При ходьбі ти спиратимешся на старого кривого костура, не скільки аби поберегти ноги, як для впевненості, яка кожен раз так потрібна на цьому шляху. Хоча з часом упевненість тільки зростатиме, бо ж ти не сам, навіки більше не сам. Подивись позаду, скільки всіх йде за тобою, коти й собаки, кози, гуси й кури, щури, миші й капустянки, цвіркуни, коники й дощові черви, горобці та круки, шпаки й куниці, сонячні зайці та танцюючі тіні – рішучі, злі та зосереджені. Усе повзуче гаддя й небесні творіння, ті, що ходять на м'яких лапах і ті, що важко вицокують дорогою на твердих ратичках. Відтепер ви всі заодно, ідете в одному напрямку, розриваючи густе душне повітря й пожираючи літнє сонце.
У якийсь момент костур зачепиться за невелику тріщину в дорозі, потім ще за одну. Тріщини стікатимуться до дороги звідусіль, з-під навколишніх садів та обійсть. Десь там затріщить та покоситься вниз дерево, якому підірвало коріння, десь зі скляним скреготом лусне стіна й вікно в хатині. Вони нагадають, що треба поспішати. Довга дорога під гору, але весь час вниз, через що гора нависає все вище і здається стрімкішою. Все далі плато з поїздами, все далі небо, але ж не спадає сонячний жар, тільки вітер дужче здіймає куряву.
Згодом тріщини стануть такими, що треба постійно стежити, куди ступати, аби не провалитися ногою. Гуркіт навколо все дужче, від нових обвалів цілі хати йдуть під землю, весь світ навколо поступово обвалюється вниз, стирається і вмирає, щоразу однаково, щодня так само як і шість тисяч днів до того. Як в нікуди осипається земля, так згори на твої плечі падає втома, тривога і розчарування. Вони розчавлять тебе своєю вагою, але не цього разу, бо ти вже знаєш, хто їх послав і знаєш, куди веде дорога, яку неодмінно треба дійти до кінця. Відколи все стало зрозуміло, все вже зовсім не так, як раніше – адже тоді неможливо було хотіти того, про існування чого гадки не маєш.
За черговим поворотом дорога зривається у майже непролазні нетрі. Тут вже не покришений як печиво та з'їдений тріщинами асфальт, тут переорана гола земля, завалена хрест-навхрест стовбурами дерев. Часу залишилося зовсім мало. Хтось ззаду кричить “біжи!”, і ви біжите, ти біжиш, не маючи часу розбиратися, хто з твоїх безсловесних супутників заговорив людським голосом і чи це просто не здалося? Їм теж важко. Вони провалюються в тріщини чи падають безсило під червневим сонцем, здуваються вітром у навколишнє ніщо. Але вас досі багато.
Так само багато вас дійде до мети. Ось вона, печерка у самого підніжжя гори, що починається з найглибшої точки вашого шляху. Ви заходите в печерку, де очікували хоча б полегшення від спеки, але його нема. Тут задушливо й майже немає чим дихати. Униз крутим схилом ведуть дерев'яні східці, якими давно ніхто не ходив. Деякі з них розвалюються просто під тобою, ставлячи під сумнів ймовірність того, що можна буде повернутися назад, але про це вже ніхто не думає. Кожен крок як вічність, але і цей останній шмат дороги зрештою закінчується. Найглибша точка провалля, найглибша кімната печери, маленька і тьмяна у хворому світлі кількох свічок, з одним лиш троном посередині.
Як вона хотіла зробити величним цей трон, поставлений на горі черепів та кісток, як хотіла сама здаватися величною та страшною, але ж ось ви всі тут, подивіться, яка вона нікчемна. Це сама смерть, стара гнилозуба блядь, худорлява потвора з рідким брудним волоссям, що всілась на кістяному троні, більше схожому на криву табуретку. За тобою і проти неї все твоє воїнство, всі горлиці й коти, всі, хто долетів та доповз, наперекір усім перешкодам. Ось ми тут, ти забрала нас усіх, але ми є, ми прийшли ще раз. І що ти зробиш нам тепер?
Марно пробувати вгадати, що відчуває смерть. Незмінна чорнота її величезних зіниць у пожовклих білках очей, жодного поруху стиснутих білих губ. Вона нерухомо чекає, аби всіх спантеличити, а потім раптом змахує своїм костуром, вихор підіймає тебе і несе назад нагору. Свист вітру у вухах дужчий за твій крик.
Ти приходиш до тями біля входу в печеру, тільки вхід тепер наглухо завалений великим камінням. Навколо ні душі, тільки тріскотіння нових ран, що розривають землю. Ти пробуєш розібрати завал, але все марно, знесилений падаєш на те саме каміння. Колючі нутрощі розірваного тіла спекотного дня. Втома дає змогу роздивитися все навколо.
Подивись, як красиво помирає цей світ, розчиняючись у густому та млосному гарячому повітрі, розчиняючись у вітряних дрижах, що звідусіль обійняли його кволе тіло. Цілі шматки реальності обвалюються з гуркотом кудись униз, залишаючи по собі тільки хмари куряви. Подивись, як із хмар куряви знову народжується ілюзія, ніби нічого не змінилося. Тепер час повернув назад і все постає з глибин. Рани на землі загоюються, зростаються тріщини, з небуття підіймаються дерева й хати. Тільки б забути, що це все просто ілюзія. Тільки б не думати, що насправді цей світ уже зник, як і помер той, хто його любив. То був ти. Ти дивишся на себе, що йде дорогою кудись вгору, якомога далі від печери смерті, не знаючи, що вона так близько, не можеш повірити, що це і правда ти, такий щасливий і впевнений у своєму майбутньому.
Ти дивишся вперед, у неосяжну далину рідного села, очима себе теперішнього й колишнього. Той колишній напевно особливо зрадів, побачивши дві знайомі невисокі постаті на виднокраї. Вони старенькі й рухаються непевно, але йдуть назустріч одне одному. Здається, вони щось жартують та посміхаються. Ти теперішній вдивляєшся в них, скільки можуть терпіти очі, намагаючись запам'ятати кожну деталь, ще раз почути голоси, що розчиняються в розпеченому сонці літа й розвіюються легким вітерцем. Щойно ти кліпнеш очима, постаті остаточно зникнуть із виднокраю. Цього разу вже назавжди.
Коментарі
______
15.09.26, 11:28
visnyk
26.09.26, 00:24Відповідь на 1 від ______
The Martian
36.09.26, 07:12
Схоже на текст для Радіодиктанта національної єдності
visnyk
46.09.26, 23:54Відповідь на 3 від The Martian
чому?
Дормідонт
57.09.26, 05:34Відповідь на 4 від visnyk
Бо він так не вміє,стільки слів українською,його внутрішній ждун панікує і вимагає заїдати стрес,а їсти нема що,бо до роботи не привчений як совковий бракодєл,а син-дезертир з європи гроші не прислав от і кидається лайном з домішками жовчі))
The Martian
67.09.26, 08:03Відповідь на 4 від visnyk
тому що не Я, а Ти... имхо
Каре
77.09.26, 10:54
Емоційно насичено та вражаюче пронизливо написано. Супер!
visnyk
87.09.26, 12:53Відповідь на 6 від The Martian
ну бо то дійсно не я
visnyk
97.09.26, 14:01Відповідь на 7 від Каре
спасибі.
The Martian
108.09.26, 07:43Відповідь на 8 від visnyk
тобто - диктант