Перекоп

Фортеця була лише однією із складових частин довжелезного (8 км) Перекопського валу, який повністю перекривав перешийок від Каркінітської затоки до Сивашу, і виник набагато раніше. Супутниковий знімок.

Після руйнування 1771 року твердиня не відновлювалась, і залишки її мурів укрились шаром землі. Тільки деінде уздовж валів ще можна побачити кам’яні фрагменти стін чи бастіонів.

На місці обриси фортеці теж ще добре угадуються. Я спробую передати це хоч якось на фотографіях.

Ор-Капу разом з Арабатом та Єнікале складали єдину оборонну лінію Криму з півночі та сходу.

Зображення фортеці, узяте з ukrainaincognita.com.

У контексті сучасності вона знаходиться між Армянськом і селом Перекоп. Останнє виникло на околицях однойменного міста, яке перестало існувати після тяжких боїв у 1920 році. На додачу, зведене за 23 км на південь у радянські часи місто отримало важку і довгу назву Красноперекопськ. І кримчани, звісно, називають його також – Перекоп. Щоб остаточно усіх заплутати.

Ця поїздка відкрила мій останній кримський сезон, уже при окупації, на початку квітня 2014 року. Тоді в Армянську було неспокійно, там, здається, реально чекали на поїзди з Правим Сектором, на автостанції чергувало пару котолюбів, вулицями проїжджали БТР. З якого переляку мене понесло саме в той час, саме туди, під кордон? Фіг його знає.

До тієї поїздки я вважав, що у Криму якщо і є україномовні мешканці, то вони не паляться. На диво, у Армянську добра третина людей говорила досить пристойним суржиком. Правда, вибірка у мене була непідходяща для статистики – пенсіонери, що їхали зі мною в одній маршрутці у Перекоп або на дачі за містом.

Пам’ятаю, обговорювали вони тоді труднощі з переоформленням документів для пенсій. Ні радості, ні горя од такої різкої зміни у їх житті не спостерігалось. Стандартна хіхлятська покірність.

А ще там  чомусь була чи не найвища концентрація власівського ганчір’я, ледь не на кожному стовпі. Із вказівників на в’їздах до міста зі слова «Армянськ» повидирали м’які знаки.

Біля фортеці ж – геть спокійно і безлюдно. Хоч вона і ближче до «кордону», тутешня дорога є другорядною.

Можна було піднятись на вали і в тій дивній степовій тиші уявити, як на цьому місці проходила могутня стіна, що розділяла епохи і культури, і сотні маленьких неназваних людей гинули під нею, одні – боронячи її, інші – намагаючись подолати.

Дикий кримський степ.

Не зміг не сфоткати цю каменюку – раптом вона колись була частиною фортечної стіни.

Військовий меморіал біля валів.

В очікуванні автобуса трошки прогулявся і Армянськом, а саме його північною частиною, біля автостанції. Він відомий з 1736 року, тоді – під назвою Вірменський Базар. Був важливим торговим і транзитним пунктом.

Сучасне місто позбавлене архітектурних та інших цікавинок, але чисте і акуратне. Принаймні, так було 3 роки тому.

ФК «Титан» тоді ще грав у українській першій лізі. Того дня якраз відбулась гра з охтирським «Нафтовиком», і мені запам’ятались дві нетипові уболівальниці – тучні тітоньки років 40-50, що якраз прийшли за квитками. Через 2 місяці потому «Титан» припинить своє існування, як і професійний футбол у Криму узагалі.

Канал – тоді ще повноводний.

Зі сторони міста до каналу прилягає великий парк. Похмурого дня холодної ранньої весни він мав не дуже презентабельний вигляд.

Автомобільний і залізничний мости до великої землі.

Дорогою до Сімферополя я зробив іще одну пересадку, на в’їзді у Красноперекопськ. Мою увагу привернуло до себе озеро, яке на супутникових знімках має червоні чи бурі відтінки, словом, зовсім не такі, які повинні бути у водойми.

Якщо на Сиваші або Сасику червоний колір води зумовлений великою концентрацією солі та водорістю, яка в ній живе, то тут усе куди гірше – озеро є відстійником Перекопського бромного заводу, і такий незрозумілий колір води та пінисті хвилі – наслідок тяжкого хімічного забруднення.

Воно називається Старе або Тузла. Яскравий приклад того, як людина нищить природу. Причому це величезна водойма – весь Красноперекопськ лише у 2 рази більший її за площею. Місто лежить безпосередньо на березі озера, з іншого боку – село, так само впритул до його отруєних берегів.

Сильний вітер розносив над кам’янистим пляжем шмаття піни та неприємний хімічний запах.

P.S. Найпевніше, це буде моя остання замітка про Крим. Усе цікаве й нетривіальне із побаченого до 2014 року включно я описав, таким чином підстрахувавши свою пам’ять, що також має властивості поступово усе забувати. А вертатись туди за новими враженнями навіть немає бажання.

Лишилось щось інше. Відчуття найбільшої у житті втрати того, що ніколи насправді не мав (і я зараз зовсім не про сам Крим). Голоси, яких я більше не почую. Млосні думки, що забуто щось важливе, які завжди виникають після нервового переїзду. Неначе по той бік межі я загубив якусь частину себе, що іноді глухим зітханням через відстань і час нагадує про себе; хоча, найпевніше, вона просто відмерла. Бо насправді мене уже давно ніхто не чекає на тій стороні реальності, як і мені було б марно чекати когось звідти.

Усе минулось.