Від Рівного сюди 50 кілометрів і десь одна година в дорозі. Великі Межирічі лежать трохи осторонь основної траси, хоч і не дуже далеко, тому автобуси ходять часто. Можливо, по інерції від колись міського статусу цього села, відомого з 1544 року. Міста, певно, невеликого і в кращі часи, бо не отримало навіть Магдебурзького права, яке колись роздавали всім, кому не лінь. Зате мало замок, від якого нічого не лишилося, і кілька інших пам’яток, які досі є, причому в досить солідній кількості, заради якої можна сюди їхати.

1. Із Великих Межирічів у мене розпочався дводенний виїзд на Рівненщину на початку червня. З більш ніж річним запізненням, бо малював собі цей маршрут на весну-2020, а воно он як вийшло. Огляд села хотів почати з палацу. Хоча вистрибнув з автобуса трохи не там, самому собі це можна було пробачити за вид, що відкривався у тій точці з дороги:

Якщо задуматись, чим саме запам’ятався мені Миколаїв найбільше, і що б я назвав ледь не головним брендом міста… то це буде його металевий декор.

Близький, якщо міряти по прямій лінії, але незручний у транспортному плані Миколаїв досить довго залишався для мене незвіданим. Як і сусідній чимось подібний Херсон (його я все ж побачив на рік раніше), паралелей з яким не уникнути. Тим більше, у обох містах мене зустрічала цілком літня спека, яка їм так личить, хоч і в різні місяці.

1. Із самого початку Миколаїв виглядає промовисто південним, млявим і сповільненим у розпеченому сухому повітрі, трохи безладним, запущеним та неодмінно приморським. Так що само собою через деякий час виникає бажання прихопити рушника і махнути до моря, і тут виявляється, що до нього насправді десятки кілометрів… як і з Херсона.

Як і обіцяв минулого разу, після «розігріву» у виді околиць Трикратів настав час поглянути на каньйони, заради яких найперше і варто їхати у Вознесеньский район. Їх тут три на відносно близькій відстані, за день вдалося побачити два. Почну з найбільш відомого, Актовського на річці Мертвовод.

Степова і приморська Миколаївщина загалом ніяк не асоціюється зі скельними ландшафтами й місцями хоч із якою натяжкою на рельєфність. Але тим не менш, вони тут є – у вигляді річкових каньйонів. По-перше, мова про божественні пейзажі Південного Бугу в районі Мигії. По-друге, про каньйони Мертвоводу та впадаючої в нього Арбузинки. Менш відомі, бо до них важче дістатися, та цього року нарешті мені це вдалося.

1. Але спочатку розкажу не про них, а про цікаві об’єкти по дорозі.

Дорога у Камінне село хоч із Вінниці, хоч із Києва майже без варіантів проходить через стародавнє місто Коростень, нині третє за величиною в Житомирській області. На зворотньому шляху із заповідника ми зробили тут тривалу зупинку, щоб прогулятися Древлянським парком, найгарнішим у місті та відомим далеко за його межами.

Камінне село протягом тривалого часу залишалося одним із місць, куди я довго не міг потрапити через його віддаленість від цивілізації та неможливості добратися туди без власного автотранспорту (хоча насправді там і не кожен автотранспорт вигребе). У травні цього року це моє бажання нарешті здійснилося завдяки вінницькому тур-клубу «Бідняжка».

Якби не раптове закриття на карантин оглядового майданчика вежі Азаді в Тегерані, у ясну погоду з нього цілком ймовірно було би розгледіти Демавенд – найвищу гору Ірану і гірської системи Ельбурс, що нависає над містом із півночі. І навіть байдуже, що між ними 75 км по прямій, громадину висотою 5610 метрів над рівнем моря видно і з такої відстані.

1. Натомість, отримавши зайвий вільний час через карантин у столиці, ми поїхали в місце, звідки можна подивитися на ту ж саму гору куди з ближчої відстані.

Однією із особливостей показаного у попередній розповіді Тегерану є гори, що нависають над містом із півночі. Мова про хребет Ельбурс, що тягнеться на кілька сотень кілометрів із заходу на схід, відділяючи південне узбережжя Каспійського моря від Іранського плато. Найвища його вершина має 5600 м над рівнем моря, але про неї ще буде привід поговорити, а сьогодні відправляємось до трохи скромніших гір безпосередньо над сумбурною іранською столицею.

1. Нагору можна легко забратися за допомогою підйомника (а там діє повноцінний гірськолижний курорт, що трохи відомий навіть на міжнародному рівні), але ж то для слабаків, коли можна видертися на власних двох.

Певно, у світі набереться не так і мало країн, у яких в столицю потрапляєш не тому, що це туристична точка, а суто через особливості логістики. А вже на місці доводиться дивитись, що там та як, адже столиці нецікавими зазвичай не бувають. Щось таке сталося і з Тегераном, котрий замикав квітневу подорож по Ірану – на нього залишалося два останні дні, за винятком вилазок у гори.