На відстані трьох пісень

А отже, можна відкинути всі думки, гнітючі й обнадійливі, і включити музику. І він включив, у єдиному приймачі, що завжди був поруч, у власній голові. І музика, яка полилась-розтіклась по мозку, а далі й по всьому тілу, була також його власна. Скільки ж пісень цей чудний приймач встигне зіграти, хоча б три? То не хай це будуть три найулюбленіші, вирішив він, і почав з «Польоту». На повну гучність, так що аж не стало чути ні монотонного шаркання кроків об підлогу тюремного коридору, ні капотіння води у його найтемніших закапелках.

Саме під «Політ», пам’ятається, він йшов і на останнє побачення з Лесею, од якого минуло уже більше трьох років. Надворі буяла уже цілком пізня й тепла весна, і справді хотілось літати. Мелодія заграла в голові, як тільки вискочив з під’їзду на зігріту сонцем бруківку. За будинком одразу направо, хвилини три ходу до набережної, і трохи наліво – до умовної лавки під старою липою, яка щораз служила відправною точкою для початку їхніх зустрічей.

Довжини мелодії щораз вистачало якраз на цю відстань, що й кохана не могла не помітити, наскільки точно він приходить, не рано й не запізно. «Дивись, - пояснював якось їй він, котрий давно вимірював час не в хвилинах чи секундах, а в піснях. – від мого дому до набережної йти якраз стільки, скільки триває «Політ». До трамвайної зупинки зовсім близько, вистачить чогось коротенького, типу «Серця». До театру йти поки грають «Коралі». І так далі…» Її, пам’ятається, тоді дуже це смішило, і та посмішка п’янила його, полонила й надихала на створення все нових і нових пісень, які народжувались яскравими та веселими. Та й не було тоді чого сумувати, усе моторошне й чорне для них ще не почалося, тільки народжуючись у далеких столичних затінках…

Його провели у тупик коридору, до невеликих грубих дверцят. Наглядач дуже довго возився з ключами, що Митька встиг захвилюватись, чи не пустять йому кулю в потилицю прямо зараз… тоді він не встигне дограти. Але нарешті ключ скрипнув у замку, дверцята відчинились, явивши перед ними маленький замкнений дворик.

На вулиці стояла безвітряна темна ніч, тільки самотній ліхтар непевно освітлював десь половину дворика, ховаючи у темряві кутки. Із трьох сторін його оточувала в’язниця з глухими стінами без вікон, а з четвертої так само прикривала суцільна цегляна стіна з колючим дротом поверху. Там, за межами того дроту, вище й далі сторожової вежі лишилась навіки втрачена воля. Окрилюючий «Політ» у його голові тим часом скінчився, поступившись місцем меланхолійній та неспішній «Осені». Як заключна данина першим календарним дням листопада, хоча листя з дерев у цьому холодному північному краю облетіло уже давно.

Майже слідом за ними у двір вивели ще одного в’язня. У кволому сяйві ліхтаря Митька намагався розгледіти його обличчя і згадати, чи бачив його раніше. Вкриті кількаденною щетиною запалі щоки, сірі очі. Через маску переляку й приреченості проступали знайомі риси.

Якийсь поет. Звали його Антон, здається, але прізвища згадати уже б не зміг. Років п’ять тому вони перетиналися на одному з творчих вечорів – коли такі проводити було ще дозволено і навіть модно. Можливо, навіть перекинулися парою слів при нагоді, цього теж уже не згадаєш. Особливо після усього, що відбулося потому.

Коли Митьку тільки затримали, він був упевнений, що це за «Колосок». Ця думка не давала тоді спокою, породжуючи дивні відчуття, від гордості до відчаю та образи на самого себе – і далось воно йому, треба ж було вигадати таке, що тепер має великі проблеми. Його душу й до того підточували сумніви, тоді ніби у виправдання написав пафосно-бравурну пісеньку «Нова ера», яка самому Митьку ні разу не подобалась, але мала б рахуватись за виправдання.

Він ненавидів своїх тюремщиків, проте й не міг не захоплюватись ними. Змогли ж здогадатись! Одна справа, знайти контрреволюційний підтекст в віршованому рядку або в недолугому персонажі березілівської п’єси, а інша – відчути всю лють та зневагу, яку він заклав у безсловесну мелодію. В його голові народжувались усе нові можливі варіанти допитів чи суду, і що саме він на них скаже. Зрадить принципам, прикинеться дурником, якого не так зрозуміли? Чи гордо визнає, що саме от те мав на увазі, і його зрозуміли правильно?

Але так тривало тільки до першого допиту. Низенький лисіючий слідак, що зачитав Митьку попереднє обвинувачення, і чути не чув ні про який «Колосок», що одразу ж стало зрозуміло. Йому правили за вину співучасть в створенні терористичної організації з кількома іншими людьми; з одними був ледь знайомий, інших взагалі не знав. У нього навіть спершу вирвався нервовий смішок – це ж нісенітниця якась, його з кимось сплутали… Не знав тоді, настільки переконливі й настирні ці сірі люди, як швидко його зламають, що все підпише – і терористичну організацію з незнайомцями, і будь-що, тільки б це спинити.

…Їх вивели в центр двору й поставили впритул, спина до спини, Митька не одразу збагнув, навіщо. Антону дійшло швидше, й він уперше за вечір заговорив, тремтячим голосом, що зривався на верескливий сміх. «Ич як придумали! Економні, гади», - швидше виплюнув, як сказав у обличчя вартовому. Той змахнув прикладом, почувся короткий удар і неприємний звук, як хруснула кістка.

Поет замовк, похитуючись за Митьковою спиною, десь збоку скрипнули й зачинились дверцята. У полі зору залишався тільки один чекіст, чи не кинутись на нього у відчаї, хай і з скутими руками за спиною? Хоча хтозна, скільки їх ще там взагалі, у темних кутках.

Але й правда, найпевніше, то б уже нічого не змінило. Його мозок дограв другу пісню й перейшов до останньої.

…Коли вдосталь нагулялись понад річкою й наласувались морозива, запропонував Лесі піти в кіно. Дві зупинки на старенькому трамвайчику, і ось він, кінотеатр. Зараз Митька уже не згадав би, яку картину крутили, та й не зважав тоді на екран. Геть темна і майже порожня зала, останній ряд, на якому тільки вони, вони удвох на весь всесвіт, де їм ніхто не завадить і не зупинить. Такий вчасний нікому не цікавий сеанс ні про що, а скільки він умістить поцілунків, пестощів і сказаних пошепки соромних нісенітниць?

Десь в той момент, коли його руки дістались уже непристойно далеко, Леся раптом посерйознішала, відсторонилась, і спитала:

- А заміж ти мене колись збираєшся брати?

То була саме та нагода, якої Митька чекав. Не думав, що вона настане так швидко, саме сьогодні, але що ж. Замість просто сказати «так», чого сам хотів найбільше, чи спробувати щось пояснити, він максимально глузливо відповів:

- А на біса ти мені така здалась?

Отетеріла від такої відповіді дівчина якийсь момент розглядала його дурну глузливу гримасу, відтак блиснули гнівно в темряві очі, схопилась і вибігла геть. Хлопець ще хвилин п’ять просидів на своєму місці, ніяк не сприймаючи монохромне дійство на екрані, затим і собі вийшов з кінотеатру та побрів пішки додому. Більше вони не бачились.

Потім, раз за разом відтворюючи у пам’яті той жахливий день, він вкотре переконував себе, що вчинив вірно. Уже більше місяця по місту ширились перші тривожні чутки, зникали люди. Не вірилось, що це так може бути, аж поки не почали пропадати і його знайомі, пов’язані спільними творчими інтересами. В народі з цього приводу шепотіли різне, та всі язики так чи інакше вели убік чека.

Місто далі жило своїм життям, ніби нічого й не сталося. Ночами він зривався від найменшого шарудіння на сходах, зі страхом, що саме цієї ночі вони прийдуть за ним.

Вони з’явились зрештою не вночі, а світлого сонячного ранку, троє в шкірянках, що в міру ввічливо запросили його пройти до автомобіля внизу. Того останнього вільного ранку як ніколи чітко запам’ятовувались всі деталі. Розводи фарби й тріщини на дерев’яних сходах, на перилах розсілась руда дворова кицька, так мляво й самовдоволено, що один зі шкіряних не втримався, почухав за вушком. Як спускалися, назустріч сходами проскочила якась нова сусідка з темними очима й блідим обличчям – кинула їм своє «Доброє утро» й швиденько зникла з-перед очей, певно, розуміючи всю глибину моменту. Аж ось і вулиця, і чорне авто під під’їздом. Коли перед ним відчинили його дверцята, чи розумів уже, що це кінець?

Але ж був правий, до кінця правий, коли прогнав її. Хай краще вважає його останнім покидьком, аніж найменша ниточка пов’яже її з ворогом народу і спаскудить життя. Одна думка тільки не давала спокою, чи не спалила у гніві листки? Його листки із нотами.

Він був певен, що зберегла.

Можливо, саме зараз вона сідає за піаніно, бере один з тих листків і починає грати. І він, чекаючи розстрілу на тюремному дворику, також.

Колосок.

Тонкі сильні пальці неспішно награють повільний вступ. Його, як творця, завжди хвилювало, чи не затягнув вступ, чи не знудить він слухачів, перш ніж вони зможуть оцінити всю мелодію? На радіо, наприклад.

Його пісні мали звучати на радіо. Так собі і уявляв, якась приземиста хата в глухому селі. Кремезний чолов’яга сидить за столом, покручуючи вуса, в той час як господиня подає йому сніданок. На підлозі крутяться діти з олов’яними солдатиками, а великий незграбний радіоприймач передає ранкові новини. А потім настає час музики, і звучить його пісня; а оголосять її ж не просто так, а скажуть, що автор – не Митько, а композитор Дмитро Іванович такий-то, композиція «Колосок». Чи не зіб’є кремезного вусатого чолов’ягу довгий меланхолійний вступ, чи не встане він з-за столу, щоб перемкнути приймач на іншу хвилю?

...Зараз у нього залишалось тільки одне бажання, і вищі сили його виконали: щоб кат став лицем до нього. Потилицею до його потилиці повернутий і чекає своєї участі зламаний колишній поет. Йому залишилось так само декілька секунд, але він не бачить, що коїться, і ці секунди триватимуть для нього вічність. Він тремтить і голосно схлипує: його зламали. Митько зберігає зовнішній спокій, намагаючись протриматись та не показати слабкості перед катом, хоча всередині у нього все обірвалося. Адже що б не коїлось навколо, завжди до останнього віриться, що тебе омине найгірше, в останній момент усе виправиться, виявиться, що сталась прикра помилка… Та не цього разу.

Лесині пальці все хутчіш бігають по клавішам, але кремезний вусатий чолов’яга уже встиг знудитись і переключити радіоприймач. Не стати тобі всесвітньо відомим композитором, як хотіла мама. Перед лицем – тільки сірий незрушний погляд ката. Такого нічим не дошкулиш; страхи тюремного дворика не мучитимуть його ночами, коли обійматиме в ліжку дружину. «Якісь ви всі селюки, українці, - скаже потім він чи хтось подібний до нього. – Немає в вашій містечковій культурі хоч одного письменника чи композитора світового рівня». Але могло бути геть інакше, та ж вони не встигли, просто не мали часу розкрити себе повністю, падаючи один за одним в безіменні могили Сандармоху. «Какая разница, на каком языке, мы же всю жизнь здесь говорим по-русски», - піддакне кату нова темноока сусідка та їй подібні, що саме з’являються звідкись в Митьковому місті.

Залишаться тільки забуті листки десь у шухлядці Лесиного столу. Усе, що пройде крізь десятиліття, пожовклі, пошарпані папірці з уривками віршів, п’єс чи нот. І з їх допомогою вони знову заговорять. Імена одних зникнуть у небутті, на честь інших зведуть бронзових бовванів та назвуть вулиці, але запізно: для людей, що ходитимуть тими вулицями, то вже буде пустий звук.

Пальці все хутчіше бігають по клавішам, наближаючись до кульмінації пісні. Схожі на громові розкати, у які він хотів вкласти все, що не міг сказати словами. Голод кількарічної давнини та грізне наближення конфіскації… Чи знайдуть і відберуть вони останній схований колосок?.. Хоча надворі зимно, його обличчям стікають важкі краплі поту, по мірі того як кат наводить маленьке чорне дуло й прицілюється; десь далеко в цей же час аж виступив піт і на лобі Лесі, так розходилась, дограючи пісню. Останній різкий удар по клавішам – заключний акорд, гучний і короткий, як постріл.

А далі тільки вічна пітьма.

P.S. У ці дні відзначається річниця масової страти митців, вчених, священників в урочищі Сандармох – майже 10 тисяч українців та представників інших національностей, яким не пощастило потрапити в зону окупації СРСР. Більш ніж 80 років потому можна тільки констатувати, що історія нас таки нічому не учить. За великим рахунком українці так і не заслужили мати поміж собою діячів світового масштабу, залишаючись нацією наймитів, контрольованих телевізором та холодильником.