Із безнадійної й депресивної Ободівки я пішки вирушив у Верхівку, хоча довго сумнівався, чи варто це робити. З одного боку, на мене там чекав прекрасний палац. З іншого, якщо до Ободівки не проблема дістатись прямим автобусом із Вінниці, то у Верхівку пиляти більше 8 км в сторону від траси (ну і назад, відповідно, так само).

Зрештою, природна цікавість узяла своє, тим більше, дорога туди йде не безлюдними місцями, а є суцільною довжелезною вулицею через села Нова Ободівка і Мала Стратіївка. Ну і зрідка фотографував на ходу хоч щось, пам’ятаючи, що з кожним кроком головна окраса того дня стає все ближчою.

З Ободівки почалось моє знайомство з Тростянецьким районом Вінницької області узагалі і з колишньою імперією родини Собанських зокрема. З тих пір, як ці землі перестали бути їхніми, пройшло більше ста років, дві світові війни і невимірна кількість людської байдужості, але чималі сліди їх присутності можна знайти на Поділлі і досі.

Це досить велике село, яке фрагментами зберігає свій колись містечковий вигляд. У центрі є людний у неділю ринок, робоча автостанція та церква, з якої ми і почнемо.

Після прогулянки міськими околицями настав час оглянути центр. Отже, Гомель, місто велике і зовсім близьке до нашого Чернігова. Не туристичне, що добре відчувається на контрасті з Гродно чи Мінськом: ціни менші, дороги гірші, люди грубіші. Можна почути, що тут нема чого толком і дивитись, хоча я на це «нема чого дивитись» вибігав усі 12 годин між поїздами з короткими перервами на перекуси.

У другому за розміром місті Білорусі я завершував свою минулорічну літню відпустку. Найвідомішою пам’яткою Гомеля є палац Румянцевих-Паскевичів, який знаходиться у центрі, і здається, усі дороги ведуть саме туди. Але я у першу чергу поперся на північ міста шукати іншу, куди менш знану садибу.

З неї і почнемо огляд Гомеля нетуристичного. Узагалі якщо більшість із наведених тут мною місць відомі як мінімум його мешканцям, то от це якраз таки обійстя навіть вони, здається, не знають: як розпитував дорогу, відправляли кудись не туди чи просто дивувались, а навіщо мені іподром, а чи він діє узагалі, та і що там такого, а там насправді…

Польова дорога, що тягнеться на південь уздовж річки, зрештою приводить мене у старовинне містечко Янів. І хай зараз це всього лиш село Іванів Калинівського району, цінність його від цього не меншає.

Бувають у нашому житті подорожі, які довго і заздалегідь плануються. А інші трапляються спонтанно. І от якось мені подумалось, що у «списку бажань» набралось одразу декілька цікавих сіл, переважно Калинівського району, які можна об’їхати за раз. І так туди захотілось, що було то тільки в п’ятницю ввечері, а уже суботнього ранку я вантажив своє велочудовисько у вагон приміського поїзду Вінниця – Хмельницький.

Навряд хто б додумався їхати ним до кінцевої точки, бо це займе аж 4 години (автобусом удвічі швидше). Зате цей поїзд петляє багатьма населеними пунктами, для яких є єдиним залізничним транспортом. Одним із них є село Уладівка, ні разу не туристичне, та досить цікаве. Хоча вокзал у Уладівці похмурий, він великий і діючий, що для простого села уже непогано. Але ж то і далеко не найцікавіше, що тут є.

Здавалося б, Кривий Ріг, лісостеп, рівнини… І раптом – повноцінні, до 28 м заввишки, скелі. Та ще й понад річкою, то ж мальовничі краєвиди і природа додаються. Якщо це і не найгарніша локація міста, то дуже близького до того.

Скульптури Мінська – іще одна надзвичайно цікава сторона цього міста. Вони давно вийшли за рамки і догми жанру й самі по собі утворюють незалежне туристичне середовище, якому хочеться присвятити окремий розділ.

Скульптурне розмаїття столиці чи не найбільше має завдячувати митцю Володимиру Жбанову, на жаль, уже покійному. Починав він зі стандартних в принципі робіт: постаментів воїнам-інтернаціоналістам, героям Великої Вітчизняної і т. д. Але з кінця 90-х років вийшов за рамки класики, як і за рамки Мінська – творіння скульптора є у Бобруйську, Ліді, Гомелі, нашому Павлограді і інших містах.

Отже, прогуляємось по «жбанівським» місцям та іншим неординарним локаціям міста. У випадку, якщо автори скульптур інші, я зазначатиму це окремо.

Першою з’явилась «Незнайомка», вона ж «Мінчанка», у Михайлівському сквері біля вокзалу.

Як уже говорилось раніше, Мінськ був практично знищений у роки Другої Світової і відбудовувався ледве не з нуля. Але якимось дивом у центрі міста збереглося пару компактних зон історичної забудови, які пережили і війну, і подальші реставрації, наслідки яких іноді бувають ще гіршими.

Більший за площею район має назву Верхнє місто, він обмежений берегом Свіслочі, площею 8 березня, вулицями Леніна та Інтернаціональною. З нього і почнемо.

Ще якусь сотню років тому, напевно, ніхто б і передбачити не міг, на який мегаполіс перетвориться Мінськ. Незважаючи на поважну дату заснування (1067) столицею він став лише у 1919 році, уже в радянській Білорусі. Тим не менш, до Другої Світової це все одно було тихе провінційне містечко переважно дерев’яної забудови і не більше 3 поверхів.

Війна віхолою пролетіла по місту, знищивши близько 80% його будівель. Існували навіть плани не мучитись з оцим усім, а просто перенесли столицю у Могилів. Але остаточним рішенням стала усе ж відбудова, при чому зразково-показова. Мінськ мав перетворитись на ідеал радянського населеного пункту, таке собі місто сонця, яке зустріло мене аж ніяк не сонячною погодою…

Зі сторони вокзалу приїжджих зустрічають дві монументальні вежі, символічно названі Воротами Мінська.