Слов’янськ, частина 2. Місто мертвих

2. Перше, що звертає на себе увагу, - розстріляні вказівники. Нині траса до Ростова непрохідна із зрозумілих причин.

3. Стелла на в’їзді в місто, що встигла стати легендарною. Вибоїни на ній розцвіли червоними маками.

4.

5. По інший бік траси видно власне Семенівку, на передньому плані зруйновані готель і лазня, вдалині видно комплекс психлікарні.

6. Пам’ятник героям України, що загинули тут в страшні дні квітня-червня 2014 року.

7. Пішов до психлікарні, руїни якої у певній мірі стали символом Семенівки. Вона зустріла мене повним дестроєм:

8.

9. Але не скрізь. Відбудова йде, пару корпусів зовні вже новенькі.

10. Та вищерблений паркан не дасть забути, що тут було.

11. Центральний корпус:

12. Як легко із банальної цегляної коробки зробити небанальну фотолокацію… та краще б вона так і була звичайною нікому не цікавою коробкою.

Із перших днів окупації Слов’янську у корпусах лікарні окопались бойовики – розміщену на перетині з трасою Семенівку було зручно використовувати як пункт постачання зброї і ресурсів у місто. Так що прилітало сюди здебільшого від українських військових, що гріха таїти. Мабуть, досі певна кількість людей, що продовжують тут жити, стиха ненавидить «укропів, які по ним стріляли». При цьому факт, що інша сторона використала їх тупо як живий щит, у причинно-наслідковий зв’язок їхньої логіки не вкладається.

13. Окремо варто відзначити самовідданість персоналу лікарні – вони встигли евакуювати всіх пацієнтів, серед них жертв не було.

14. Теоретично у більшість будівель нескладно зайти чи залізти, та якось не хотілось. А пам’ятаючи, скільки після бойових дій може лишатись мін або нерозірваних снарядів, тим більше. Хоча сапери тут уже мали попрацювати.

15.

16. На даху за ці роки встигло вирости дерево.

17. Видно, що район на узвишші, що тільки додавало йому ваги серед позицій, які варто утримувати.

18.

19. З дороги вдалині видно ще одну місцеву фішку – крейдяні гори. І якщо я ще колись повернусь на північ Донеччини, то явно заради них. Хоч і не цих конкретно – це всього лиш відвал крейдяного кар’єру між селищами Райгородок та Донецьке.

20. Тим не менш, ці гори мають назви. Продовгувата – Черепаха, два горбика поруч – Верблюд.

21.

22. Центральний корпус обрамлений старішими сталінками. Вони створювались як житло для будівельників каналу Сіверський Донець – Донбас, пізніше передані лікарні.

23.

24. Деякі були покинуті ще до війни. Зараз уже не відрізниш, які саме.

25.

26. За лікарнею починається приватний сектор, куди я не ходив. Там теж були руйнування, але на супутнику 2020 року вже всі будинки з дахами принаймні.

27. Відбудовані корпуси контрастують з навколишнім запустінням.

28. Як ішов назад, застав проїзд колони білих мікроавтобусів ОБСЄ, що погнали кудись у напрямку Харківщини.

29. Думаю, у такому вигляді Семенівка залишатиметься ще недовго. Що можна, відбудують, решту знесуть, і останній скансен цієї війни у Слов’янську перестане існувати. Хоча місце явно нетуристичне, деяких співгромадян варто б сюди привезти примусово, і носом потикати, поки є в що. Бо як послухати, ця війна – щось таке далеке і несуттєве, а між тим, вона триває і дуже близько. У ті ж дні паралельно розстрілювали наших медиків під Зайцевим, а майже щоденні зведення про поранених військових уже стали страшнуватою буденністю. За якою чомусь ніхто не задумувався, що якби не їх опір, то околиця будь-якого українського міста могла б перетворитися на Семенівку, і не факт, що тільки околиця.