Вінницька область у порівнянні з іншими регіонами України не відноситься до лідерів ні за площею, ні за населенням, але саме в ній найбільше районів – 27. За цим показником вона ділить перше місце з Харківщиною, далі Одеська обл. з 26 районами, у решті ще менше.

І поки до нас не докотилася хвиля реформування, яка перетворить цифру 27 на 3, певно, варто похвалитися, що я побував у всіх райцентрах області. Починаючи з Козятина в квітні вже далекого 2015-го і до Мурованих Куриловець у червні цього року – спочатку бо просто так це само собою виходило, а під кінець уже й цілеспрямовано.

Ну і в підсумку цього всього тепер можна скласти своєрідний рейтинг їх туристичної привабливості, помножений на моє власне сприйняття. Він суб’єктивний і ви маєте повне право з ним не погоджуватись і закидати мене помідорами заодно. У рейтингу 26 позицій, бо я свідомо не включив до нього саму Вінницю (яка центр Вінницького району, але й обласний центр, а це вже зовсім інша вагова категорія). Умовно нижню половину я б відніс до місць, які припадуть до душі хіба що туристам-маньякам, а от на верхню радив би звернути увагу й широкому загалу, там дійсно є на що подивитися.

Ну, вперед до справи.

Другий день в Осло був присвячений острову Бюгдой (який насправді уже півострів) або, як його ще називають, острову Музеїв (бо їх там 5 чи 6 одразу). Тільки не спішіть нудитись від слова «музеї», вони там зовсім не такі понуро-канцелярські, як ми звикли уявляти. Скандинави уміють зацікавити публіку, щоб вона несла туди свої гроші, ще й потім усім іншим радила приїхати.

У планах було відвідування усього двох музеїв, що, тим не менш, потягнуло на добрих півдня. Перший – музей кораблів вікінгів.

Знаходиться він в отакому аскетичному будиночку, зведеному на початку 20 ст. (коли Норвегія була ще бідною і нікому не цікавою рибальською країною):

Далеко не в кожній країні знайомство з нею починається зі столиці, але в Норвегії вийшло саме так. Ще й з одного з найбільш популярних її місць. Ще й за найбільш типової погоди.

О так, скандинавська погода зі старту показала нам усе, на що здатна. За відчуттями це було більше схоже на пізню осінь, ніж на початок липня, так ще й дощ. Весь час, що ми їхали від порому в шведській Карлскруні до Осло (а це 635 км і годин вісім), весь цей час, Карл, накрапав густий холодний дощ, який не закінчився і по прибутті на місце. Це вже у наступні дні небеса змилуються, бо спочатку відступлять опади, а друга частина поїздки буде сонячною. Але на той момент того ніхто не міг знати, тож ми посмутніли, але що робити, пішли дивитися парк скульптур Вігеланда у тих умовах, що є.

Після відвідування Мурованих Курилівців, що на південному заході Вінниччини, у мене були плани глянути щось і в їх районі. Як майже скрізь на подільській периферії, цікавинок там багато, а з транспортом не дуже, тому за один день усе не подивишся. Зупинився на варіанті із трьох сіл, які лежать на одній лінії, перпендикулярно трасі до Вінниці. У кожному з них є по палацу, абсолютно несхожих між собою як по виду, так і по стану збереженості.

Перше село має назву Вищеольчедаїв (2,2 тис. мешканців). Майже цивілізація, усього 2,5 км від основної дороги; сюди навіть заходять автобуси на МурКур, щоправда не всі. Забігаючи наперед, тут же знаходиться і найцікавіший палац, що забрав у мене найбільше часу.

Але про все по порядку. Біля зупинки прямо голівуд якийсь.

Ну а що, Вищеольчедаїв Мурованокуриловецького району – як звучить!

Спочатку вони звалися просто Чурилівці, певно, від прізвища засновника чи засновників. З часом перша буква в назві помінялася на К, а коли у містечку звели замок, воно обзавелось епітетом «Муровані».

Сьогодні Муровані Курилівці (або як кажуть в народі, МурКур) – невеличкий райцентр, найзахідніший у Вінницькій області. Для мене ж його відвідування було особливе ще тим, що з ним я закрив своєрідний пасьянс райцентрів Вінниччини – відвідав усі 27. І наостанок залишив містечко не для галочки, а таке, де є на що подивитися.

Друга замітка про Гданськ буде присвячена його оглядовим майданчикам. У місті є одразу декілька точок, із яких можна подивитися на нього згори, або збоку, або те й інше одночасно. Розкажу про чотири з них, дві туристичні та популярні, дві менш відомі. Якраз із менш відомої і почнемо.

Розташований на стику тевтонської і слов’янської культур, Данциг у роки Другої Світової був важливим портовим та промисловим форпостом нацистів, що для нього самого зіграло недобру роль. По війні місто було зруйновано ледь не вщент, зокрема історичний центр – на 90%. Після такого удару відходить не кожен, але Гданську пощастило.

Масштабне відновлення міста почалося в 50-ті роки й подекуди триває і досі. Причому поляки, яким дісталися майже руїни, за зразок для відновлення взяли не довоєнний німецький Данциг, а місто зразка 18 ст., часів ще Речі Посполитої.

Зараз залишається лише дивуватися якості відновлювальних робіт – якби я не знав передісторії, легко повірив би, що ці всі кам’яниці, костьоли і брами насправді стоять незмінними уже кілька століть.

Сучасний Гданськ називають найгарнішим містом Польщі, а то і всієї Європи; звісно, знайдуться люди, які не погодяться з таким твердженням, але так чи інакше воно все ж дуже близьке до істини.

Раньше я любил лето, но потом понял, что лето может быть в любое время года, были бы деньги… Теперь я люблю деньги.

Узагалі не люблю відтворювати подібні заїжджені банальності, але це саме той випадок, коли за тебе уже якнайкраще все сказали. Тож згріб докупи рештки своїх недогуляних у минулі роки днів відпустки і втік на Мальту. Золота осінь – це, звісно, прекрасно, як і можливість носити вдень куртку у руках, бо вранці було холодно (як і винюхувати непроглядний туман у намаганні зрозуміти, наскільки він смог…). Але коли в кінці жовтня навіть уночі температура не опускається нижче +20, плавно перетікаючи кудись у бік +30 вдень, а ще й море досі тепле, о так, це мій клімат.

Шкода тільки, що це стало можливо усього-то на п’ять днів (а не на півроку, наприклад). Хоча й цього часу вистачило і з Середземним морем безпосередньо познайомитися, і відкрити для себе принади Мальти, як загальновідомі, так і не дуже. А дивитись там є на що, навіть важко передати, наскільки така крихітна країна може бути тотально фотогенічною та фантастичною.

Тож нижче розкажу, що з себе взагалі представляє Мальта і навіщо туди їхати (тим більше, туристичний сезон в тій чи іншій мірі там триває цілий рік, хіба що січень-лютий вважаються досить похмурими та прохолодними). І по цінам трохи пройдусь, вони досить лояльні в середньому для Європи і точно нижчі ніж у Словенії чи Хорватії, наприклад. До того ж, виявилося досить просто спланувати поїздку по цій країні своїми силами.

Уперше я побував у Дрогобичі три роки тому, на початку жовтня 2016 року. Часу на все у мене було від сили п’ять годин, походив і побачив тоді немало, але й багато пропустив, у тому числі пару дійсно знакових місць. Був молодий, зелений та недосвідчений, словом, прошу понять і простіть, як то кажуть. Та й не факт, що навіть при ідеальному плануванні осилив би це надзвичайно цікаве місто за один раз.

Із другої спроби часу у мене було також небагато, але достатньо, аби хоча б закрити свій моральний борг перед Дрогобичем. Перша частина, раптом що, лежить тут, ну а ми починаємо спробу номер два.

Минуло усього кілька днів, хоча можливо, і ціла вічність, перш ніж важкі зашкарублі та іржаві двері відчинилися перед ним востаннє і невидимий скрипучий голос скомандував «На вихід». Тоді Митько нарешті дозволив собі припинити думати; часу обдумати все було більш ніж достатньо за години, лік яких він давно втратив у вічній напівтемряві одиночної камери. І хоча далі йому мовчки накинули наручники й повели в гулку сірість нескінченного коридору (як траплялось уже не раз за останні роки), він достеменно відчував, що саме цей раз, ось це кільканадцяте сухе «На вихід» точно останнє.