Пустота всередині

Одразу маю попередити, написане тут – глибоко особисте, і більшості людей має видатись нескінченно нудним і незрозумілим. Але іноді я маю потребу самовиразитись у письмовій формі, тому якщо комусь нецікаво – просто забийте.

Є таке модне слово – патріотизм, при чому далеко не завжди воно вживається у позитивному розумінні. Та частіше за все воно означає любов до рідної землі. Я хочу поговорити саме про землю, саму по собі, без людей, що її населяють. Яку частину землі можна вважати рідною? Країну? Навряд. Місто? Можливо, але не завжди. Рідне місто (у моєму випадку – Кривий Ріг) – зазвичай дуже велике і різностороннє. Словом, не можна однаково любити таку нерівномірну масу. Та і не обов’язково взагалі любити, коли річ іде про щось подібне Кривому Рогу. Скажу чесно, я його майже ненавиджу.

То ж залишається якийсь зовсім маленький клаптик землі. Не позначений на жодній карті і невідомий нікому іншому. Це – край дитинства. Тільки він здатний пробудити в людині справжнє відчуття спорідненості, можливо, давно загублене і забуте за буденною рутиною.

Багато кому про щось говорить дата 13 червня 2010 року? А я її навряд колись забуду. Якщо офіційно, відбулось наступне  - на шахті ім. Орджонікідзе у Кривому розі проводились планові вибухові роботи (не сильний в термінології, тому скажу саме так), хтось щось не розрахував, і обвалилось кілька гектарів землі навколо шахти. Власне, там давно кар’єри навколо, а частину селища давно знесли – саме там земля, під якою давно була пустота, і просіла. З одного боку, таке напевно мало б колись статись, з іншого – очевидна людська халатність, раз і шахта опинилась на межі закриття, і трасу закрили, бо тепер вона опинилась фактично над прірвою.

Тепер неофіційне. У проваллі зникла більша частина особисто моєї отієї самої землі дитинства. По якій бродив ще з хтозна-яких часів, де мій дід випасав кіз, і я міг утекти кудись туди подалі від людей, лазити поваленими деревами, або просто упасти в траву і дивитись на небо. То було так давно, що здається майже нереальним. Потім я мав усе менше часу туди повертатись, але повертався, приїжджав на велосипеді, просто щоб там побути.

У кожного всередині має жити щось таке – невимовно рідне, таке що не повернути. Ніякими силами не повернути.

Ви можете собі уявити наступне – сьогодні, як і завжди, ви йдете своєю дорогою, а завтра її немає… Тупо фізично не існує. От і я не міг уявити.

Видовище дійсно захоплює. Особливо якщо подивитись на провалля в реальному часі і пам’ятати, як все виглядало до того як. Потріскана і скуйовджена земля, повалені дерева, розірвані пні. Розкидані у різні боки надгробки братських могил, роздавлена наче печиво асфальтна дорога. Хто забажає – у Інтернеті вдосталь фотографій.

Звісно, багато кого не вразить. А дарма. Свого часу селище ім. Горького було досить розвинене – тут працювали школи, церкви, лікарня, пошта, стадіон, кінний двір (вершечок даху якого тепер виглядає із прірви). Від більшості переліченого не залишилось і фундаменту. Це все було якихось 25 років назад – не так уже і багато навіть в межах одного людського життя.

Щоб боятися, не обов’язково жити в Кривому Розі чи іншому шахтному місті. Одна хороша людина (яка неодмінно це прочитає:) ) зазвичай згадує про український кристалічний щит, в центрі якого і знаходиться Кривбас. Коли виберуть руду, яка утримує його, зачепить багато кого…

Шкода, що того ранку я не прокинувся на якихось 15 хвилин раніше – став би свідком вражаюче жахливого видовища. А може і потрапив би у центр балу… Іноді виникає відчуття, що якби так сталося, ніхто б особливо і не помітив.

Можливо, я перебільшую. Як власне горе, так і масштаби події. Зрештою, селище стоїть ціле і неушкоджене, до нього проклали нову дорогу (а зі старою зробили як завжди у нас – дірки у колючому дроті і ходять як і раніше, незважаючи на небезпеку). Правда, селище рідіє – будинки пустіють і вмирають буквально на очах, зона обвалу зростає. Шахта після того очухалась і почала відновлюватись. На жаль для мене. Без роботи могли залишитись кілька сотень людей – а мені начхати на них (як і їм на мене). Вони додушили в мені майже всі залишки любові до цього міста і надалі не зупиниться. Такими темпами, зважаючи на розміщення покладів руди, скоро зоною обвалу стануть і рештки селища. І тоді мені вже точно не буде куди повертатись…