинних трупів. І не лише українських. Уже навіть російська статистика б’є на сполох. За 10 років кількість мусульманського населення впевнено переважить кількість «ісконно православних», а додайте до цього алкоголізм, демографічні проблеми, серед тих же «ісконних» експансію Китаю тощо. А ще рагулізм керівництва...


Зрештою, побачимо.


У нас інший шлях. Ми мусимо вилізти з оболонки страху, пом’янути загиблих і жити. А той непотріб, який усе ще спить і бачить себе в сяйві кремлівських «звьйозд», просто списати на полиці історії, ким би він не був – бородатими віце-прем’єрами, двірниками чи лідерами регресивних зграй.


Якщо Бог дав нам силу вижити в тому жахітті, він підтримає нас і сьогодні. У нас все буде добре. Бережіть себе!

http://glavred.info/archive/2008/12/04/143910-9.html

Сьогодні в новинах показали спілкування Путіна з народом. На 20 хвилині спілкування один москаль запитує: "Нас хвилює, перед новим, роком два питання: "Де купити ялинку?" і " Коли Україна розплатиться за газ?"".
Пожатрував "петросян" москальський) 

Доки ми не влаштуємо Конотоп №2, доти вони не попустяться)

[10:03 04 декабря 2008 г.] [ Україна молода, №229, 4 грудня 2008 ]
Коаліція Партії регіонів і БЮТ, яка може виникнути сьогодні, запланувала обрання Януковича Президентом і скасування всенародних виборів в Україні аж до 2015 року.
Цілком можливо, що вже сьогодні чи максимум завтра Верховна Рада вийде зі “ступора” сама, ввівши в стан “ступора” й шоку решту України. Як стало відомо з різних поінформованих джерел, Блок Юлії Тимошенко й Партія регіонів на початку цього тижня впритул наблизилися до створення нової коаліції, обрання нового спікера та формалізації ще важливіших домовленостей. Мета — залишити Тимошенко на посаді глави уряду, ввести в цей самий уряд “регіоналів”, домовитися про поділ влади на наступні роки та усунення з ігрового поля Віктора Ющенка як “третього зайвого”. Спочатку в БЮТ цей план проробляла керівна верхівка, а позавчора його донесли до всієї фракції. У Партії регіонів загалом схиляються до такого “поділу України”, хоча вчора ще продовжували внутріфракційні дискусії щодо доцільності ризикованої комбінації. Адже йдеться не лише про можливість “кидалова” (з боку тих, хто “кидав” уже не раз), а про нахабну атаку на принципи демократії в Україні.
План навалу

План виходу з політичного глухого кута, розроблений переговорниками від “тимошенківців” і “регіоналів”, виглядає приблизно так.

1. Офіційно утворюється нова коаліція — БЮТ + ПР (журналісти заздалегідь нарекли її “ПРіБЮТ”).

2. Посада спікера відходить Партії регіонів. Наразі більше говорять про обрання Головою ВР Віктора Януковича, для якого це був би непоганий привід “вийти з тіні”. Хоча, з огляду на особливості ораторського хисту та інші обдарування Віктора Федоровича, крісло можуть відсунути й “технічному” спікеру — Олександрові Лавриновичу.

3. Юлія Тимошенко залишається Прем’єром.

4. З уряду виводяться міністри “Нашої України” й частина людей Тимошенко. Натомість в уряд заводиться велика команда “регіоналів”. Зокрема, вони беруть на себе весь економічний блок і посади ключових віце—прем’єрів — так, аби не допустити можливість диктату БЮТ і особисто Юлії Володимирівни під час прийняття колегіальних рішень Кабміну.

5. Коаліція “ПРіБЮТ” ухвалює закон про імпічмент Президента, долає вето Ющенка й починає кампанію зі змін до Конституції. Це досить просто зробити конституційною більшістю, яка є в “тимошенківців” та “регіоналів” (156 + 175 = 331, тоді як потрібно лише 300). У разі “поганої” поведінки й спротиву Президента Ющенка коаліція дає старт процедурі його імпічменту.

Зміни Конституції — дуже серйозні, але інакше й неможливо задовольнити апетити “регіоналів” за умови підтримки ними Тимошенко—Прем’єрки. Отже, планується, що наступної зими Президента обиратимуть уже не всенародно, а в парламенті, і цим Президентом буде Янукович. БЮТ готовий “підписатися кров’ю” під таким партнерством уже зараз.

Також у Конституції закріплюється позаблоковий статус України і підвищується статус російської мови, як того хоче Партія регіонів (щодо мови, то, не виключено, БЮТ погодиться зробити російську не другою державною чи офіційною, а “регіональною”). Але Кремль, який вочевидь благословляє союз свого колишнього улюбленця Януковича й нинішню фаворитку — Тимошенко, буде вдячний і за таке.

Але це ще не найгірше. Бо в так званих “умовах фінансової й економічної кризи” заплановано ухвалити рішення не проводити наступні планові парламентські вибори до 2015 року — аби утримати Юлю на посаді Прем’єра.

Відтак Україна остаточно переходить до двопартійної моделі, за якої обидві (!) ці партії є владою, а націонал— демократи нервово курять за рогом, опускаючись до рівня каспарових і новодворських у Росії. Громадянське суспільство, про формування якого говорили після Помаранчевої революції, перетворюється на карикатуру латиноамериканського штибу.
Можливі ускладнення

Звісно, в реалізації плану “ПРіБЮТ” можливі ускладнення. Зокрема, Президент Ющенко має конституційне, досі не використане право знову оголосити дострокові вибори парламенту. Підстави для цього старі — розпад демократичної коаліції і не формування нової впродовж 30 днів. Указ про дочасну виборчу кампанію просто пригальмований. Але БЮТ уже показав, як можна заблокувати вибори через відмову від їх фінансування й тиск на суди. Врахуйте, що тоді виборів не хотіла лише одна фракція, а за нових умов — конституційна більшість з імовірною підстраховкою у вигляді комуністів.

Також не зовсім зрозуміло, де в цій схемі “ПРіБЮТ” близький останнім часом до Банкової Рінат Ахметов. Але, за деякими даними, головного олігарха країни “дістала” невизначеність із президентською стороною, й Ахметов погодився на групу своїх міністрів при “урізаній” Юлі.

Натомість говорять про іншу “фронду” в лавах “Регіонів” — групу Фірташа— Льовочкіна, ближчу до Віктора Федоровича, ніж до Ріната. Ці хлопці не поспішають погоджуватися на Прем’єрство Тимошенко, вважаючи, що уряд повинен очилити Янукович, і Кабмін має бути цілковито “синім” — хай не зараз, а трохи пізніше. Утім консенсус задля отримання значної частини владного пирога в такій серйозній політичній силі, як ПР, більш ніж можливий. Ще б пак, навколо — криза, а ти матимеш доступ до ресурсів і “потоків”.

Головна пересторога для обох сторін — постійне очікування “кидка” з боку ситуативних попутників. У “Регіонах” добре пам’ятають, як Юля долучалася до них у голосуванні за закон про Кабмін у минулому скликанні ВР, як приєднувалася 2 вересня цього року, й обидва рази після того “зраджувала”. Тож нині сторони шукають як способи перехитрити союзника, так і убезпечитися від можливої “невірності” й обману.

Про “широку” коаліцію говорили всі й давно, більше очікували формату “ПР + Балога (“Наша Україна” і “Єдиний центр”), але “тимошенківці” зіграли на випередження. Утім ніхто не впевнений, що завтра смаки можуть помінятися, й Банкова зіграє на економічних протиріччях “януканів” і “тимошенківців”, організує “підкоп” під “ПРіБЮТ” і посприяє розвалу цієї коаліції. Домовившись, скажімо, про союз на умовах президентства Ющенка і прем’єрства Януковича. Краще хоч щось…
Ще один крок назад для української демократії

Знаючи про можливість утворення коаліції ПР і БЮТ, “Наша Україна” зібралася почати сьогоднішній парламентський день із блокування трибуни і всього, що можна блокувати. Але слід враховувати, що ця зброя є дієвою, коли її застосовує принаймні сотня нардепів. А коли осіб сорок — проти них швидко знайдуть прийоми.

Тож доведеться лише констатувати “державний переворот”, згадувати солодкі місяці перебування у владі й бідкатися за долю Конституції, зґвалтованої вдруге після “парнокопитних” голосувань “кучмістів” у 2004 році. Очевидно, що Конституційний Суд, як і того разу, дасть “добро” на кардинальне перекроювання Основного закону, адже у КС склалася більшість цих самих “ПРіБЮТівців”.

Для нас же натомість головним є не обличчя при владі і не їхнє рокірування. Значно важливіше — право народу обирати ці обличчя й вимагати від них звіту. З огляду на вище викладений план нової коаліції, виходить так, що партії Тимошенко і Януковича — очевидно, розуміючи хиткість своїх електоральних позицій — вирішили забрати у виборців найголовніше.

Намічається справді державний переворот. Бо одна справа — просто створювати різнокольорові коаліції й призначати міністрів (хай уже, мають право), і зовсім інша — отак—от ницо топтати Конституцію під кожного наступного партнера. Недарма націонал—демократи з БЮТ зараз не бажають (чи не можуть) пояснити тактику своєї фракції. Просто позичають у сірка очі.

Але домовленості, яким ціна — утримання при владі, існують.

“Це великий крок назад для української демократії, — каже в коментарі “УМ” речник Комітету виборців України Олександр Черненко. — Деякі політичні сили йдуть на різні маніпуляції з Конституцією, аби уникнути відповідальності перед виборцями. Ми ставимося до проектів скасування виборів різко негативно”.

* * *

Рівно чотири роки тому Верховний Суд скасував результати другого туру президентських виборів—2004 як такі, що не відповідають народному волевиявленню і є сфальсифікованими. То був великий вчинок і неоціненний досвід. Але багато води спливло з того часу. Де зараз знайти такий суд і такий Майдан, аби зупинити охочих узяти владу без народного мандату?

Дмитро ЛИХОВІЙ

 
http://ukrrudprom.ua/digest/rru04d12p08rom.html

В історії людства відомі три раси, які існували на землі: лемурійська, атлантична, арійська. До останньої і належать носії Трипільської культури. Умовність етноніму «трипільці» не розкриває етнічної належності прадавніх хліборобів. Вікентій Хвойка, обгрунтовуючи відкриту ним Трипільську культуру, зазначив, що творцями її бул «безумовно племена арійського походження». Пізніше «арійська» замінили загальником «індоєвропейська». Від цього втратилася хліборобська і мистецька суть культури. Термін «арій» в українській мові звучить як орій, орач, а на санскриті «аратті» означає борець, орач. Корінь «ар» відтворює його сонячне походження. Окрім цього, у кожного народу є свій міфологізований етнічний першопредок. Таким у прадавніх хліборобів нашого краю є Ор, Орій – Старотець, отець, описаний у давньоукраїнській писемній пам»ятці «Вересовій книзі»:

Індоєвропейці в Україні започаткувалися ще в мезоліті і набували розвитку в наступних епохах: протонеоліті, неоліті, міді-бронзи, ранньому залізі.
Їхнім символом був зодіакальний знак Телець – Бик. До них в Україні належать пам’ятки: Кам’яна Могила (протонеоліт), могильники Надпоріжжя, буго – дністровська, сурсько – донецька культури ...

Світ сповнений руху. Це основа його Буття. У ньому все по колу йде. Сонце завершує свій біг на небі. Земля обертається навколо своєї осі. День змінюється ніччю. За зимою йде весна, літо переходить в осінь. Покоління йде за поколінням. «І нема тому почину, і краю немає», - писав про цю безкінечність великий поет Тарас Шевченко.
У світі все впорядковане, домірне, взаємопов’язане. Колообіг планет, галактик, у даному разі Сонячної системи, здійснюється за відведеними траєкторіями, напрямками обертання, сталою швидкістю, взаємним підсиленням, ритмічним зростанням. Усе це відбувається за універсальним законом світового коло бігу, усталеного ладу. Косморух в обширах Сонячної системи визнає природні, біологічні та етнічні ритми Землі. Він сталий, невпинний і все йому підпорядковано як тисячі років тому, так і нині. Завдяки його дії відбуваються й життєві процеси. Народ, який усвідомив себе сущим у світі білому, життєдіє за цим же законом космоладу, його основними чинниками та мирностями.
Говорячи про його вияви у Трипільській цивілізації, ми в котрий раз звертаємося до її священного ремесла – гончарства. Його сакральність полягала і в тому, що «посуд став одним з найважливіших символів сонця, неба Всесвіту... Покровителями гончарства часто вважали основних богів, а гончарі користувалися великою повагою». В історичному плані українська культура є керамічною. Особливо багата на гончарні осередки територія від Дніпра до Дунаю, як і тепер, так і шість тисячоліть тому. З а оздобленням, різноманіттям образотворчої мови, форм кераміка і трипільців, і українців є художньо найбагатшою.
Трипільський посуд сповнений сакральних символів, динаміки, космічної енергетики, світового розвитку та буяння. У ньому зафіксовані ті мірності, або ж закономірності, без яких творити життя неможливо. Саме завдяки цим закономірностям воно й проявляється. Це – єдність, парність, триєдність, чотиричастність, семичинність.


Богом Неба, Богом богів був Великий Бог, Прабог – Вседержитель. В українських народних піснях він названий Володарем, Господом, Господарем, у «Вересовій книзі» - Старотцем. Він - «батько природи і владика світу, воля якого править долею світу, сила якого утримує все, його вважають владикою неба».
Володарем спочатку був Сварог, а потім його син Дажбог, який втілював Сонце. В народному розумінні він вважався Творцем, Батьком творення.


За Я. Головацьким: «своєю премудрою все творчою любов’ю – Ладою – створив первісне буття. Воно містить в собі чоловічий і жіночий першопочаток, котрий від першого йшов світлом, духом, а від другого – матерією, водяною субстанцією ».
Чоловіче й жіноче втілення, як парність, уособлювади Вогонь, Сонце в образі Дажбога, а Вода – в образі Дани. Вона вважалася дружиною Сонця. Опріч цих двох світотворчих сил, були ще й парні Боги, як ось Ладо і Лада. Він був Богом весни, кохання і злагоди, цебто «гармонії всесвіту, любові всесвітньої, символом дійового, оживляючого сонця». Лада символізувала життєвий початок, природу, була матір’ю сонця.


Триєдністю опікувався Триглав. Його скульптури мали по три голови, в яких уособлювалися три сфери: небо, земля, потойбіччя. Його образ втілював троїсту світлоносні силу, котра відповідала тром основним порам року: весні, літові, зимі. Відповідно до праці хлібороба, в ньому втілювалися сівба, збирання, споживання плодів. Троїстими були скульптури бога Трояна.



Повноту Світу уособлював Світовид.


Семи чинність уособлювалася в образі Руєвита. Його скульптура також мала Сонце, а зображався він в образі чоловіка, який мав сім голів, сім мечів, а восьмий тримав у руці. Оці сім виображень уособлювали «божество у повній силі».
В колядках оспіванні всі мірності Світового ладу, то окремо кожна, а в деяких усі разом. Це – єдність: Бог, Господь, Господар; парність – Сонце і Місяць, муж і жона; триєдність – чоловік, жінка, їхні діти, як Місяць, Сонце, Зорі, потрійні дії і справи; чотиричасність – храми в образі келихів, хлібів, дарів.
Образами Світу, священними символами у мистецтві Трипільської цивілізації, у наступних історичних культурах та в народній творчості українців є сонце, ромб і дерево життя. В них закономірності Світового Буття втіленні найістиніше і найсуттєвіше.


Ромб також є історичним образом світу, його творчої суті. Статуетки давнього кам’яного віку оздоблені ним. Ромб має чотири сторони. Якщо всередині він перехрещується навкісним хрестом, то не тільки уподібнюється Сонцю, а й примножує Світ, оскільки з одного утворюється чотири. Як із ведичної Пуруші відокремлюється кілька менших поруш. Всередині ромба зображається знак Сварги – образ вищого Світу, що відтворює його рухому чинність. На чотирьох сторонах ромбу ще малюють по три лінії, таким чином виображуючи семи проявну творчу сутність світу, а помноживши три на чотири матимемо дванадцять, цебто річне календарне коло для життя людей на Землі. Отже, ромб простий, але багато змістовний образ світового ладу.


Третім космогенним образом є символ Світового Дерева як життєво зростаючої проявності Світу, його триєдиної і діяльної сутності. З творчої повнотою цей образ у духовному житті та орнаментальномуих композиціях використовували волхви і митці Трипільської цивілізації для сакралізації найважливішої життєвої газулі – хліборобства. Образ має планетарний зміст: Колоскове Дерево виростає із землі, стовбур становить його основу, а крона тягнеться до небес; три колоски виростають із самого Сонця; зернина тримає Небо і Землю. Єдність цих величин становить основу Життя і Світогляду людей, які обжили най родючіші грунти на Землі.

За законом світового ладу. Вадим Мицик.

ЧИТАЄМО ТУТ: http://www.utro.ru/articles/2008/11/20/782226.shtml