Чорногора-4. До Попа через Вухатий камінь і назад понад хмарами

2. Після вечірнього дощику на ранок над Дзембронею зібрався низький туман, що затулив собою усе небо.

3. Крізь нього ми й побрели наверх по селу, це була найлегша частина шляху. Завдяки туману це виглядало походом через якусь зачаровану казку.

4.

5. Але він швидко розійшовся, ще до того, як ми вийшли за останні хати. Дземброня у тому напрямку закінчується на висоті близько 850 метрів – небагато в Україні місць, де люди живуть так високо. Там же знаходиться церква у стилі «це вам за то, шо не молитесь».

Звідти починається довгий і важкий підйом до сироварні на полонині, умовної опорної точки. Важкий він не якимось екстримом, а саме нескінченною монотонністю. Двоє людей із групи, які зрештою вирішили, що ну його нафіг, зійшли з дистанції саме на цьому відрізку.

6. Але ж які незбагненно чарівні краєвиди залишалися позаду нас, там де з долин ще не повністю відступив туман:

7.

8.

9. А попереду височіли гори. Зліва Вухатий Камінь:

10. Власне, сироварня, яка звичайна собі дерев'яна хата, але на тлі гір навіть вона має чудовий вигляд:

11. І види від неї у напрямку Дземброні:

12.

13. Після відпочинку якийсь час йшли через зачарований ліс. На фото нижче можна розгледіти пса із категорії, яку місцеві звуть «собаками-гідами». Він пройшов з нами весь маршрут того дня, просто тому, що може (ну і, бо туристи в дорозі краще пригощають, ніж місцеві).

14.

15. Скоро ліс починає поступатися відкритій місцевості. На такій висоті не всяке дерево виросте.

16. Проминули Дзембронські та Смотрицькі водоспади.

17.

18. І ось мета вже ближче:

19. Новий друг на черговому привалі.

20. Вухатий Камінь має 1864 м над рівнем моря. Не скажу, завдяки яким саме каменюкам він отримав свою нетривіальну назву, бо їх на цій горі дуже багато.

21.

22. Можливо, цей камінь вухатий?

23. Вони ще й досить чудні за формами, кожен побачить щось своє. Ось якийсь гоблін чи Кінг-Конг визирає з-за хребта:

24. Жабка.

25. Чиясь голова.

26. Дорога на вершину:

27. Та, зрештою, сама вершина.

28. Часу на довгий відпочинок не було, тому йдемо далі. І ось Вухатий Камінь уже позаду:

29. І навіть нижче нас.

30. Головна ціль дня звідси вже не виглядала такою далекою і високою, але йти було що. Тим часом почала псуватися погода.

31. Навколо Піп Івана в середині липня все ще буяла червона рута.

32.

33. А ми йшли і йшли вперед, наче заворожені точкою на вершині – обсерваторією «Білий Слон», намагаючись встигнути до негоди.

34.

35. Взагалі у таку погоду йти на будь-яку вершину не варто, і тільки Піп Іван є винятком серед усіх наших гір, бо має прихисток на самісінькому верху. Скоро на телефони почав приходити «алярм» румунською мовою, і навіть не знаючи її, було не важко здогадатися, що там щось про метеоумови: чорне і страшне сунуло на нас якраз із румунського боку. До кордону звідси по прямій кілометрів десять.

Буря налетіла на хребет, коли мені залишалося зовсім небагато до прихистку, але ці кілька хвилин історичної хуйні я запам'ятаю надовго. Це можна було б назвати просто сильним дощем з градом, якби не той факт, що йшов він не згори вниз, а справа наліво. Та найбільш неприємним виявився вітер, що рухав тією водною масою, бо коли тебе тупо здуває вниз, це реально страшно. Моя жирна тушка разом з рюкзаком мала важити кілограм 80, але таку масу, думаю, він все ж зніс би, якби я не мав можливості упиратися в землю трекінговими палицями. У ті миттєвості я серйозно думав, що помру, хоч і не знав від чого саме: від падіння вниз, блискавки (хоча гроза була дуже далеко) чи просто виснаження… Але все ж дійшов до обсерваторії.

Її будівництво почалося за Польщі в 1936 і закінчилося в 1938, тобто за призначенням нею користувалися зовсім недовго. З початком Другої Світової працівники встигли вивезти найцінніше обладнання. СРСР включив «Білий Слон» до складу Академії наук УРСР і він ще якось попрацював до 1941 року. Під час війни угорці облаштували в цих стінах спостережний пункт і заодно спиздили все хоч трохи цінне, що не встигли спиздити до них.

Після звільнення від нацистів існували численні плани відновлення обсерваторії, але фактично всі ці десятиліття вона простояла в стані руїни. Лише з 2010 року з ініціативи Польщі почалася відбудова, яка ставала на паузу то через брак фінансування, то тепер через йобану русню.

36. На зараз будівля принаймні має стіни, двері й вікна, та сторожа, що може впустити всередину перечекати негоду.

37. Ось він – величний «Білий Слон» у риштуванні. Певно, це найвища стаціонарна будівля України, бо стоїть вона на висоті 2028 метрів – саме стільки має Піп Іван Чорногірський, він же священна для гуцулів Чорна Гора. До речі, початково назва писалася як Попіван (однозначної версії походження назви немає, але це точно ніяк не пов'язано з попами).

38. Буря швидко понеслась далі, тому невдовзі ми змогли почати спуск. Якби не багнюка на дорогах, навіть не скажеш, що тільки що тут бушувала така стихія. По собі вона залишила хмарки, ліниво розкидані по навколишніх хребтах.

39.

40.

41. І ми йшли просто понад хмарами та на одному рівні з ними. Завжди ціную такі моменти у горах і стараюся запам'ятати їх якнайдужче.

42.

43. Повз химерні камені та з оповитими туманом лісами вдалині:

44.

45.

46. Краса навколо дозволяла відволіктися від грязюки під ногами.

47. Так поступово ми знову спустилися в ліс, не менш чарівний, ніж той, що був перед Вухатим Каменем. Я вперто виглядав під деревами саламандр, але жодної не побачив. Не певен, що вони там взагалі водяться.

48. Пройшли повз озеро Марічейка, яке, зважаючи на погоду та втому, не справило на мене того романтичного враження, яке мало б.

49.

Ліс дедалі робився банальнішим, так що більше я не фотографував, хоча йти було ще довго. Під кінець він навіть почав мене дратувати, що зі мною трапляється нечасто. Зрештою, ми вийшли на південно-західний присілок села Явірник під назвою Шибене, де нас і підібрала машина назад до Дземброні.

У Шибеному знаходиться прикордонний блок-пост, і чоловіків у гори через нього нині не пропускають взагалі. Ну а оскільки ми приїхали з протилежного боку, то назад впустили, нікуди не поділися. Правда, під настрій тутешні прикордонники можуть затримати надовго, але нам пощастило.

50. У Дземброні після бурі пропав будь-який звязок. Я думав, що інформаційний детокс допоможе мені краще запам'ятати решту дня, але зараз чітко пригадую лише як я сидів на ґанку орендованого будиночка, лигав пиво з горла та насолоджувався божественно чистим карпатським повітрям. Наступного ранку ми їхали геть у цивілізацію, і Дземброня на прощання виглядала не менш чарівно, ніж за добу до того. Прекрасне і страшне місце, де жити постійно змогли б далеко не всі.

Ті, в кого потяги відправлялися ввечері (у тому чисті і я), мали вдосталь часу на прогулянку Фраником. Ходив і фотографував я багато, але переважно давно знайомі місця, описані в цьому блозі раніше, тому на нову замітку матеріалу не назбирав. Після того, як все скінчилося (і скінчилося вдало), окрім яскравих вражень зявився і сум, що тепер це все у минулому. Разом з усвідомленням того, що немає жодної гарантії, що щось подібне зі мною колись станеться знову.