Мабуть, досі не залишилось в Україні людини, яка б не чула про Олешківські піски – найбільшу вітчизняну пустелю. Особливо у цьому році, коли із зрозумілих причин всі зацікавились внутрішнім туризмом.

1. Але якщо підійти до питання ближче, виявляється, відвідати їх не так просто – адміністрація природного парку забороняє це робити без їх відома та без екскурсійного супроводу. Річ у тім, що по сусідству з пустелею активно діє військовий полігон, а ще там досить легко заблукати чи просто вирубитись від теплового удару.

Середньовічна дозорна вежа, атмосферні руїни панського маєтку і мальовничі водоспади – ні, це не опис місцевості де-небудь на Галичині чи Поділлі, а знову ж таки Херсонщина. Сьогодні стартуємо з Нової Каховки, але зовсім недалеко, одразу за дамбу.

1. Тутешні селища відносяться до Бериславського району, але з НК тісно пов’язані. Автобуси ходять часто, їхати швидко й дешево.

Продовжуємо гуляти Хмельницьким та дивитись, що тут є цікавого. Після архітектурної частини пора звернути увагу на дрібні деталі, які формують обличчя міста. Як і подобає обласному центру, їх тут більш ніж вдосталь.

1. Як і першу частину, почну з пам’ятника Богдану, тільки вже іншого. Цей відкриває бульвар на вулиці… ні, не Хмельницького, а Гагаріна.

Хмельницький з’явився у моїх планах на мандрівки одразу після переїзду у Вінницю, але ніколи не був у планах саме найближчих – місто, яке завжди під рукою, можна залишити на потім, колись же все одно встигнеться. Тільки не думав, що «колись» настане так швидко, але тут увірвався 2020-й, у якому навіть поїздка в сусідній обласний центр – уже подія.

Дивився місто із двох спроб, перша була взагалі спонтанною (збирався тільки переночувати, та не думав, що так швидко впораюсь з Антонінами і матиму вільних півдня), а у вересні вже цілеспрямовано додивився, що пропустив у перший раз. Але у замітках побачене поділю не за хронологією, а тематично. І спочатку про міську забудову.

1. А почати варто взагалі з пам’ятника персонажу, на честь якого Проскурів-Плоскирів і отримав нинішню назву. Пам’ятників Богдану мінімум два, цей зустрічає прибулих із залізничного вокзалу.

У 1726 році на території фортеці Переволочна, що розташовувалась в районі нинішнього Верхньодніпровська, запорізькі козаки збудували дерев’яну церкву, освячену на честь Воскресіння Христового. На тому місці вона простояла всього кілька десятиліть; переселяючись на південь, козаки забрали її з собою – спустили на баржі по Дніпру («переїзди» дерев’яних церков – то взагалі досить популярна для України тема) і наново зібрали у місті Берислав, пересвятивши у Введенську. Тут вона знаходиться і понині.

Це далеко не найстаріший дерев’яний храм України і, певно, не найгарніший, проте точно єдиний, що вцілів із усіх козацьких січей та фортець, тому унікальний і особливо цінний.

1. У 1853 р. церква-мандрівниця переїхала ще раз, із центру Берислава на околицю, своє нинішнє місце. У наш час це район хлібокомбінату, біля якого я і вискочив, повертаючись зі Зміївки.

Історія цього села на Херсонщині починається з 1782 року з острова Даґе, тоді шведського, а нині естонського, хоча б здавалося, де та Швеція, а де Херсонщина. Тоді унаслідок повені близько тисячі мешканців острова залишились без житла. У той же час Катерина ІІ активно заманювала європейців на Дике Поле задля його освоєння; туди вони зрештою і вирушили. Із далекої складної дороги до мети дійшла від сили половина поселенців, а скільки їх загинуло тут, поки змогли облаштуватись у непривітних степах, історія мовчить. Та таки облаштувались і пустили коріння.

1. Їх поселення звалося Гаммальсвенскбю – Старошведське. Пізніше поруч виникли 3 німецькі колонії, одна з яких мала назву Шлягендорф, дослівно «зміїне село». Певно, саме воно дало назву Зміївці, котра увібрала в себе всі ці слобідки в 1951 році.

У Красилові я мав нагоду зупинитися, коли вертався із Антонін до Хмельницького. Тут мені було зручно зробити паузу для перекусу, а за одно і якусь годину прогулятися містом. Навряд колись така можливість трапиться знов, а спеціально сюди їхати я б не став, хоча певний колорит та набір пам’яток у цьому поки що райцентрі все ж присутній.

1.

На півночі Поділля, на периферії Красилівського району Хмельниччини сховалося одне з найбільш архітектурно оригінальних та незвичних селищ України. Фахверкові й модернові вілли чудово вписуються в мальовничу природу цього краю, хоча самі прийшли сюди ніби чи з Англії, чи з Німеччини. Зважаючи на поточний стан, можливо, Антоніни не витягнуть роль найяскравішого селища України, але запам’ятаються точно.

1.

Після архітектурної сторони Нової Каховки можна звернути увагу і на природу навколо неї. Місто витягнулося уздовж берега Дніпра, тим більше, основна частина берегової лінії відділена від житлової забудови розкішним парком.

1. Носить він ім’я Степана Фалдзінського, котрий власне і проектував парк у 50-ті роки. Що мало бути не такою і тривіальною задачею, бо до того на цьому місці була ділянка Олешківських пісків, тобто появі зелені передувало вивезення піску та укладання шару чорнозему із дніпровських заплав.

Здавалось би, що цікавого може бути у місті, якому усього-то 68 років, а виявляється, що таки може, навіть більш ніж. Тому про Нову Каховку вийде аж дві частини. У першій прогуляємось її історичним центром.

1. На зорі існування Нової Каховки її відвідав Олександр Довженко, який писав тут сценарій фільму «Поема про море», присвяченого створенню Каховської ГЕС та її міста-супутника. Кінорежисера негативно вразила архітектурна бідність та сірість новонародженого міста, і вважається, що саме за його поданням Академія архітектури направила сюди групу художників і архітекторів під керівництвом Григорія Довженка (1899-1980), що і стало вирішальним у створенні унікального архітектурного проекту.