Ще якусь сотню років тому, напевно, ніхто б і передбачити не міг, на який мегаполіс перетвориться Мінськ. Незважаючи на поважну дату заснування (1067) столицею він став лише у 1919 році, уже в радянській Білорусі. Тим не менш, до Другої Світової це все одно було тихе провінційне містечко переважно дерев’яної забудови і не більше 3 поверхів.

Війна віхолою пролетіла по місту, знищивши близько 80% його будівель. Існували навіть плани не мучитись з оцим усім, а просто перенесли столицю у Могилів. Але остаточним рішенням стала усе ж відбудова, при чому зразково-показова. Мінськ мав перетворитись на ідеал радянського населеного пункту, таке собі місто сонця, яке зустріло мене аж ніяк не сонячною погодою…

Зі сторони вокзалу приїжджих зустрічають дві монументальні вежі, символічно названі Воротами Мінська.

Ворзель – містечко, що веде свою історію усього-то з 1900 року. Завдяки сприятливим природним умовам та клімату відоме, перш за все, як курортно-санаторний центр.

Мені ж він найбільше запам’ятався густотою дерев – ніколи не доводилось бути у такому лісистому міському поселенні (то ж смт все-таки, а не хухри-мухри). Здається, будинки постали посеред лісу, так що при цьому не зрубали жодного дерева або ж дерева одразу стрімко виростали навколо них.

Площа Турецької Криниці – одне з найвідоміших і просто дуже фотогенічне місце неподалік центру Чернівців, але я чомусь досить довго про неї навіть не чув. І ось минулого літа настав час виправити це.

На цьому місці ще у 1797 році з’явилась перша кам’яна криниця міста, що припадало на недовгий період османського панування, звідси і назва. Інакше ще площу називають іменем Пресвятої Марії у пам’ять про дерев’яну церкву 1783 року, яку у 1876 перенесли на передмістя Калічанку.

Зараз мені самому важко повірити, що в перший мій візит у Чернівці вони не справили на мене надто великого враження. Можливо, тому що я за один день намагався здійснити неможливе – оглянути все цікаве у місті. Поспіх, втома і сумбур зробили своє діло.

Зате, починаючи з другого приїзду, я розслабився і отримував задоволення почав оглядати Чернівці невеличкими порціями, по обіді, не ставлячи перед собою великих глобальних цілей. І тепер, хоча мені кожного разу здається, що я побачив ну просто уже все що можна, це місто знову і знову відкриває у собі щось цікавеньке і закохує в себе ще більше.

Несвіж – невелике місто на південному заході Мінської області, у якому знаходиться один з найгарніших замків Білорусі.

Чесно відмотавши пішки кількадесят кілометрів за перші три з половиною дні в Білорусі і стоптавши ноги в криваві мозолі, я дозволив собі один день з організованою екскурсією у два найвідоміші її замки – так щоб нас ледачих підвозили автобусом скрізь аж під ворота, готували комплексними обідами і підтирали шмарклі. Тим більше, з громадським транспортом там кепсько, та й погода не радувала.

Мир – зовсім маленьке містечко на сході Гродненської області, але це не заважає бути йому одним з туристичних центрів Білорусі. Причиною тому – замок, один з найгарніших у східній Європі, об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Тому більша частина цієї замітки буде присвячена саме цьому красеню, який дійсно казковий, і навіть паскудний дощ не міг зіпсувати хороших вражень.

Сідаю собі на звичайній чернівецькій автостанції у звичайний автобус та їду на південь. І вже в автобусі можна запідозрити щось неладне, бо всі пасажири, крім мене, та й водій, і навіть радіо – говорять чужою і геть незрозумілою мовою. По прибутті на місце – те ж саме. І навіть на головній площі (яка зовсім поруч із автостанцією) стоїть не канонічний Тарас Григорович, а Міхей Емінеску – румунський поет та громадський діяч.

Вашківці – невелике старовинне містечко на півдорозі між Чернівцями та Вижницею. Тихе, безлюдне й переважно одноповерхове – з ходу ніколи не подумаєш, що воно досі має статус міста.

Хоча у Вашківцях є навіть робочий вокзал, будівля якого з’явилась ще в австро-угорський період.

Насправді це ще й балтійське слово, що означає розчищене після вирубки лісу місце або просіку. Тому місто називається саме так, а не Маша, Катя чи Аня. Воно лежить на півдорозі між Гродно та Мінськом і має великий замок.

Бона Сфорца, польська королева італійського походження, навряд задумувалась над тим, як неоднозначно у нас звучатиме назва міста Бар, коли давала йому таке ім’я. Насправді вона усього лиш увіковічила так свій рідний Барі. Пройшли віки, і колись одне з крупних та ключових міст Поділля перетворилось у тиху провінційну заводь, у якій лише численні архітектурні пам’ятки нагадують про давно забуте величне минуле.