Сутінки

Популярний фільм, який я не дивився, тут зовсім ні до чого.

Іноді, буває так, нападають спогади. Не те щоб для мого віку це було властиво, або я б намагався ними жити… Вони приходять самі, як тільки голова стає пустою від роботи, або похмурих думок, які не дають спокою останнім часом. Вони різко і нагло вриваються в свідомість, ударом ножа розриваючи тонку плівку навколишньої дійсності, котра від цього розпадається на жалюгідне лахміття.

Варто тільки струснути головою, аби повернутися, але щем всередині не пропаде так одразу, бо свідомість здатна в одну секунду умістити усе, що збиралось роками – думки, слова, місця, обличчя, сподівання. До останніх особливо б не хотілось повертатись – якщо дати волю цьому потоку неперетравленої інформації, виявиться, що надто багато змарновано. І якщо подивитись своїми ж очима, тільки того, колишнього, виявиться, що той я був би прикро розчарований від того, що переродився у мене теперішнього…

Тільки встигнути усвідомити це і упасти назад у нинішню пітьму. Міняються часи і люди. Дивно, настільки дріб’язково зараз виглядає те, що колись було так важливо, і навпаки. Все відбувається значно швидше. Людина, про існування якої я навіть не здогадувався, вдирається в життя і за півгодини стає найлютішим ворогом. Але ворог відкриває очі хай на гірку, але правду, в той час як той, від кого менше всього очікуєш обману, наносить удар у спину, після чого збайдужіло відвертається. Тепер я точно знаю, коли пригальмував і спізнився, та це знання уже не дає жодного шансу для виправлення тієї непростимої помилки, і залишається хіба що відшкрібати залишки своєї гідності від підлоги.

Насправді я не нещасний, я просто люблю понити. І не заплутався в собі, бо я точно знаю чого хочу. Але і напевно знаю, що це нереально. Навколо нічого не відбувається, тільки у сутінках за вікном пролітають сніжинки, плавають у повітрі і злітають догори, порушуючи закони гравітації. Треба щось робити інакше… Або робити інакше геть усе.