Сон-Куль. Юрти і пустота

Усім, хто захоче дістатися до озера, потрібно здолати довгу дорогу. Вона ґрунтова, різного ступеню убитості. Час від часу можна зависнути в суто місцевих заторах, якщо втрапити в отару. Особливо таку, що іде в тому ж напрямку.

Останнє перед горами село Толок настільки крихітне, що непозначене на гугл-картах. Цивілізація:

Зверніть увагу, під парканом складено місцеве паливо – баранячі кізяки.

Далі сама лиш дорога, що змійкою пробивається через ущелину.

Зрештою вона виводить до перевалу висотою 3600 метрів. Його відкривають тільки в кінці травня, на місці стає зрозуміло чому. Навколо лежить сніг, і не просто якийсь, а кількаметровими шарами, в цей час (початок червня) може насипати ще.

На найвищій точці перевалу, якщо придивитись, видно двох крихітних вершників:

Товщина снігового покриву:

Позаду залишилася фантастична долина із серпантином, по якому ми щойно виповзли нагору.

А дві нові чорні точки, що рухались по дорозі назустріч, зрештою виявились швейцарськими дівчатами, що долали ці гори на велосипедах.

За перевалом спускаємось на плато Сон-Куль. Перша дивина, яку можна тут побачити – яки.

Це неймовірно волохаті й великі бики, які не мукають, а рохкають, як свині. У спекотному кліматі низин вони б не вижили, а ось тут, серед вічного холоду – якраз їх місце. Яків залишилося взагалі дуже мало, як диких, так і домашніх, хіба тут чи в Тибеті їх ще можна зустріти.

От тільки біда – між нами річка. Ніби вузька і з камінням по всьому руслу, але броду немає на сотні метрів навколо.

І тут на допомогу приходить ультразум… але все-таки трохи не то.

Нарешті добралися до юртового містечка. Наші апартаменти на найближчу ніч:

Всередині розкіш, а саме матраци. У минулі роки була просто застелена килимами підлога.

Тепло забезпечується пічкою на тих же самих баранячих кізяках. Надворі під ранок температура запросто опускається нижче нуля.

До появи пічок у центрі юрти розпалювали вогнище, дим якого уходив у круглий отвір нагорі – тундук. Зараз з метою економії тепла тундуки закриті, і через них уже не помилуєшся зоряним небом.

За табором видно власне Сон-Куль в оточенні гір та низьких хмар.

Вільного часу було вдосталь, і я зробив марш-кидок по околицям, з попутником, що сподівався ще раз перестріти стадо яків. Уже потім по навігатору прикинув, що махнули ми багацько, кілометрів 16. Це по містах та селах за день можна пройти і вдвічі більше, але ж настільки ті кілометри інакші! В умовах розрідженого повітря та погоди, що змінюється чи не кожні п’ять хвилин (міг і сніг піти теоретично), а головне – абсолютної порожнечі навколо. Це не те місце, де знайдеш куди сховатися від негоди чи попросити у когось про допомогу.

Проминули крайні юрти табору. З червня життя тут лише починається, тому деякі з них досі незібрані.

По дорозі сюди наш мікроавтобус навіть забуксував в отакій грязюці, тільки цього разу звільнили його швидко, не те що напередодні із піску.

Усього нічого бадьорого ходу, і табір залишився далеко позаду. Тим часом над ним почався очевидний дощ:

Юрт багато. Туристи сюди охоче їздять, в основному європейці.

Скоро, однак, містечко взагалі зникло за горизонтом. А попереду були лише неосяжні простори із видимістю на десятки кілометрів навколо, обмежені тільки дуже далекими горами. І стада, як розкидані у вигляді цяточок на виднокраї, так і зовсім близько.

Траплялись і пастухи, але переважно ця жива маса якось упорядковується сама по собі.

Дійшли до тієї ж нещасливої річки, тільки з протилежного берегу. Яки, звісно, десь уже зникли в своїх справах.

Тутешні юрти – уже не декоративні-туристичні, а дійсно пастуші. Близько десятої частини киргизів (а це більше півмільйона людей) досі ведуть напівкочовий спосіб життя: на літо полишають свої постійні домівки і піднімаються на полонини-джайлоо з такими от портативними дачами.

Нас наздогнав зрештою дощ, підмочив і десь помчав далі. Але то вже не могло мати ніякого значення, настільки навколо було чарівно. Час зупинився, і простір, гори, небо та навіть коні навколо застигли і злилися воєдино.

Гори, що обмежують плато з цього боку, на диво красиві та фактурні.

А хмари лежали так низько, що здавалось, можна підійти і помацати руками. Якби не відстані, бо ж насправді до них могла бути не одна година ходу; своїм очам у такому місці не можна довіряти як ніде.

Назад ішли іншою дорогою, далі від озера. Вона виявилась нецікавою, аж поки на горизонті не замаячили знайомі білі цятки.

Після повернення й перепочинку пішов і до самого Сон-Куля. З півночі озеро має невелику затоку (на березі якої ми й жили), відділену косою.

Ще один приклад оптичного обману: здається, що частини озера обабіч коси однакові, хоча насправді затока по ширині раз в 10 менша. До гір на тому березі взагалі більше 11 кілометрів.

На косі видно крихітні фігурки людей.

Сама вона є заповідником. Вхід перегороджений парканом по типу Windows firewall. Там навіть була табличка, що це платно, тільки годі шукати когось, хто збирав би гроші.

Вона ж виступає водорозділом: у затоці штиль, в озері невеличкий шторм.

А там нарешті вперше того дня крізь заслін хмар пробилося сонце.

Юрти стоять на відстані півкілометра від озера. З берега стає зрозуміло, чому так: він суцільно рихлий та болотистий.

До однієї з найбільш незвичних ночівель залишалось усього нічого. Вечеря та фотополювання на місцевих дітлахів, що охоче дражнили туристів, ховаючись від їхніх камер.

За відсутності іншої живності, згодяться для фото і хазяйські курчата.

На ранок же на нас чекала кардинально інша погода. І знайоме з попереднього дня плато заграло зовсім іншими барвами.

Але хтозна, чи надовго. Із півдня знову наповзали низькі хмари, що за кілька хвилин могли перевернути все з ніг на голову. Такий тутешній клімат і так виглядає чи не найтепліша його пора.

Але ми так і не взнали, чим то закінчилося, бо мали їхати далі. А мініатюрні квіти гірської тундри яскравими барвами вітали настання свого короткого холодного літа.