Місто, у яке я ніколи не повернусь

Огида. Саме таким було перше враження з коротенької поїздки від вокзалу в центр, де я мав проходити співбесіду, на яку мене запросили. Діло було у січні, коли наші міста в цілому виглядають не дуже, але ось це тотальне поєднання архітектурної та людської сірості в суміші з ожеледицею та багнюкою мене убило. На співбесіді я включив дурачка, не дуже парячись за результат, а проте, мене чомусь вирішили взяти й запропонували почати шукати житло, щойно я вирішу погодитись на роботу.

Кадр нижче я зняв на вуличці, де розташовувався офіс. Подібна мішанина занедбаності й сучасного тяп-ляп так і залишилася для мене головною асоціацією щодо сімферопольської архітектури.

До потяга назад залишався майже цілий день. Я не знав тоді ні смартфонів, ні онлайн-навігаторів. У мене була лише паперова карта, придбана спеціально для цієї поїздки. Така класична карта в теплих кольорах, серед яких мене цікавили вкраплення синього і зеленого. Парків та водойм, на перший погляд, у Сімферополі немало, але по факту скрізь на мене чекала безпроглядна сірість та запустіння.

Відносно непоганий вигляд мав ботанічний парк при ТНУ ім. Вернадського. Не знаю, чому я так і не повернувся сюди в майбутньому в кращу погоду.

Але мені необхідно було щось змінювати в житті, тому зрештою я погодився на роботу і переїхав.

Не буду вдаватися в деталі того, як важко було адаптуватися до нової роботи одночасно з початком життя в чужому місті. Мене дратувало у ньому буквально все. Люди, що говорять чужою мовою. Дивні маршрути міських автобусів (через те що багато доріг односторонні, вони всі ходять туди й назад різними шляхами). Довгий час червоного сигналу на світлофорах. Зимові вітри й вологість, при якій -5 відчувається як -20. Лабіринти підземних переходів з постійними натовпами. А ще дебільні назви вулиць, для декомунізації там непочатий край. Пролєтарская. Краснознамьонная. Фу блядь, фу нахуй.

Варто визнати, що місто має свій колорит та цікавинки, просто тоді я це не помічав. Якби я поїхав зараз туди як турист, ніколи не бачивши раніше, я б знайшов чим там зайнятися на кілька годин, а може, і на день.

Безпосередньо в центрі можна знайти трохи цікавої губернської забудови, нанизаної переважно на дві пішохідні вулиці Пушкіна та Карла Маркса. Вони перетинаються під прямим кутом, тому в народі місцевість зветься «хрест», ну а назву другої вулиці молодь спростила до Карла-Марла, бо в душі не їбе, хто це був такий.

По сусідству знаходиться скверик із кованих фігур, серед яких багато непоганих, але у своїх архівах я відшукав тільки це:

Якщо пройти північніше центру (дорогою можна знайти пару старовинних церков та монастир), потрапляємо у центральний парк на березі річки Салгир. На тлі майже всього іншого у місті, він виглядав досить-таки пристойно.

Східніше центру знаходиться досить специфічний район під назвою Старе місто. Це десь у Європі таке словосполучення означає історичну красу, але ж йопт, ми в Сімферополі. Тут це хоч і історичний, але навдивовижу убогий шмат старої забудови на хаотичних покручених вуличках. Мої колеги одноголосно характеризували його як цигано-наркоманське гетто, куди краще не заходити навіть удень. Тоді я їх послухав, а зараз шкодую і розумію, що, швидше за все, я мав би непогані шанси повернутися звідти живим, і навіть із цілим фотоапаратом.

Між Старим містом та іншим маргінальним райончиком Петровська Балка сховався лисий пагорб, на якому колись знаходився Неаполь Скіфський – столиця скіфського царства у Криму в 3-2 століттях до нашої ери (так, вони були не тільки кочівниками). Неаполем його називали літописці інших народів, а як самі скіфи – ми вже не узнаємо.

Над городищем домінує мавзолей, який я (і не тільки я) прийняв за справжню руїну, але то лише вдала стилізація 1982-83 років. Ось тут я точно робив багато фотографій (і городища, і краєвидів міста), але вони найпевніше загинули разом з жорстким диском попереднього ноута.

Найбільше я любив фотографувати водойми, і якраз з цим у місті все дуже погано. Як і взагалі в Криму, якщо не брати до уваги море. Головна в Сімферополі та найдовша на всьому півострові річка Салгир виглядає геть замученою, скрізь і завжди.

У її виправдання можна сказати, що перед містом усі соки з неї випиває Сімферопольське водосховище.

З того ж району в мене збереглося єдине панорамне фото міста, хоч якесь.

Відносно великий ставок на задвірках центрального ринку.

Десь там же я зробив кадр нижче, який тоді здався мені дуже символічним. Діло було вже в окупації.

Узагалі я тоді куди менше звертав увагу на деталі, але все одно не сказав би, що там багато дрібних цікавинок, що привертають до себе увагу. Пам'ятаю, що майже всі стіни були обписані беззмістовними закарлюками, але нормального стріт-арту серед них практично не траплялося. На тлі інших помітно виділявся один автор під псевдонімом Шарік. Деякі його роботи опосередковано натякають, що в голові у нього ватне гівно, що не заважає мені визнати його талант.

Підсумовуючи все вище сказане, не дивним буде визнати, що найулюбленішими місцями у Сімферополі для мене були вокзал та автостанції. А там – куди завгодно світ за очі, лиш якомога далі від цього міста. Тим більше коли 2-3 години їзди в практично будь-який бік приводили до моря. Зараз я дуже шкодую, що практично не приділяв часу горам, хоча як мінімум у вигляді мальовничого передгір'я вони починаються буквально одразу на південь від Сімферополя.

Як не дивно, у нерідному місті серед ментально чужих людей мені простіше було відшукати людей «своїх». Більшість найяскравіших знайомств за все життя трапилися саме в Криму. Не обійти, звісно, увагою дівчат. Двоє із них виявились найцікавішими співрозмовниками, яких я зустрічав на той момент (хоч і знайомився з ними не для дружби, просто так вийшло).

Хай то все відбувалося віртуально. Одну з них я так жодного разу й не побачив, хоча зі словесного опису навіть зміг встановити її адресу з точністю до квартири. Одного вечора я поклав під двері букет із запискою, натиснув на дзвінок і втік – правда, не з романтичних міркувань, а більше щоб її злякати чи шокувати, що цілком вдалося. Іншу я таки витягнув на побачення-прощання за кілька днів до від'їзду – суто переконатися, що вона дійсно чарівна і в мене охуєнний смак.

Проте не всі знайомства залишають приємні спогади. Іноді виходить щось таке, що люди звуть любов'ю і чомусь кажуть, що це добре, правда, мені згадуються лише депресії та безвихідь.

Безнадійні почуття, які не відпускали мене дуже довго. Ми давно розійшлися, вона й думати про мене забула, а мене не відпускало. Я виїхав з Криму назавжди, втративши навіть теоретичні шанси колись випадково зустріти її на вулиці, а мене не відпускало. Не відпустило, навіть коли вона завела потворне черево і народила мілкого виродка.

Крізь місяці й роки я носив у собі цей спогад, який що далі, то менше мав спільного з реальним прототипом, з котрим, якщо розібратися, я й не міг би мати нормального спільного майбутнього. Я не міг нормально знайомитися з новими дівчатами, бо в порівнянні з нею вони всі виглядали безпроглядною сірістю. Я все це усвідомлював, але не міг зупинитися упиватися своїм надуманим горем, повільно вбиваючи себе зсередини. Найгарніший голос, такий тихий та умиротворюючий. Найсвітліший ідеальний ангел. Чорна почвара, що отруїла скільки років мого життя, принесених на вівтар власної вигадки. «Твоєму світлому чистому образу», як написано на одному старому могильному камені.

Мене попустило лише коли я зустрів свою майбутню дружину. Зараз мені приємно усвідомлювати, що я практично не згадую ту особу, а якщо і згадую, то не відчуваю нічого.

Але, як і в інших містах, в цілому я краще ладнав з котами, ніж з людьми. Найбільше запам'ятався старий дворовий котик, на ім'я Маркіз, що міг годинами чекати під моєю оселею, поки я прийду з роботи й винесу йому щось смачненьке. На знак вдячності він пару разів насрав під дверима. Фото Маркіза я не робив, тому ось випадкова сімферопольська кішка.

Мій шлях з дому до офісу зазвичай проходив повз площу чЛеніна, де розташовується будівля Ради міністрів Криму. Одного зимового ранку прохід виявився перекритий міліцією – будівлю захопили невідомі озброєні люди, що того ж дня підняли над нею триколірну ганчірку. Той день розділив усе на до та після.

Невдовзі міліція (яка спочатку просто зайняла вичікувально-пасивну позицію, а потім практично вся перейшла на бік окупантів) зняла кордони. З'явилася можливість побачити тих самих зелених чоловічків зблизька – обвішаних зброєю та з закритими обличчями. Я б ніколи не сказав, що Сімферополь був проросійським (особливо у порівнянні з Севастополем чи Керчю), він радше був пристосуванським. Ті, хто побачив у змінах ймовірність особистої вигоди, вилізли на передній план. На мій погляд, саме вони були кістяком проросійських сил, що створювали потрібну медійну картинку.

Вони зняли українські прапори по периметру площі. Вони ходили фоткатися з зеленими чоловічками та вивішували аквафреші у вікнах осель. Дуже модним стало носити на одязі Георгіївську стрічку (яка насправді гвардійська, та й таке). Її начепили на себе ледь всі бомжі й маргінали, видно, вперше в житті таким чином намагаючись виглядати солідно.

У паралелі до екіпірованих зелених чоловічків почала збиратись якась «самооборона» з місцевих – цих фактично вдягали й підгодовували небайдужі містяни. В моєму запаленому мозку крутилася ідея, як можна непомітно отруїти воду в пляшках і підкинути їм разом з іншим їдлом, хоча я знав, що не зважуся на таке, навіть якщо продумаю все до деталей.

Проукраїнські мешканці міста позначали свою присутність, збираючись на мітинги біля пам'ятника Шевченку. Раз туди з'їздив і я, прихопивши прапор, який дорогою до площі про всяк випадок ховав під курткою. Якоїсь кінцевої мети чи програми у мітингів не спостерігалося, люди були розгублені й найперше хотіли показати, що вони є. Пам'ятаю, що співали гімн і «Боже, я молю за Україну».

Мітинги тривали чи не щодня, до того самого «референдуму». Одразу після нього то стало небезпечно – це в Україні можна було мати різні думки щодо майбутнього Криму. Потворна гадина, що прийшла їй на зміну, вільнодумства не допускала. День «референдуму» та подальші святкування я просидів вдома, намагаючись заглушити музикою з ноута завивання йобаних «Любе», котрих притягнули живцем на концерт на ту саму площу чЛеніна.

Ми залягли на дно, але своїх у натовпі могли розпізнати. Мені було приємно усвідомлювати, що на одному боці зі мною багато колег, і багато молоді взагалі. Колеги почали масово виїжджати на підконтрольну територію, на їх місці з'явлилися персонажі з Твері, Волгограда чи навіть Москви. Приїхали люди з ОРДЛО, ті що були за росію, але руцкій мір у вигляді вибухів біля власних домівок чомусь не сприйняли.

Велику роль відігравала пропаганда, яка зайняла собою весь інфопростір. Я знав людей, що радикально змінили своє ставлення після подій 2 травня в Одесі, точніше того, як вони були подані російськими засобами дезінформації.

Останній український прапор у місті досить довго висів на Меджлісі. Але стихійні прапорці-маркери час від часу з'являлися у різних місцях, нагадуючи окупантам, що не всі на їх стороні. Фото таких прапорців у парку я поставив першим фото. А ось ще стінопис, що пережив мінімум пів року окупації на міських задвірках:

Я дозволив собі залишитись у Криму на ще одне літо. Трохи побачити нового (але все одно мало) та попрощатися з деякими місцями, що стали майже рідними. На вихідних я катався по півострову, а ночами готувався до співбесід. На Сімферополь у мене знову не було часу, і я майже не пам'ятаю його зразка 2014 року.

Мені важливо було знайти підтримку того, що я роблю, але виявилося, що більшість моїх старих знайомих не за і не проти, їм просто пофіг. Того року я обірвав спілкування з багатьма, і це очищення виявилося дуже важливим – купа вільного часу від людей, які згадували про моє існування, тільки коли їм було щось потрібно. Ідіть нахуй ще раз, я ні про що не жалкую.

31 жовтня, ще коли в Сімферополь заходили поїзди Укрзалізниці, я виїхав остаточно, певно, назавжди. Я досі ненавиджу це місто. Залишилось тільки розібратися, чому іноді воно мені досі так болить.

Якщо Крим буде деокуповано, я туди повернусь. Надто багато цікавого не встиг побачити, а якщо їхати будь-куди на півострові – без пересадки у Сімферополі не обійтися. А ще мені хотілося б потоптати російські прапори, коли їх зірвуть скрізь у кримських містах, але зробити я це хочу, не доклавши власних зусиль, тому це моє прагнення не патріотичне, а нице й мерзенне.

Цю замітку було б доречно викласти на десятиріччя окупації чи власного виїзду, але зараз такий час, що спробуй скажи, що я доживу до того моменту. Краще зараз.

А ще я хотів би присвятити окремий абзац всім кримчанам, що чекали й чекають на деокупацію. Найперше тим, що склали голови в боротьбі проти орди, але не тільки. Усім, хто діє в підпіллі непомітно, і хто був знайдений та попав у рашистські тюрми. Тим, хто виїхав, але мріє про повернення, і хто залишився на місці, заліг на дно та досі чекає. Мені дуже хотілося б сказати, що ваші зусилля й очікування не марні. Якби ж я тільки сам у це повірив.