Порівняно з багатьма містами Чернігівщини, Бобровиця має дуже вигідне транспортне положення – понад залізницею на півшляху між Ніжином та Києвом, що і спонукало мене сюди заїхати.

1. Заодно поповнив свою колекцію побачених міст «імені бобра», після Бібрки та Бобринця це вже третє. От у Бобруйськ не встиг, і тепер незрозуміло, коли туди можна буде потрапити.

За короткий проміжок часу Стамбул для багатьох українців зробився чи не найбільш досяжним та реальним місцем, куди можна було б вибратися за кордон у рік, коли кордони здебільшого закриті. Не став винятком і я, ступивши на землю турецького мегаполісу у перший день першої своєї відпустки у цій країні. Власне, це місто настільки неосяжне, що тільки в його межах, певно, можна мандрувати тижнями, щораз знаходячи щось нове… але ми провели там усього один день.

1. За день можна у загальних рисах побачити основне, встигнути полюбити це місто за його принади, зненавидіти за мінуси, а також прикинути, що можна подивитись тут наступного разу, якого, цілком можливо, ніколи не трапиться. Все-таки організм на 15 мільйонів мешканців – не мій формат. Місто на двох континентах, на берегах двох морів, один із основних центрів європейської та османської історії, сумарно це все навіть у голові не вкладається. Під катом якраз історії, цифр чи фактів майже не буде, просто фотографічна подорож по декількох випадкових місцях з принагідною згадкою про визначні пам’ятки, що трапились на моєму шляху.

У серпневій подорожі Чернігівщиною, розповідь про яку я почав із Прилук, основною метою та місцем базування був Ніжин, друге за величиною місто області (71 тис. чол.). Як і багато інших віддалених від обласних центрів міст, він просто змушений був зробитися самодостатнім. Тут затишно, є де поїсти, переночувати й погуляти, а за кількістю пам’яток то взагалі одна з передових точок усього Лівобережжя.

1. Знайомство з ним починається найчастіше від вокзалу, сучасний Ніжин – великий транспортний вузол, зокрема зручно пов’язаний регіональними поїздами із Києвом.

На подовжені вихідні до Дня Незалежності зробив вилазку на південну Чернігівщину, до того для мене абсолютно незвідану. Від Вінниці то недалеко, але без пересадки у Києві не обійтись. Заради такого діла навіть єдиний раз у цьому році дійшов до небаченого екстриму – проїхав у столичному метро. Нічого, ніби вижив.

1. А вже із закутку біля станції «Чернігівська», що логічно, розбігаються маршрутки у відповідну область, у тому числі в одне з найдавніших та найцікавіших її міст.

Загублене на бездоріжжі Ямпільського району село Буша можна вважати відносно відомим на тлі не дуже популярної серед туристів Вінниччини. Принаймні екскурсії сюди возять і з Києва, і просто люди з різних регіонів встигли тут відмітитись. А там і моя черга настала, на шостому році життя у Вінниці. Все завдяки новій реальності, ну і тур-клубу «Бідняжка». В Бушу добиратись самому незручно, а вибиратись назад взагалі хрін знає як.

1. На село бажано виділяти повний день (для бажаючих заночувати зелені садиби також є), настільки у цій місцині велика концентрація пам’яток, що охоплюють ледь не всі культурні шари, що існували в Україні за весь відомий проміжок історії.

Діло було ще 8 серпня, але хвалитись таким ніколи не пізно

…із відміною всього транспорту на початку весняного локдауну я напланував собі велосипедних маршрутів довкола Вінниці, щоб не встигнути за цей час остаточно поїхати кукухою. На щастя, відкатати з них устиг менше третини, решта хай залишиться на майбутнє, мало там як воно буде далі. Із усіх маршрутів один виділявся найбільшою довжиною, понад 90 кілометрів, а за рахунок похибок і поворотів не туди міг цілком витягнути на тризначну цифру. Його я й вирішив спробувати подолати під кінець літа, коли, як мені здавалось, мав для цього найкращу форму.

1.

Свій найулюбленіший район Запоріжжя я залишив насамкінець, відповідно, і тут до нього діло дійшло в останню чергу. І хіба в кого могли виникнути питання, яка це саме частина міста?..

1.

Третя частина розповіді про Запоріжжя буде присвячена кварталам старого міста, що залишились у спадок від повітового Олександрівська. Відносно інших районів ходив я тут найменше, тому й фотографій буде небагато, але там все одно є на що глянути.

1. Олександрівськ виник навколо однойменної фортеці, закладеної в 1770 році. Втім, вона за кілька десятиліть втратила значення і була розібрана, але навколишнє поселення залишилося і закріпилося в статусі повітового міста. У 1921 році після встановлення більшовицької влади, перейменований на Запоріжжя (до речі, точно невідомо, якого саме Олександра Катерина ІІ хотіла увіковічити в історичній назві). Сучасний обласний центр вважається прямим нащадком того повітового містечка, хоча Олександрівськ ніколи не був великим і відносно сучасного Запоріжжя займає зовсім незначну його частину.

Усі, хто бачив Запоріжжя хоча б проїздом, мали запам’ятати характерну архітектуру його головних проспектів – масштабні будинки у стилі ампіру, високі масивні вежі та колонади палаців культури і концертних залів. А кому пощастило побувати і на периферійних вулицях, схованих за представницькими сталінками, ті повинні були запримітити ще й похмуре Соцмісто у стилі конструктивізм.

1. Будувалося це все протягом тривалого проміжку часу, в 30-60-ті роки минулого століття, і в різних стилях, але в підсумку виглядає все дуже цілісно та органічно. Совкові архітектори далеко не завжди дарували світу щось вартісне, але це якраз той випадок. Вітрина радянського Запоріжжя місцями нагадує Хрещатик, місцями – післявоєнний Мінськ, але загалом пізнавана і дуже цікава найперше сама по собі.