Розташований на півдорозі між Сумами та Охтиркою Тростянець навряд можна вважати широко відомим містом. Хоча воно веде свою історію з 1660 року і має ряд цікавих пам’яток та розкішний дендропарк. І головне, що зовсім нетипово для сучасної України, це все знаходиться в чудовому стані.

Мера міста навіть обрали людиною року 2016, і він не так давно катав областями і проводив лекції, як зліпити з гівна цукерку у складний час добитись таких чудових результатів у скромному невеликому місті (як розумієте, там не тільки пам’ятки довели до ладу).

У Тростянця ще є проблеми, які заважають йому стати геть туристичним центром, а саме мала кількість нормальних закладів харчування, неможливість завчасно купити квитки на автостанції, а також неадекватний міський транспорт. Але те що зроблено, усе одно вражає.

А довкола простягались самі ліси, соснові, розлогі й пахучі; здається усе місто оточене ними. Ліси справжні, розтяті заплутаним павутинням ґрунтових доріг, закрученими річковими руслами і копанками ставків. Такі, що ступивши в них, можна по-справжньому заблукати і бродити до нескінченності колами або забрести на якесь геть далеке село чи стару військову частину.

Для мене, дитяти промислового степового міста, там було усе тим більше навдивовижу. Ніколи ні до того, ні після, мені не доводилось опинитись так близько до природи та відчути найсильніше, яке може бути, єднання з нею. Присутній там був і спортивний азарт, бо під ногами не просто земля – там можна назбирати грибів, що того ж дня стануть смачнючою вечерею; а над головами шуміли і пашіли своїм чудовим ароматом віковічні сосни, і навіть звичайне каміння під ногами перетворювалось на чарівні ізумруди.

Друге за величиною місто Кіровоградської області запам’ятається мені похмурим, і справа не тільки в тому, що всю дорогу сонце було сховане за хмарами. Є в Олександрії щось таке сурово-патріархальне, а на сиву старовину повітового містечка наклався легкий флер депресивності й безвиході, характерний для багатьох нинішніх райцентрів.

А ще Олександрія красива й воістину багата на чудову архітектурну спадщину. Мабуть, у загальному плані це можна назвати несподіванкою – та й правда, чи багато хто сюди їздив милуватись дореволюційними хатинками?

Минулої суботи Вінниця відзначила свій черговий День міста. Свято пройшло і скоро забудеться (особливо для тих, хто провів його за містом ), але дещо хороше від нього залишиться й надалі.

Так, у центральному парку, біля планетарію, відкрилась експозиція «Вінниця у мініатюрі» - виставка у 25 раз зменшених копій 12 найвідоміших будівель міста. Макети виготовили із пластику за допомогою 3D-принтера. Раніше на цьому місці була якась алея закоханих, ну, туди їй і дорога. Благо, такого добра наплодилось ледь не в кожному райцентрі, а от подібних мініатюрних локацій – одиниці.

Продовжуємо гуляти чарівним містом у центрі України. Другий день у ньому я присвятив здебільшого архітектурі, але не тільки їй.

Почнемо з вулиці Чорновола. Спочатку вона геть стандартна, але при наближенні до середмістя має гарну історичну забудову.

Якщо коротко: місто – бомба. Неймовірної краси історичний центр з добре відреставрованими будинками, які так чи інакше навіють асоціації з Одесою. Багато хороших парків та зелених зон, набережна. У Кропивницького досить хрінова репутація гігантського села посеред степу, де немає перспектив, роботи і не ахти яка ситуація з криміналом. За два неповні дні не можна було ні спростувати це, ні підтвердити.

Але те що сюди варто завітати хоч раз – однозначно. І не знає ж ніхто про це, туристів практично нема. Напевно я бачив лише двох – тітоньки, що прискіпливо вивчали карту на території фортеці. А ви й не знали, що у Кропивницькому є фортеця? Та про все по порядку.

Із автобуса я вийшов на автостанції №2, через дорогу од якої дендропарк. З нього і почнемо.

Дві пересадки між трьома різними видами транспорту, і я в Новомиргороді – історичному подвійному містечку на півночі Кіровоградщини.

Подвійному, тому що у 1959 році до нього приєднали сусідній Златопіль, що тоді ще відносився до Черкаської області. Колишні два окремі міста, а тепер – райони одного, усе рівно розділені річкою і чималою відстанню. Від автостанції у Златополі до центру Новомиргорода добрих 3 км, тому тут діють 2 маршрути громадського транспорту, що не так вже й типово для 11-тисячного міста.

Маршрутка №2 за своїм станом нагадала про жахіття на зорі цього транспорту у 90-х роках, але довезла куди треба. Проте мене все одно відділяло ще хвилин 10 бадьорого ходу від найбільш вражаючої будівлі міста – лікарні.

Розташоване у Трансільванії місто-музей Брашов завдяки збереженим історичним кварталам може по праву вважатись одним з найгарніших у Румунії.

Огляд почнемо з воріт Катерини – найкраще збережених з часів Середньовіччя (правда після кількох пожеж і землетрусів, від своєї початкової форми 1559 року вони все одно дуже відрізняються).

Наш шлях вузькою звивистою стрічкою тягнеться в Карпати, у сторону похмурої та таємничої Трансільванії. На передгір’ї ми робимо зупинку у маленькому румунському містечку Сіная, аби подивитись тутешню королівську резиденцію.

І хоча надворі вже квітень, раптово нас накриває густим, лапатим і холоднючим снігом. Як-не як, ми у горах, а вони не прощають несерйозного ставлення до себе.

Південний Буг у межах Вінниці дещо несхожий на себе самого – живописну в’юнку річку із стрімким плином води та великою кількістю порогів. Причиною тому є Сабарівська ГЕС, яка перекриває течію на виході з міста, тому у його межах річка широка й повільна.

Але незважаючи на це, вона усе одно дуже красива. Про деякі місця я окремо писав раніше, а тепер вирішив зібрати солянку із решти фоток. Почнемо з найдоступнішого (у теплу пору року) способу вивчити річку – прогулянки на катері. Стартуємо з мікрорайону Сабарів.