Весна на Святих горах

Узагалі північ Донецької області називати Донбасом не зовсім коректно, історично це Слобожанщина. Тут не добувають вугілля, зате лікуються грязями цілющих озер, а замість степів і териконів – соснові ліси й вапнякові гори. Але так склалося, що у квітні 2014 року саме агломерація Слов’янську прогриміла найгучніше і стала одним із символів початку війни, що триває й досі.

Як це часто буває, станція «Святогірськ» знаходиться далеченько від однойменного міста, а конкретно за 5 км, у селі Соснове. Подивився на таксистів, та й почалапав пішки. Автобус ніби ходить, але дуже рідко. А в 1930-41 роках, хоч у це вже і важко повірити, від станції бігав дизельний трамвай.

Година ходу по прямій дорозі крізь сосновий ліс, і починається місто. Починається воно із утопаючих в зелені санаторіїв, робочих і не дуже.

І тут не пройти повз отакого вінтажного шахтаря. За радянськими мірками, ледь не еротика

І турист з рюкзачком є. Прямо як я, тільки причухан більш стильний.

Ну а далі вулицями невиразного міста спускаюсь на набережну, до лаври. Фото хронологічно впереміжку, де ракурс вийшов вдалий, а де освітлення. Бо спочатку було так:

А через дві години уже так:

Перші печери в крейдяних скелях на березі Сіверського Донця відомі з 1624 року – заклали їх українці, що тікали від окатоличення на захоплених Річчю Посполитою землях. Монастир не раз закривали і відкривали знову. В радянські часи його використовували як будинок відпочинку і тільки в 1992 р.повернули монахам.

У 2004 обитель отримала статус лаври (третьої православної і наймолодшої в Україні).

Панорама із набережної:

Річка виступає чіткою межею між світським та релігійним. На лівому березі набережна й кафешки, грають діти, а як потеплішає, бродитимуть відпочивальники із санаторіїв. А на протилежному боці на різних ярусах скель розкинулась строга стародавня святиня.

Порівняно з іншими лаврами, церков відносно небагато. Покровська (на передньому плані) і Успенський собор:

Нагору уходить крита галерея. Та сторона – найдавніша, з підземними ходами, печерними храмами та келіями. Над ними здіймається Миколаївська церква – єдина надземна споруда 18 ст., і яке ж то миле українське бароко.

На одній з вершин на протилежній стороні (Лиса гора) здіймається антипод лаври – пам’ятник Артему, «професійному революціонеру» й голові Криворізько-Донецької республіки.

Незважаючи на такий собі суб’єкт (який підпав під декомунізацію), вважаю, що він має стояти і далі. Як рідкісний зразок кубізму та радянської гігантоманії, і як данина митцю, що його створив – Івану Кавалерідзе.

Суто місцеві контрасти:

Подивились на Артема знизу, тепер час піднятись до нього ближче. По дорозі через стіну можна глянути на скит Антонія і Феодосія Печерських (більша частина якого насправді під землею).

До пам’ятника і оглядового майданчику веде закручена у серпантин дорога, щедро обсаджена плодовими деревами. Узвишшя навколо так само крейдяні, і діти й підлітки тим користуються, лишаючи на асфальтній поверхні дороги свої «тут був Вася».

Між завитками серпантину є багато диких стежок навпростець. Десь на останньому я не витримав і подерся напряму. Задоволення ще те, зате ось нетривіальний ракурс:

Притому я навіть не один такий екстремал, назустріч групка молоді спускалась униз, що іще важче.

Ну а ті, хто так чи інакше все ж досягає вершини, будуть нагороджені панорамними видами. Ось він, канонічний та попсовий погляд на всю лавру:

По той бік річки видно сам Святогірськ. Як і Почаїв, місто виступає не надто цікавим одноповерховим придатком до монастиря (хоча 5-поверхівки тут все ж трапляються).

Монастирська, а потім санаторна слобода Банне не сильно відійшла від своєї початкової сільської суті, хоча в 1964 році і стала містом Слов’яногірськ (а сучасну назву отримала тільки в 2003 р.)

Ну і як було не скористатись нагодою, пофоткати лавру на тлі квіточок.

А коли розпуститься листя на деревах, все виглядатиме геть інакше. І в період золотої осені інакше, і в снігу… Жити в цьому краї непросто, але все ж можна позаздрити тим, хто може споглядати красу тутешньої природи цілий рік.

Пам’ятник зблизька і сонце, що якраз почало робити перші спроби пробити хмари того дня:

Окрім Артема, там є також великий меморіал, присвячений визволителям Слов’яногірська у Другій Світовій.

Як спускався вниз, відвідав ще дві цікавинки, які пропустив по дорозі навпростець. Перша – Всіхсвятський скит.

Тут мешкають монахи з особливо суворим уставом. Потрапити всередину можна тільки раз на рік, але і з вулиці все добре видно.

Весь скит – новобуд початку нульових років (його стару церкву підірвали в 1947 році). Причому виконаний не якось там, а із дерева у стилі російської півночі! Абсолютно чужа для нас архітектура, але ж яка прекрасна.

Якщо монахам скиту не можна контактувати з мирянами, один з мешканців усе ж дозволяє з собою подружитись. Узагалі кошаків у лаврі тьма (вважається, що забрати одного з собою = заробити прощення за один гріх), але вони традиційно займаються своїми справами і для фото позувати не збираються.

І тільки цей вийшов гарно:

Друга цікавинка по дорозі – дуб Камишева. Оригінальний і дуже вдалий пам’ятник розвіднику, який із крони дуба корегував вогонь радянської артилерії по німцям (поки ті не помітили його і не знесли разом з деревом…)

Спустився у двір лаври, тут так само все цвіте. Уквітчаний готель:

Церква-новобуд.

Один із історичних храмів, Покровський (1851), має характерну браму з дзвіницею.

Розписи всередині брами:

Якщо пройти крізь неї, побачимо масштабний та величний Успенський собор (1859):

За ним є авіарій з яскравими птахами. Але фото через ґрати не дуже.

Так як добрався до лаври під вечір, не потрапив у музей і печери, які були вже зачинені.

Один з монахів розказав, як дістатись нагору в обхід. Лавру можна обійти із західного боку закрученою лісовою стежкою, підйом тут іще жорсткіший, ніж до Артема.

З кінцевої точки можна побачити зблизька Миколаївську церкву та оригінальну каплицю Андрія Первозванного (кінець 19 ст.):

Чергову порцію краєвидів монастиря, і Артема, і Сіверський Донець:

А також набережну й місто. Звідси видно ще одну церкву, до якої після лаври, певно, ніхто з туристів не доходить.

А на заході уже було так:

Тому після чергового спуску не полінився ще разок піднятись до Артема. Малоймовірно, але раптом буде видно захід сонця?

І в певній мірі, так воно й вийшло. Це було не те щоб зразкове видовище на листівку National Geographic, але принаймні оригінально. Світило змогло пробити заслін нижчих хмар і на декілька хвилин показалось у вигляді червоної кульки:

Рано вранці я вже мав їхати далі. І хоча за ніч все заволокло імлою, ще раз пройшов на набережну – хтозна, чи доведеться повернутись?..

Світло тут стає незвично рано, на 35 хвилин раніше, ніж у Вінниці. Сонце України встає на Донбасі, і не тільки у прямому значенні. Через трагічні події останніх років чимало яскравих тутешніх людей розосередилось по всій Україні, ставши таким собі приливом свіжої крові у інші регіони. І можливо, саме зі звільнення Донбасу у майбутньому почнеться наше остаточне відродження. (P.S. Лол, ага. Просто цей текст писався дещо раніше і зараз самому смішно/сумно таке читати, коли у нас ватний реванш на марші, а насєлєніє так і не змогло стати народом).

У той же момент тільки залишалось здивуватись, як одні й ті ж місця змінюються не те щоб у різні пори року, а навіть за кілька годин. В тумані потонули і крейдяні печери, і бовван на Лисій горі.

Тільки незрушне плесо Сіверського Донця старанно віддзеркалювало на собі лаврські куполи. Святі гори вже прокидались та готувались до настання нового дня. На мене ж чекала дорога в останню область України, де ще не був, - Луганську.