Наприкінці листопада минулого року відкрив для себе вінницький мікрорайон Масложир (непрості часи вимагають непростих подорожей, ага). Так-то я був, здається, чи не на всіх районах міста, а цей досі пропустив, хоча не сказати, що він якийсь дуже далекий. Прийшла пора нарешті це виправити.

Після короткої денної пробіжки по основним пам’яткам Харкова залишилось глянути на його мурали і нічну ілюмінацію.

1. З муралів і почну. Як і в кожному шанованому великому місті, тут повно як централізованих картин, так і стихійного стріт-арту. Спеціально цього разу я їх не шукав, часу б не вистачило, але й так між іншим чимало попалось на очі.

Бажання оновити враження про друге за розмірами місто України у мене виникло ще минулої, докарантинної зими 19/20, і майже через рік потому можна було уже йти свічку ставити, настільки цей напрямок виявився для мене зачарованим. Щораз можлива поїздка зривалася, то захворів, то різко зіпсувалась погода, то п’яте-десяте. Ну а в серпні-жовтні стримувало й те, що місто впевнено влетіло в ударники ковід-індустрії, потіснивши на якийсь час навіть чумний Київ.

1. Зрештою не витримав і спонтанно зірвався на один день на початку грудня, просто коли побачив прогноз сонячної погоди, такої нечастої для того місяця. Короткий зимовий день залишав мені небагато простору для маневрів, максимум пробігти більшу частину центру, а поночі подивитись святкову ілюмінацію. Харків’яни не побачать на моїх фото чогось несподіваного для себе, максимум погляд зі сторони. Ну а решті, може, буде цікаво, все ж якось у туристичному плані Харків міцно засів у тіні й багато хто навіть не підозрює, наскільки це місто красиве.

Перший рік карантину вніс свої корективи і в традиційні вилазки з друзями на непопсові чи околичні місця навкруги рідного Кривого Рогу. Та попри все, принаймні одна таки відбулася, наприкінці жовтня. Сьогодні відправляємось у невідомі села на південь від міста, де збереглося трохи старовини, ну а в плані природних несподіванок Криворіжжя і так уміє дивувати.

1. І перше фото не просто для привернення уваги, а зроблене саме під час тієї вилазки, тому знаходитись тут має повне право.

Стамбульський аеропорт у нашу шосту зустріч справив на мене рівно таке ж враження, як і в перші п’ять. Незручний у своїй безглуздій помпезності й масштабності, але з іншого боку, поява в ньому так чи інакше стабільно пов’язана з довгоочікуваною відпусткою і передчуттям чогось нового. Цього разу після пересадки летіти залишалося всього-то три години. Дивне відчуття, я мав би це робити за рік до того, але тоді всі мрії розвалилися навіть до контрольного пострілу в башку минулої реальності від усюдисущого ковіду. І ось спроба номер два (а коли щось не виходить, то хочеться ще дужче), і нарешті вдала. Моя 20-та іноземна країна, і під такий вже «дорослий» ювілей тим більше хотілось чогось особливого, всупереч пандемії і не тільки їй, хотілось буквально виносу мозку у хорошому сенсі, і я знав наперед, що ця країна здатна його здійснити, адже мова зараз про Іран.

Всесвітній локдаун головного мозку продовжує свою впевнену ходу планетою, а життя між тим спливає, іноді навіть здається, що швидше ніж раніше. Ніби лише вчора навкруги лежали метрові кучугури снігу, а зараз уже ніщо про них не нагадує. І це чудово, якщо не рахувати того факту, що цілих півроку промайнуло фактично впусту.

Довгу розповідь про осіннє Закарпаття хочу завершити у Рахові – найбільшому населеному пункті з усіх відвіданих за ті п’ять днів та одній із гуцульських культурних столиць.

1. Загальновідомо, що він є найбільш високогірним містом України із центром на 430 метрах над рівнем моря, а вертикальна відстань між найвищими та найнижчими вулицями складає близько 800 м, що навіть у голові не вкладається. Також це найсхідніший райцентр Закарпаття (200 км до Ужгорода, на секундочку). Доля не надто поблажливо поставилась до архітектурних пам’яток Рахова, їх тут майже немає, але це сповна компенсується космічними гірськими краєвидами навкруги.

Одним із найбільш жвавих автомобільних перевалів українських Карпат є Яблуницький – дорога тут проходить на висоті 931 метра над рівнем моря і з’єднує Прикарпаття зі східним краєм Закарпаття. Трохи нижче перевалу лежить село Яблуниця, що й дало йому назву, а з усіх сторін його оточують прекрасні й величні гори. Перпендикулярно автомобільній дорозі від перевалу тягнеться гірський хребет, по якому має проходити стежка, що одночасно виступає межею між областями.

1. Одного дня під час відпочинку в Ясінях я приїхав сюди з метою пройти цією стежкою до сусіднього високогірного села Вороненко, звідки спуститись назад до цивілізації у Яблуницю. Почав якраз із перевалу, що сам по собі є туристичним місцем. Навкруги розташовані кілька готелів, а над дорогою тягнуться ятки зі стандартним набором гуцульського краму для туристів, як то чаї, мед, гриби, одяг, сувеніри та інше. На той момент вони майже всі працювали, а от із потенційних покупців був аж я один, через що виглядало все досить сумно. За сувенірним ринком ховається імпровізований оглядовий майданчик, звідки можна подивитися із Прикарпаття на Закарпаття.

Перед тим, як приїхати всередині минулого жовтня в Карпати, я не міг не придивитися собі хоча б декілька оглядових точок, із яких можна побачити схід і захід сонця, котрі у горах бувають найбільш неймовірними. Зрештою зупинився на узвишші, підйом на яке починається майже з центру Ясіня і займає не більше одного кілометра. Те узвишшя являє собою простягнутий на північ хребет, затиснений між паралельними ущелинами, що ведуть у ближні села, Чорну Тису та Стебний, і з нього повинні відкриватися види як на захід, так і на схід.

1. Крім того, думав я, за чотири ночівлі у мене має бути чимало можливостей половити сонце, але тут внесла свої корективи чудова карпатська погода – насправді я отримав усього один вечір та наступний ранок, коли хмарність була хоча б не суцільною і з’являлися шанси пофоткати щось цікаве. І хоча не так сталося як гадалося, все одно цей безіменний невисокий горбик подарував мені чи не найкращі видовища, що я бачив за всі свої приїзди у Карпати.

Особливістю показаного кілька днів тому селища Ясіня є те, що гори оточують його буквально впритул із усіх боків, тому піднятися на них не складає особливих зусиль. Лише прогулюючись від центру по периферійним вуличкам можна ненароком набрати 2-3 сотні метрів висоти, а трохи далі – підкорювати справжні гірські вершини, не покидаючи формальних меж населеного пункту.

1. Чим я і скористався. Все ж здійснювати соло-походи у «справжні» гори пізньої осені без належного досвіду ризиковано, а тут і мобільний зв’язок завжди є, і цивілізація близько. До того ж, як на мене, на голі полонини краще лізти влітку, а в холодну пору куди цікавіше виглядають саме гірські селища, укутані туманами, пожовклими заростями та затишним димком із хатніх димарів.