Голос.
Найбільше, як не дивно, йому не вистачало голосу. Після усього пережитого,
скількох яскравих вражень, що давно потонули в імлі років, лише ця обставина
могла зробити його по-справжньому нещасним.
Тим більше то було дивно, бо здавалось, увесь навколишній світ він може
сприймати тільки візуально. Поки люди навколо до ошаління сперечались про те,
яка музика краща, страждали від надмірного шуму, холоду, спеки чи неприємних
запахів, він жив тільки очима. Здавалось, не існувало навколо ні пахощів, ні
звуків, ні температурних перепадів – лише зовнішня оболонка речей, мільйони
кольорів, відтінків і гра світла у їх формах.
Але залишався голос. Серед тисяч людей, що пройшли крізь його життя до і
після того, він не чув жодного подібного. Тихий і завжди умиротворений,
заспокійливий і водночас лукавий. Такий, що міг народжуватись лише всередині
найпрекраснішого у світі створіння.
Настільки тихий, що треба було напружити з останніх сил свій тугий слух,
щоб не пропустити жодного звуку. Так, що аж свербіло знищити усі перешкоди навколо, які могли стати на заваді – розірвати на шмаття випадкових гамірних перехожих,
зупинити всі машини, підірвати всі мотори і обрізати дроти високовольтних
передач.
Іноді йому здавалось, що він забув (змусив себе забути). Але і в алкогольному
угарі шумної компанії, і під час максимального заглиблення в роботу, і навіть
уві сні марево могло накрити його знову.
Іноді він шкодував, що не записав хоч раз уривок розмови на диктофон, але
тоді б сам собі здався якимось фетишистом-збоченцем. Зараз так уже не думалось.
Зрештою, тих же фотографій лишалось повно в соціальних мережах. А коли їх не
стало, нестрашно, бо всі давно зберіг для себе (це йому не здавалось фетишизмом
чи збоченням, хоча траплялись там і не зовсім пристойні). А от голос, здавалось,
не повернути.
Минуле зателефонувало йому звичайного січневого вівторка об 11 ранку, коли
Артур Петренко (Артур? Зовіть мене просто Арт!) все ще ніжився у напівсонні під
теплою ковдрою у власній квартирі – міг собі дозволити. Минуле телефонувало з невідомого,
проте звичайного собі
українського мобільного номера, але він того ще не знав, аж доки не прийняв
виклик і не почув у своєму телефоні Голос.
Той самий, якого він так хотів, аж до наркотичної ломки, що ладен був би
молитись усім богам чи хоч яким темним та світлим силам, плазувати навколішки і
гризти землю – що завгодно, аби ще раз почути його хоч на мить.
Він навіть не встиг здивуватись, що почув його, хоча звідти зазвичай не
телефонують. Але Минуле телефонувало із нормального собі Києва, просто із залізничного
вокзалу. І причина була найбанальніша – треба гроші. Гроші поцупили якісь
цигани, а якось треба купити квиток до Одеси – це ж зовсім небагато. Можливо,
Арт і сам би не повірив, хоча давно пізнав Голос, пізнав би його з-поміж
мільйонів інших і через сотні років. Не повірив би, тільки якби не така
банальна причина.
Не вдаючись особливо в розпитування, чому саме з Києва і чому в Одесу, він
уже гарячково штурмував ноутбук у пошуках найближчого до вокзалу банку, де
можна безкоштовно замовити розрахункову картку, на яку він і переведе гроші на
квиток. Стоп, а паспорт? Там, у Минулому, буває таке, паспорта і не знайдеться.
А ні, все нормально. Паспорт є, звичайний собі український паспорт, навіть із
вклеєною на 25 років фотографією. З банком проблем не буде.
* * *
Одна з основних рис зовнішності Сашка Голобородька була зумовлена його
прізвищем – завжди виголене, до ідеалу, до неймовірності обличчя. Сашко не
допускав ні найменшого натяку на щетину. Нищив її два рази в день, а якби мав
час, здавалося б, і того більше. Гоління було для нього ритуалом, якого він не
пропускав навіть під час довгих переїздів та в чужих містах.
Особливо старанно вишкрібав ямку на підборідді, і не дай Боже було відчути
хоч найменшу шорсткість при стиканні подушечок пальців і обличчя – це означало
безповоротно зіпсований день.
Проте у період, коли все почалося, у Сашка ще й згадки не було про жодну
щетину – так, невагомий підлітковий пушок. Крутив тоді педалі свого старого
чорного велосипеду, за горизонтом уже сховалось рідне село, а от райцентру
попереду ще не було видно. Навколо, скільки сягало око – ні душі та жодної
машини. Тільки мальовнича зелена місцевість, у якій пагорби гармонійно
вписувались з рівнинами, а степові простори час від часу уступали місце
лісосмугам чи річці.
Сашко сутужно крутив педалі та іноді й не помічав тої казкової краси, яку
бачив щодня і так давно, що вже приїлося. Мав значення тільки старий чорний
велосипед (лісапет як казали мати або ровер – двоюрідна тітка Стефанія з
Бережан) і два бідони з молоком, навішені на роги його керма. Довести у
цілісності на ринок і там продати його – ось що дійсно важливо. Але при цьому
усе одно годувальником сім’ї вважатимуть чомусь не його, а корову Маньку.
Уже тоді в обдарованій Сашковій голові народжувались різні думки, що зрештою
допомогли йому стати тим, ким він став. Зараз він назвав би це креативом, хоча
тоді й слова такого не знав. Креатив полягав не тільки у здібності розбавити
Маньчине молоко саме так, щоб і на сигарети якусь копійку вигадати, і покупці
ні про що не підозрювали, а все більше – у різних неочікуваних речах.
От і того погожого дня йому в голову прийшла одна з таких думок, коли,
ведучи свій транспорт давно знайомою дорогою, він ліниво роззирався на простір
навколо. Тоді Сашку, підлітку із села Михайлівка, подумалось, що навіть цю
пустоту можна продати.
Думка прийшла і згинула у рої інших, щоб через багато років повернутись у
голову Сашка, жителя уже Києва (столиця манить таких людей, о так), уже
дорослого чоловічка, хоча й не особливо успішного. За спиною його залишалось
уже десятки проектів (швидше, афер, але він гордо називав їх проектами).
Частина провалилась, інші неочікувано й швидко принесли великі гроші, які він
так само швидко й бездумно пускав на вітер.
Але ще тоді, підлітком, він задумався, як же порожньо навколо. І це ще Михайлівка
– велике село, майже 3 тисячі мешканців і усього 6 кілометрів до райцентру. У
Михайлівку навіть іноді навідувались туристи, бо на околиці села все ще
тримались на чесному слові руїни якогось замку. Небагато, кілька чоловік на
рік, а один раз навіть повний автобус заїхав. Та і живописні береги їх річки,
які для селян давно стали буденністю, могли пробудити неабиякий інтерес у
міських жителів, звиклих лише до асфальту та бетонних коробок навколо себе.
Та іноді йому доводилось подолати весь цей шлях, не зустрівши жодної людини
чи машини. А дорога, яка гордо мала статус регіонального значення і на картах
позначалась товстою жовтою лінію, насправді являла з себе розбиту бруківку,
якою зайвий раз намагались не їздити.
Цікаво, а як тоді в глибинці, у найвіддаленіших селах? Сашкові здавалось,
там можна і день їхати, не натрапивши жодної людини. І вже тоді його
підлітковий мозок, добре кумекаючи в глобальних геополітичних процесах, знайшов
покупця для своєї пустоші – європейців.
Вони всі тоді йому ввижались неодмінно у клітчатих шортах, білій сорочці і
підтяжках, що ледве стримують вгодоване європейське черевце. А ще, звісно ж,
сиві вуса і капелюшок. Багаті і самовдоволені бюргери, яким, тим не менш, тісно
у їхній маленькій перенаселеній Європі. Українці намагаються заманити таких
Карпатами, замками і архітектурою старих міст. Але не того насправді потрібно
примхливій старосвітській душі, ой, не того…
* * *
Від отих фотографій усе і почалось. Від нудьги перемальовував їх на папері,
намагаючись вдихнути в них щось нове. Спочатку виходило жахливо і потворно,
іноді хотілось махнути рукою, але зрештою природна упертість і чутливий зір
взяли своє. Хлопець вважався божественно талановитим у колі знайомих, хоча ні в
який талант не вірив, а тільки в цілющу силу практики. А ще безсонні ночі, скривавлені
білки очей і намертво чорні од графіту пальці, такі, що аж перехожі на вулиці
іноді на нього озирались.
Отже, Артур не просто просив називати себе – Арт, а й справді у певних
колах вважався людиною мистецтва. Арт заробляв собі на життя тим, що простим
олівцем малював портрети з фотографій. Переважно то були зображення дівчат чи
жінок, які їх шанувальники хотіли подарувати під якесь свято. Рідше замовляли
портрети пар, ще рідше – усе решта. Заробіток був невеликий і коливався в
залежності від сезону, але на аскетичне життя хлопцеві вистачало. Зате
працювати можна було у будь-яку частину доби, як забажається, а не коли треба,
а головне – жодного начальства над душею.
Арт сам займав велику двокімнатну квартиру, що дісталася йому у спадок, але
використовував лише меншу кімнату, яка була йому і спальнею, і майстернею. Один
куток займало вічно незаслане ліжко і пару стільців, на яких хаотичними купами
лежали його речі; у цьому ж кутку перекидався зазвичай і ноутбук. Решта кімнати
була робочою зоною, де у всеможливому порядку уживались мольберти, стіл, полотна,
олівці, фотографії, готові і не дуже картини. Вінчало то все величезне вікно із
складною системою ширм, якими за необхідності можна було повністю сховатись від
сонця, і ще багато ламп, для надання оптимального освітлення.
Велика кімната абсолютно пустувала, тільки за інерцією Арт так само затулив
вікно ширмами, а на стіні висів самотній портрет, єдиний, якого він не зміг
продати.
Ні, портрет вийшов насправді чудовий, незважаючи на такий собі об’єкт.
Замовив його хлопець якоїсь студентки під Новий Рік. Студентка була негарна,
худа білявка із хворобливо-блідим кольором шкіри і різкими рисами обличчя, але
з-під олівця Арта вона вийшла справжньою красунею. Але коли робота була майже
закінчена, дівчини не стало.
Вона не померла, просто зникла. Ще вранці сміялась з сусідками по кімнаті,
на ходу доїдаючи бутерброд, потому вийшла з гуртожитку, але до університету так
і не дійшла – розтанула безслідно у багатолюдному і абсолютно безпечному місті.
Тоді піднявся неабиякий шум, про пропажу писали газети, велись масштабні
розшуки, але все марно. Зараз Арт уже і не згадав би імені – Оксана чи Олена?
Поки він закінчував перемальовувати її фото на папір, це фото розмножувалось і
з’являлось чи не на кожній дошці оголошень, а навколо глухого села її батьків,
за 200 кілометрів на північ, рятувальники безуспішно прочісували німий
засніжений ліс.
Убитий горем замовник так і не прийшов за картиною, але Арта то мало
хвилювало. Доля дівчини не особливо його цікавила, бо поставив собі за догму не
відчувати жодних емоцій до «об’єктів». До того ж залишився завдаток, а хороша
картина стала частиною і без того вражаючого портфоліо.
Правда, з часом переніс її у порожню кімнату. Смішно, але коли повертався
до портрету спиною, з’являлось неприємне відчуття, що за тобою стежать. Арт не
вірив у таку маячню, але від роботи відволікало.
Спливали місяці, приходили й уходили замовники, і всі були задоволені.
Життя текло своїм руслом і робота теж.
Але не сьогодні.
Сьогодні, хоч і мав замовлення, він просидів весь день у заціпенінні.
Здавалось, щойно був полудень, і гроші полетіли у Київ, на щойно заведену
банківську картку. Грошей він відправив з запасом, не маючи жодної надії, що
колись вони повернуться. Діло було зовсім в іншому.
Здоровий глузд підказував, що треба узятись за картину, а то вперше за
хтозна-скільки часу не вкладеться у строки. А це удар і по репутації, і по
матеріальному статку. Але в голові усе кричало: «В Одесу!»
Не помітив, як і стемніло. Звірився з годинником – якщо зараз вийти, якраз
устигне на поїзд. Поліз в Інтернет дивитись квитки, майже впевнений, що їх не
буде – на Одесу розбирали заздалегідь. Проте неочікувано сайт показав, що є
один квиток. Один-єдиний. Квиток саме для нього.
Поспіхом збирався, але не забув перекрити газ, воду і повисмикувати все з
розеток. Із порожньої кімнати війнуло холодом – дивно, вікно відкрите на
провітрювання, наче й не відчиняв його сьогодні. Протяг легенько погойдував
ширми. Арт забіг у кімнату, краєм ока вихопивши портрет на стіні. Зупинився,
закліпав швидко очима. Потім повільніше. Потім закляк і стояв незмигно, що очі
аж почали сльозитись, вимагаючи дотримання своїх законних прав.
На портреті не було дівчини, а дивилась на нього старезна баба. Точніше, то
була вона, безумовно, тільки постаріла років до 90. Він все ж кліпнув. На нього
дивилась та ж сама особа, на вид років 40. Губи скривлені від болю, в очах жах.
Кліп. Тепер десь 60-65, по обличчю стікають сльози і потічки крові. Кліп. 30,
рот роздертий у беззвучному крику, руки благально простягнені до нього, наче
ось-ось вирвуться з картини у кімнату.
За спиною дівчини він тоді малював дерева у засніженому парку. Дерева були і
зараз, тільки після кожного його кліпання густішали і стискались навколо неї,
простягаючи все ближче корчі-пазурі. Здавалось, ще трохи і стиснуть її своїми
стовбурами, голова лусне, як кавун, заливаючи все довкола кров’ю і мізками.
Арт, зробивши півколо понад дальньою стіною, наблизився до вікна, але
зачинити не встиг. Його скував монотонний писк, що долинув із-за спини. Дуже не
хотілось обертатись до картини, але він це все ж зробив. Замість дівчини усе
полотнище зайняла якась чорна морда з величезним писком і великими чорними
очима, схожа на багатократно збільшеного кажана. Із пащі стирчали криві гострі
зуби, вони ж були єдиними світлими деталями на картині. І з пащі лунав той
нестерпний писк.
Не витримавши того всього, Арт полишив вікно і вибіг із кімнати, а тоді і з
квартири. Байдуже, що горіло світло, що все задубне від холоду і, можливо,
намете снігу. Чомусь у нього з’явилось відчуття, що в цей дім він більше не
повернеться.
* * *
Томас Дюкерк, громадянин Бельгії, а конкретно мешканець старовинного міста
Брюгге, поставив свій розмашистий підпис на папері і посміхнувся. За звичкою у
нього вже рефлекторно спрацьовувала така собі посмішка ввічливості, але цього
разу все було щиро – все-таки приємно, коли навпроти тебе сидить така мила
дівчина.
Так, продавцем пустоші цілком могла бути жінка. Чому б ні? «Ніфіга собі,
перший пішов!» - вражено подумав Сашко, підглядаючи у дверну шпарину, коли
Томас дістав і виклав на стіл гроші. І тільки після цього зайшов в кімнату.
Все йшло саме так, як задумувалось. Клієнт представляв маленьку і одну з
найбільш густонаселених країн Європи, де жоден зайвий квадратний сантиметр не
пропадає задарма. А якщо станеться глобальне потепління, її ще й підтопить, і
стане ще меншою. Хм, Брюгге, думав Сашко, заходячи до кімнати, і чого йому там
не сиділось?
Краєм вуха він колись чув, що Брюгге казково красиве, і вже хотів туди, вже
й уявляв, як робить селфі із пісяючим хлопчиком (що той знаходиться в Брюсселі
і гадки не мав, та й неважливо). Головне, що зараз у нього і близько не
водилось грошей ні на Брюгге, ні на Брюссель. А от ті яскраві різнокольорові
папірці, що пан Томас виклав на стіл, які звуться євро і такі приємні на дотик,
можуть суттєво наблизити цю його мрію.
Навіть ідея найняти і посадити у приймальню гарненьку дівчину була хорошою,
хоч і затратною – он як цей бюргер зашарівся. При виді Сашка він теж натягнуто посміхнувся,
але то вже була класична посмішка із ввічливості, і ніяк інакше. Товстуватий
Сашко Голобородько з одутлим і червоним від частого гоління обличчям, у
потертій рудій куртці і запахом залежалого тліну не зміг би справити настільки
приємне враження на клієнта.
Ну що ж, привітались, побалакали, пора і в дорогу. Підписаний папірець,
раптом що, ніякої сили не має і квитанції клієнт, звісно ж, не отримає. Але це
і неважливо – йому сподобається. Гарантовано.
* * *
Арт стояв на набережній і в десятий, здається, раз набирав той самий номер.
У слухавці автовідповідач мобільного оператора вкотре запевняв його, що такого
номеру не існує. Але хлопець скидав і знову набирав, уже швидше механічно, аби
ще раз почути той же голос автовідповідача і навіть розрізнити в ньому нотки
втоми – наче записаному голосу могло набриднути повторювати одне і те ж.
Розгублено озирнувся по сторонам. А й справді, на що він надіявся, їдучи
сюди?
Сильний кількаденний мороз скував Одесу, що аж заклякло і море. Арт не звик
бачити його таким – застиглим у переливах білого і голубого відтінків,
монументально холодного й мертвого. Із неба сипалась колюча крупа, і сильний
жорстокий вітер бив нею в обличчя та ганяв туди-сюди снігові намети над
застиглими морськими хвилями. Набережна була майже безлюдна. Окрім художника,
на нижчому рівні стояв ще якийсь чоловічок, якого одразу можна було прийняти за
волоцюгу, але потім Арт признав у ньому подорожнього, такого ж, як і він сам.
Подорожнього видавав майже пустий старий наплічник. Він був одягнений у
геть потерту куртку, помітно мерз. Старі шкарбани не тримали його на утоптаній
до блиску поверхні, він хапався голими руками за поручні на краю набережної,
але скоро змушений був відпускати, бо руки примерзали до металу.
Зрештою, якось віднайшов рівновагу. Тоді дістав із внутрішньої кишені
куртки засаленого записника і хімічного олівця. Довго листав пожовклі сторінки
(пальці на морозі погано слухались), нарешті знайшов потрібну і поставив
галочку навпроти запису «Побачити замерзле море», попередньо доторкнувшись
кінчиком олівця до язика, щоб галочка вийшла жирною і фіолетовою.
Затим записник відправився назад у внутрішню кишеню, але гострий зір Арта
устиг вихопити ще кілька записів. Деякі були вже відмічені галочкою, як то
«Стрибнути з парашутом», «Піднятись на Говерлу» чи «Скуштувати лобстера». Інші
ще чекали своєї черги – «Відчути смак свободи», «Напитись дитячого болю»,
«Стати безсмертним».
Несподівано з моря ударив особливо сильний порив вітру, подорожній таки не
втримався на ногах і гепнувся на спину. Арт же стояв так само твердо, тільки
розвернув обличчя у бік міста.
За набережною дрімали в снігу будинки, кав’ярні на перших поверхах забиті
людьми. Там тепло, пахне корицею і печенею, відвідувачі перемовляються між
собою, ліниво, а то і пихато поглядаючи на невдах по той бік скла. Він би теж
мав зараз сидіти в одній із таких кав’ярень, і не сам, і… Думки обривались на
півслові. Він досі так і не знав, що мало б бути, і пояснити природу сили, що
привела його сюди. Тільки відчував, що давно забутий смак, який відчув учора
вранці, не тільки не втамував давню спрагу, але зробив її іще сильнішою.
* * *
Погрузивши у мікроавтобус два велосипеди і бельгійця, Голобородько досить
швидко покинув Київ і занурився у глибинку. Їхав навмання, зумисне вибираючи
гірші дороги, аж поки вони не зробились такими, що машину ставало відверто
шкода. Він гадки не мав, у якому вони зараз хоча б районі, і його це цілком
влаштовувало.
За словами Дюкерка, той востаннє їздив на велосипеді ще в дитинстві. Але,
як і очікував Сашко, хвилин 15 тренування і фізична пам’ять європейця
воскресла. Цей чудово складений і натренований чоловік досить швидко згадав як
їздити і скоро вони удвох зникли в полі, залишивши мікроавтобус на самоті.
Сашко, незважаючи на статуру, теж добре вправлявся з велосипедом, а коли
бруківка поступилась місцем рівній ґрунтовій дорозі, вони узагалі витискали
десь кілометрів 20 на годину.
Погода була хмарна і відверто безрадісна, проте це аж ніяк не зменшувало
щирого захвату бельгійця, що тільки й встигав крутити головою навколо і радів
як дитина. За годину ходу вони не зустріли жодної автівки чи людини. Натрапили
на одне село, але воно тільки підсилило атмосферу.
Навіть умираючи, українське село виглядало вкрай мило. Автентичні глиняні
хатки під солом’яними стріхами усе дужче вгрузали в землю і тонули в зелені,
але при цьому все одно не втрачали своєї ошатності. Із однієї із таких хаток,
яка виглядала цілком покинутою, вийшов старий дідуган, можливо, останній житель
села, широко посміхнувся їм на всі свої три зуби і помахав рукою.
Торік Томас був у Парижі. Тоді його неприємно вразили брудні «чорні»
квартали на околицях міста, у яких мав нещастя побувати. На їх тлі ця природа,
це село й неосяжні простори виглядали просто фантастично. Навіть дід, беззубий
дід із мертвого села, що так щиро їм радів – наскільки це відрізнялося, якби їм
назустріч вийшов насуплений араб, що міг перейти в атаку просто від того, що ви
на нього не так подивились.
За селом Дюкерк обігнав Голобородька і вирвався вперед, продовжуючи
набирати швидкість. Йому хотілось відкинути всі культурні упередження й
обмеження і заволати від щастя, і байдуже, що десь за спиною плентається ледве
знайомий мужик.
Та всяке щастя має кінець, і Дюкерк згадав про це, коли на горизонт
напливла чорнюща величезна хмара. Простір між нею і виднокраєм був увесь
затуманений, отже, там уже йшов дощ.
– Чи не пора нам вертати назад, Олександре? – спитав ламаною англійською
бельгієць і обернувся. Сашка ніде не було.
Томас зупинився і роззирнувся по сторонам. Його гід пропав. Лише з кущів
вибіг заєць, такий же рудий, як стара куртка Голобородька, і чкурнув десь у своїх
справах.
Бельгієць негайно поїхав назад. Якщо гід просто відстав, вони скоро
зустрінуться. А от якщо йому стало погано, то ситуація ускладнюється.
Він їхав близько півгодини, але Сашка і слід пропав. Уже мало б бути і
село, але теж все не показувалось. Томас тішився, що не міг заблукати, бо за
весь час вони їхали тільки прямою дорогою без жодного роздоріжжя.
Яким же було його здивування, коли перед його очима виросло щось схоже на
замок. Триметровий кам’яний мур без входів, вікон чи хоча б бійниць. Томас
отетерів, але потім докумекав, що перед ним – покинутий цукровий завод (добре,
що вивчав країну, перш ніж до неї поїхати). Усі корпуси, всю цеглу та метал
давно розтягнули, залишилась тільки височезна труба і «замковий» мур –
складений із каменю, він не представляв жодного зиску.
Але вирішення цієї загадки не давало відповіді на всі інші питання. Перед
муром дорога таки роздвоювалась, і, не довго думаючи, чоловік усе ж вирішив
їхати далі. Обрав навмання поворот наліво, сподіваючись, що за заводом дороги
знов зіллються в одну.
Тим не менш, цього не сталось. Обігнувши видиму частину заводу, дорога
перетворилась на вузеньку стежку, притиснуту до муру великим ставком. Із ставка
щось із шумом зірвалось, від несподіванки Томас так налякався, що ледь не впав
у воду, проте то була лише велика сіра чапля. Майже слідом за нею з води
сполохано зірвалась друга чапля, і чоловік, хоч і вже знав причину, налякався
так само сильно.
Він думав уже повернути назад, якби не нове лопотіння крил, цього разу уже
в нього за спиною. Ні, чаплі не будуть нападати, вони боягузливі. А ця істота,
що наближалась зі спини, явно хотіла напасти.
Чоловік знову набрав швидкість. Стрілою пролетів понад муром, за яким
вирвався нарешті на нормальну дорогу у поле. Лопотіння крил то наближалось, то
стихало, а один раз, він був готовий поклястись, відчув, як об комір сорочки
черкнули кігті. Головне було стримати хворобливе бажання обернутись, і Томас
усе ж зміг побороти себе. Скоро істота, що переслідувала його, остаточно
відстала.
Іще хвилин через десять його таки дістав дощ. Дюкерк вдягнув дощовика,
завбачливо приготованого Сашком, і продовжував їхати. Від води земля розм’якла
і робити це стало важче. Навколо сіріла все дужче трава, жовтіли й опадали
дерева й кущі. Нарешті приморозок скував землю і рухатись стало легше. Чоловік
додав швидкості, але так тривало недовго, бо затим пішов сніг і крутити
педалями знову зробилось важко, до того ж він не бачив під снігом дороги. А
коли пройшла відлига і все почало грузнути в багнюці, змушений був зійти з
велосипеду і котити його.
Скоро, однак, дорога підсохла. Із чорної землі пробились несміливі зелені
пагони, які швидко заполонили собою все навколо. Розпустились першоцвіти. Томас
знову сів на велосипеда і поїхав далі, хоча він уже давно не вірив, що ця
дорога колись скінчиться.
* * *
Насправді ж він просто шукав не те що треба. І таки певно, що треба було
шукати не на засніженій набережній, а в прохідній кімнаті маленької орендованої
квартирі-студії ген десь далеко. Чи існувала вона досі узагалі, та квартира?
Хтозна, але чотири роки назад існувала напевно.
Тоді б він зайшов у неї і побачив себе самого, тільки на чотири роки
молодшого. Тоді на його лиці не було аристократичної еспаньйолки, а волосся
представляло собою немиті патли, але, без сумніву, то був він сам.
Артур (іще не Арт) із минулого сидів на табуретці посеред кімнати і
незмигно дивився у якусь одну точку на стіні. На його обличчі застигла апатія.
Тоді б варто було до нього підійти і без жодного зайвого слова зацідити з усієї
сили кулаком в пику. За його бездіяльність, і самовдоволеність, і апатію. За
всі тисячі помилок, що слідували за тим, а проте це не так важливо, бо вже
пізно було щось міняти, а от тоді, у кімнаті – ще можна. Можна? Можна!
Та цього так і не сталося. Можливо, Арт це відчував, він би не зміг тоді
зупинитись. За ударом в ніс ішов би наступний, у вухо. Потім ліктем в потилицю.
Далі залишалось скинути згорблену постать на підлогу і добивати себе минулого.
Бити самозабутньо, ногами, табуреткою, дивлячись як смикається, хрипить і
кашляє кров’ю потвора на підлозі, не маючи змоги навіть крикнути. Аж поки не
затихне остаточно і тільки раптові поодинокі судоми нагадуватимуть, що в цьому
тілі ще тримається життя.
Тоді б він нервово оглядався на кухню, де, пам’ятається, водився
величезний, хоч і тупий ніж. А голос у голові кричатиме: добий. Зупини ці
жалюгідні і безглузді корчі. Добий цю потвору, доки вона не очуняла. Доки не
стала твердо на ноги, аж настільки твердо, що її не зіб’є навіть сильний вітер
зі сніговою крупою на березі замерзлого моря.
Натомість він знайшов те, що шукав найбільше. Знову ж таки, ні на якій не набережній,
а на дорозі в кінці Пустоші. Немає значення, як саме знайшов. Можливо, йому
нашепотіла дорогу зникла дівчина, чи то пак, баба, з портрету на стіні. А може,
продав Сашко Голобородько – зрештою, йому ж байдуже, кому штовхати свої
екскурсії, європейцю, українцю чи хоч Святим Апостолам. Головне, аби заплатили
за це у євро – такими різнокольоровими і приємними на дотик. За які можна
поїхати робити селфі з пісяючим хлопчиком чи просто сісти по-турецьки прямо на
бруківку у самісінькому центрі Брюгге (він гадки не мав, чи там є бруківка, та
й неважливо) і спостерігати, як навколо вирує нескінченний людський потік.
Як відомо, кожна дорога має своє завершення. Конкретно ця закінчувалась
обривом на краю Пустоші. Унизу було чи то озеро, чи то безодня, за туманом не
видно, але його й не цікавило. Головне, що на краю він побачив своє особисте
маленьке божество. З кривими ногами, вицвілими підсліпуватими очима і сухим
рідким волоссям. Волосся легенько розвіювалось по вітру, і то був чи не єдиний
рух у світі, що застиг.
Арт підійшов до краю і обійняв примару, і та обійняла його у відповідь.
Стискав обережно, щоб не завдати болю у пориві емоцій, зарився носом у волосся і благав, щоб ця
мить тривала вічно. Водночас намагаючись не думати про те, скільки обіцяв
тільки за можливість почути голос, і наскільки більше отримав – за таке він
буде винен продавцям пустоші до кінця свого життя, а то і довше.
P. S. У моїй хворобливій уяві досить часто
виникають образи і епізоди, які я хотів би записати у вигляді чогось такого, що
можна було б назвати художнім твором (ну хоча б з натяжкою), а деякі сни і
побачене в реальному житті тільки підсилюють це бажання.
По факту ж таке трапляється усе рідше і рідше. Бо окремі яскраві фрагменти
треба вписати у цілісну картину, а от її вже варто продумати, так щоб був і
сюжет, і зміст, і логіка; тоді половину усього цікавого доводиться взагалі
викинути, бо не втулиш аж ніяк. На додачу до всього, відповідний настрій буває
ще рідше та й у непідходящі моменти, тож найчастіше це все роїться якийсь час у
моїй голові і безслідно там пропадає.
Цього дня настрій застав мене на обідній перерві, так добряче застав, що я
упіймав себе на тому, що нарізаю кола кімнатою, героїчно розмахуючи зубною
щіткою, замість того щоб бігти уже на роботу. Зберегти його до вечора було
важко, але я старався, і все-таки записав… ну і близько не те, що хотів, але
уже краще.
А головне (я на це надіюсь) мені вдалось вирватись
із ланцюгів догм, що тримали мене – ніякого сюжету, ніякої логіки. Нафіг
здоровий глузд як такий! Друга справа, що кінцевий результат навряд чи когось
зацікавить, окрім мене самого. Але то уже зовсім інша історія.
