Після голоду

Ромко Малко, журнал «Главред»

Вам часто доводилося чути про маніяків, які розкаювались у своїх злочинах? А про серійних убивць, що просять вибачення у своїх жертв чи їхніх родичів?



Ні? А дуже хочете почути? Чи навіть побачити? Перегляньте науково-популярний фільм про крокодилів, і вам відразу стане легше. Маніяки не вибачаються. А коли іноді таке з ними трапляється, то це радше виняток із правила, аніж саме правило


Росія також не вибачається. Ніколи. Принаймні такого історія ще не фіксувала. Чому ж ми нині хочемо почути від неї вибачення за злочини Голодомору? Почути від серійного вбивці визнання своїх мільйонних Злочинів? Дива бувають. Але це не той випадок.


Я свідомо пишу цей текст уже після гучних державних поминань страшної української трагедії. Пишу не для того, аби ще раз посмакувати дикими под-

робицями знущання над своїм народом, і тим паче не для того, аби стати в когорту тих, хто сумує згідно з указом Президента. Таких маємо достатньо. Зі всього сказаного, написаного, відзнятого і проголошеного, на жаль, надто тихо, а часом і нечутно, прозвучав справді так потрібний нині голос істини. Я не претендую на істину. Але впевнений: якщо нині не сказати того, що було насправді, а обмежитися в цілях політкоректності і всеможливої доцільності загальними фразами, то ніколи не зможемо позбутися того стану раба, який у нас вселився в ті далекі жахливі часи.


Можна у всьому звинувачувати більшовиків і їхню людиноненависницьку систему. Можна називати окремі прізвища керівників, які підписували смертні вироки мільйонам невинних, зруйнувати пам’ятники їм і навіть засудити посмертно на вічне прокляття. Можна томами видавати свідчення тих, кому вдалося вижити і всю країну заставити пам’ятниками та засадити калиновими гаями. Усе це обов’язково треба зробити. Але життєво необхідно зробити і ще одну річ. Знову-таки дуже невигідну з погляду добросусідства і всілякої там доцільності – подивитися в очі вбивці! Тим самим назавжди вбивши у собі страх і спопеливши раба, породженого цим страхом. Подивитися, аби насамперед для себе розставити всі крапки над «І».


Як не крути, а голод 1930-их був вирішенням російською імперією українського питання. Це був крок Росії із завоювання життєвого простору за рахунок підневільного їй народу. І це все байки, що ми були рівноправними у «братній сім’ї народів». Україна була окупована. Крапка. Як, коли, завдяки кому і чому та за яких обставин – наразі немає особливого значення. Має значення те, що навіть окупована Україна довгі роки не складала зброї, воюючи за кожен клаптик своєї волі. Свідченням тому – сотні партизанських загонів та боївок, постійні акції непокори та саботажу. Змусити стати на коліна народ, який відчув смак свободи, в якому воскрес козацький дух, можна було лише знекровивши і зламавши йому хребта. У такий спосіб поводяться всі окупанти. І це не дивина. Але додуматися саме до такого жахливого й цинічного експерименту, який поставили 75 років тому в Україні, чомусь змогли тільки носії «великої» культури Пушкіна і Лермонтова. Тема, безумовно, ще чекає свого дослідника. Історики, культурологи, психологи, психотерапевти, криміналісти й екстрасенси – маєте предмет вивчення.


Утім, і без дослідження зрозуміла одна дуже проста річ: існування України, як би це цинічно не звучало, завжди ставило і до нині ставить під сумнів, а то й унеможливлює ріст і задоволення імперських апетитів Росії. Україна – це кістка в горлі імперії, яка постала на основі орди і збудувала свій міфічний третій Рим лише на пожиранні слабших та більш культурних народів. Я в жодному разі не хочу заперечити великий внесок російської культури в світову спадщину, але як не намагаюся віднайти той внесок і виділити його власне російську основу, не можу. Купа українських, німецьких, єврейських та польських прізвищ – носіїв тієї культури і обмаль суто російських. Таке враження, що імперію творили всі, кому не в падло, окрім самих росіян. Ба біда самих росіян в тому, що вони так захопилися втіленням у життя свого міфу, що абсолютно втратили себе самих. Забули власну справжню історію і традиції, розчинили у вкраденій слов’янськості свою неповторну суть.


Росія – це проект, як модно нині називати, створений без перебільшення геніальними політтехнологами свого часу. Але від початку замішаний на брехні й самодурстві. Увесь його шлях позначений кров’ю і трупами. Згадайте хоча б презентацію – захоплення Великого Новгорода і Пскова. Це нині вони – нічим непримітна російська провінція, а в часи війни з амбіційними москвинами ці два славні князівства Київської держави були останнім північним форпостом слов’янських земель. Мало хто знає, що мова, якою розмовляли люди в тих землях, анічим не відрізнялася від тієї, якою говорили в Галичині. На щастя, зберег-

лися письмові пам’ятки. Чим закінчили свій земний шлях ці славні слов’янські землі, знаєте? Я вам нагадаю. Стекли кров’ю від московських кривих шабель. Аби про бувалу славу не залишилося ні згадки, ні жодного свідка, всіх живих москвини вирізали до ноги. Ніхто нині й не згадає, що ці землі до Московії не мали ані найменшого стосунку.


А вкрадена назва старої Русі – хіба не з цієї опери? Навіщо Петру І здалося міняти звичну всім назву Московія на Росію? Можливо, для того, щоб відновити історичну справедливість? Такий собі ненав’язливий ребрендинг? Дуже ненав’язливий, але й дуже далекоглядний. Зміна назви – це претензія не тільки на минулу славу Київської держави, а й на майбутнє її народів. Це претензія на володіння всіма її землями. Це новий європейський костюмчик для дикої і невгамовної орди. Невипадково саме слов’янські народи, такі як білоруси й українці, піддалися найсильнішому тиску асиміляції. Заборона говорити і друкувати книжки рідною мовою, насильницька русифікація церкви, знищення системи освіти, переселення та перемішування народів, заселення звільнених шляхом депортацій земель чужинцями, насад-

ження чужинської адміністрації – усе це лише ланки одного чіткого ланцюжка зі створення імперського проекту. Я не знаю, чи голод мав стати його завершальним етапом... Може, й ні. Але, судячи за масштабами, цілком можливо.


Власне, доказом цього, якщо хочете, є і сучасна поведінка новітніх московських царів. Вперте, навіть агресивне заперечення цього жахливого злочину своїх попередників вказує лише на одне – Росія не відмовилася від свого «проекту». Росія не здає своїх «героїв». Росія не планує в найближчому майбутньому покаятись і стати нормальною цивілізованою державою. Усі ті байки, якими й далі пропагандисти Кремля намагаються годувати світ, уся ця дурнувата цинічна впертість, з якою вони продовжують заперечувати явні злочини, здавалось би, чужої їм системи, тільки зайвий цьому доказ. Спадкоємці «великого і неділимого» абсолютно не змінилися. Прийнявши спадкоємність «совка», вони не тільки перейняли на себе всі здобутки, матеріальні цінності й борги. Основне – вони потягли на себе шлейф свого вижитого з розуму імперського міфу.


І справа не в тому, що Росія не визнає Голодомор геноцидом, це, зрештою, дуже логічно з точки зору продовжувачів розбудови імперії. Справа не в тому, що Росія за будь-яку ціну прагне повернути собі бодай у васали Україну та інші підневільні народи. Це також логічно. Справа в тому, що цей жах, який ми пережили 75 років тому, може повторитися у ще більш цинічній формі. А це вже жахливо. Події в Грузії доводять, що двоголовий бройлер уже достатньо оперився, аби завдавати неприємності оточуючим. Звичайно, імперія нині далеко не така страшна, як була колись, в неї купа своїх проблем, але нарощення м’язів – це лише питання часу.


Я не знаю, коли ми відважимося не тільки просити в Росії визнання геноциду, а й вимагати сплати по рахунках. Але рано чи пізно ми просто зобов’язані будемо це зробити. Уся їхня міць і пиха збудовані на наших кістках, тож соромитися цього – злочин. Жодна моральна компенсація, безумовно, не покриє завданих втрат, але вона є знаком доброї волі та розкаяння.


Зрештою, є ще і певний моральний аспект. Невизнання злочину не відгороджує від відповідальності. Можна скільки завгодно, бризкаючи слиною, твердити, що голодомор – це не геноцид, що 10 мільйонів трупів залізли в землю за власною волею, але це не врятує від Божої кари.


Що може бути страшнішим, ніж змусити мільйони людей корчитись у голодних конвульсіях на найродючіших на планеті чорноземах? Що може бути страшнішим, ніж довести матерів до того, щоб вони їли своїх дітей? Невже ці покидьки, які нині сидять за кремлівськими стінами, думають, що Бог подарує їм їхній цинізм, невже вони думають, що прокльони всіх тих, хто навіки сконав у голодних снігах 1933-го, не доберуться до їхніх мерзенних «душонок»? Якими порожніми треба бути істотами, щоб нині маратися у весь цей трупний сморід, заварений їхніми попередниками. Церква вчить, що за злочини дідів дуже часто доводиться відповідати онукам і правнукам. Але людям з комсомольським вихованням і гебешною виправкою до цього нема жодної справи. А дарма. Аукнеться. Власне, вже аукається.


Можливо, це звучить пафосно і нелогічно, але не так уже й багато залишилося топтати ряст старушці Росії, на шиї якої стільки невинних трупів. І не лише українських. Уже навіть російська статистика б’є на сполох. За 10 років кількість мусульманського населення впевнено переважить кількість «ісконно православних», а додайте до цього алкоголізм, демографічні проблеми, серед тих же «ісконних» експансію Китаю тощо. А ще рагулізм керівництва...


Зрештою, побачимо.


У нас інший шлях. Ми мусимо вилізти з оболонки страху, пом’янути загиблих і жити. А той непотріб, який усе ще спить і бачить себе в сяйві кремлівських «звьйозд», просто списати на полиці історії, ким би він не був – бородатими віце-прем’єрами, двірниками чи лідерами регресивних зграй.


Якщо Бог дав нам силу вижити в тому жахітті, він підтримає нас і сьогодні. У нас все буде добре. Бережіть себе!

http://glavred.info/archive/2008/12/04/143910-9.html