Сюйренська фортеця цікава не тільки сама по собі, як середньовічне укріплення. Як це часто буває в горах, сама дорога до кінцевої точки (у даному випадку – з села Велике Садове) дуже гарна і живописна.

По завершенні мого «сімферопольського» періоду життя, який тривав майже 3 роки, у мене, як не дивно, майже не лишилось його фотографій, навіть щоб передати хоча б приблизне уявлення про місто. У моїй пам’яті воно так і буде нецікавим, демотивуючим і, мабуть, найбільш некрасивим в Україні.

Проте є і інша сторона Сімферополя, яка починається на його окраїнах. Шумне і брудне місто відступає, і перед вами відкривається первозданна природа кримського передгір’я. Тим більше, в такі місця можна дістатись звичайним міським автобусом.

Перша точка знаходиться за селом Фонтани. Автобус доходить до своєї кінцевої зупинки, а ми ідемо далі у тому ж напрямку, попутно оглядаючись на місто, яке звідси виглядає геть ляльковим.

Захотілось мені написати іще декілька заміток про Крим, а саме про подорожі 2012-14 років, коли я жив і працював у Сімферополі. Це важливо, в першу чергу, для мене самого. Бо, оглядаючись назад, якось неочікувано збагнув, що було то все не вчора, як весь час здавалось, а вже кілька років тому. І деталі та особливості тих подій поступово забуваються, а хочеться їх зберегти. Хоча б і таким чином.

Не знаю, коли я доведу до пуття фото, склею все до купи і опублікую, але ці тексти пишуться в лютому – чи не найгіршому місяці року, коли новорічна розслабуха залишились позаду, до потепління ще далеко, а на дворі все ще холодно, слизько й похмуро. У такі періоди особливо приємно згадувати щось тепле, яскраве і хороше. Навіть таке, що уже ніколи не повториться. Ну, з Богом.

Скалисте знаходиться зовсім недалеко від Сімферополя. Із зупинки ми вирушили спочатку до городища Бакла за межами села. Від самого початку воно виправдовує свою назву.

Як ви думаєте, що може бути кращим від намальованого котика? Правильно, намальований 3D Чеширський котик.

І кожен рік мені здається, що я побачив і зібрав усі існуючі картини у Вінниці. І кожного разу я помиляюсь.

На тлі не особо популярної серед туристів Вінничини Тульчин можна назвати відносно відомим. Саме тут знаходиться найбільший палац України, зведений в кінці 18 ст. для родини Потоцьких. Розповідь про палац залишимо на десерт, а спочатку прогуляємось містом, яке цікаве саме по собі, а для мене стало приємним завершенням сезону-2016.

Другу замітку про подорож у Чорнобильську зону я хотів би повністю присвятити мертвому місту Прип’ять.

Воно було засноване у 1970 році як місто атомників за 2 км від АЕС, а також мало виконувати роль великого транспортного вузла. На момент аварії населення складало майже 50 тис. чоловік.

Прип’ять проіснувала усього 16 років. Я спочатку не одразу зрозумів, що не так із цим вказівником. Потім звернув увагу на вінки і квіти – як на могилі.

Перша думка, яка виникла у мене по той бік КПП, – що тут, напевно, чи не найкращі дороги в Україні. Що і недивно, з урахуванням того, як мало ними користуються.

А потім, неочікувано, – коні… У 1998-99 роках в Чорнобильську зону відчуження були завезені коні Пржевальського, які й досі живуть там, і схоже, чудово себе почувають.

Так вийшло, що на перший візит у соляну столицю України у мене було зовсім мало часу. У поспіху дещо із цікавого пропустив, але це хороший привід колись знову повернутись у це місто. Воно чудове!

Книжку з такою назвою я так і не дочитав (не люблю фентезі), а от заголовок пригодився. І правда, коли протягом кількох днів бачиш із вікна одні і ті ж гори, якраз щось подібне і вертиться в голові. Ну і зайвий раз переконуєшся, що гори прекрасні в будь-яку погоду, пору року і частину доби.