Калуш – зона найпрекраснішого екологічного лиха

Розташований він на західній околиці, і досить незручно. Що від автовокзалу, що від центру старого чи нового міста сюди іти більше трьох кілометрів, а транспорту ніякого немає і близько. Недивно, що мало хто з гостей міста взагалі сюди добирається.

Отже, чалапаю запиленою розбитою дорогою, людей чи машин навколо все менше, а по праву руку поступово виростають гори – насправді це штучний відвал №1. І мені пора б уже змушувати себе розучитись асоціювати подібні пейзажі із Кримом.

Місцевість постапокаліптична:

Кар’єр являє собою затоплену чашу площею 64 гектари, по периметру вона оточена кільцем продовгуватих заповнених відстійників. Між двома такими я і виходжу до чаші. Вода в них неймовірного кольору і вони зовсім несхожі один на одного. Але це якась неприродна, насторожуюча краса:

Понад східним берегом чаші тягнеться дорога, за якою можна вилізти на найближчі пагорби і нарешті побачити озеро. Навіть якщо відкинути мою слабкість до затоплених кар’єрів як таких, варто визнати, що воно фантастично-неймовірне.

Мальдіви чи Мертве море? Швидше, все ж другий варіант: хімічний склад цієї звабливої води такий, що в ній немає нічого живого. Величезна мертва вирва глибиною до 80 метрів.

Хоча добування кам’яної солі практикувалось тут багато віків, справжній промисловий бум стартував у 1959 році, на Калуш-Голинському родовищі калійних солей, чи не найбільшому в Україні.

У 90-ті роки виробництво благополучно загнулось у зв’язку з погіршенням економічного стану та виробкою більшості існуючих рудників. Тоді ж НЕОЧІКУВАНО виявилось, що це все дуже шкідливо. А частина підземних виробок уходить аж під житлові райони, може бути затоплена й обвалена.

Залишки промислових споруд на північно-східній стороні:

Насправді там ціла купа всяких відстійників і хвостосховищ, Домбровський кар’єр просто найбільш вражаючий із них та потенційно найбільш небезпечний. Заповнене природнім шляхом водою, теоретично озеро може вийти за свої борти. Тоді токсичний розсіл потрапить у річку Сівку і зробить її воду непридатною для пиття. А через Сівку – і в Дністер, а це уже проблема міжнародного масштабу.

Правда, навіть стосовно цього питання нема однозначної думки. За альтернативним поглядом, розсоли застоюються на дні, а якщо щось і виллється за борт, то буде звичайна вода. Кілька років тому навіть був тренд на купання у кар’єрі, мовляв, тутешня ропа дуже цілюща. Я б не ризикнув.

Того дня там ніби й були люди… точніше, там-сям припарковані машини, а от самих людей не видно. Дивне все-таки місце і, попри чаруючі види, мотивувало скоріше звідти забратись.

Тож наробив панорам і гайда у місто.

Попри ймовірну небезпеку, Калуш активно розбудовується, утому числі убік калійного заводу та кар’єру. Ось ці будинки – менше ніж за 2 кілометри від озера:

Проскочивши нове місто, із однієї дупи світу перебираюсь в іншу. На цій стороні – колишній завод калійних добрив при відпрацьованому руднику «Калуш». Він давно не діє і виглядає катастрофічно: повний треш та дестрой. Шкода, адже старовинної промислової архітектури і так мало, та й ту зовсім не цінують.

Тим не менш, це все ніби ще й у приватній власності. Якщо до корпусів саліни можна вільно підійти, куди більш цікава споруда знаходиться на закритій території. Це – одна з двох міських ратуш, промислова. Із-за паркану, дротів та дерев її дуже складно роздивитись.

Але вцілому завод поставлений на узвишші, тому його скелет неочікувано можна побачити із різних точок міста.

Атмосферна і житлова забудова лінії вулиць Фабрична – Чорновола: міжвоєнна польська архітектура, зокрема функціоналізм. Але фотоапаратом на ній світити зайвий раз не хотілось. У Калуші взагалі багато синяків, але у тому районі їх концентрація чомусь найвища.

Зі сторони цивілізації вулицю замикає палац культури «Мінерал», і це вже класичний сталіанс 1953 року.

Річка Сівка у межах міста миршава й брудна. За нею видно телевежу на пагорбі Слави, нам туди.

Найкоротший підйом стежкою по відкритій місцевості, а за спиною розгортається панорама міста. І хай там немає чогось особливого і надзвичайно гарного, все одно дуже люблю, коли можна знайти такі ракурси. З подібної позиції ефектно виглядатиме будь-що.

Напрямок на центр старого міста можна визначити за шпилем костьолу.

Меморіал на пагорбі Слави оточений деревами, а от якщо пройти трохи правіше у бур’яни, знайдемо ще одну оглядову точку.

Звідси добре видно масштаби заводу калійних добрив, як і масштаби його руйнування. Із-за страшних пусток несміливо виглядає вежа ратуші.

Стадіон «Хімік» (а як би він ще мав називатись у цьому місті?) готувався до великого футболу. Місцевий клуб після 13-річного простою повернувся на професійний рівень і одразу став претендентом на вихід у Першу лігу. Того дня ФК «Калуш» приймав конкурентів, команду «Черкащина-Академія», і виграв 1:0.

Але все ж які нетипові для Прикарпаття там пейзажі!

Хоча і трохи «класики» є:

Також присутнє старе кладовище. Його майже пробіг повз, бо до мене саме прив’язався якийсь надто товариський алко-абориген.

Міський парк сподобався. А ще того дня на вулицях кидалось у вічі чимало людей з фотоапаратами, ще й із зеркалками. А то вони, як виявилось, двинули дружно із листячком фоткатись

Історичний центр міста компактний, зосереджений на вулицях Франка і Шевченка. Адмінбудівля початку 20 ст., у якій зараз міська рада:

Грандіозна школа такого ж віку:

Нещодавно відремонтований будинок товариства «Сокіл» (тепер – концертний зал):

Стара ратуша виглядає ще гірше, ніж промислова. Вона згоріла у 2013 році, і з тих пір нічого не зробили, щоб її врятувати. Взагалі Калуш справив приємне враження, але ця руїна в центрі – то ганьба…

Щось колись намагались відбудовувати (судячи з розміру дерев «всередині», ще до пожежі). Зараз там від нічого робити маються місцеві неповнолітні екстремали.

Костьол св. Валентина, це його було видно здалеку. Незважаючи на відносно молодий вік (1841), це найстаріша збережена кам’яниця Калуша.

Народний дім (1907):

Історична площа Ринок (зараз площа Героїв) дуже строката. Дім із сонячним годинником:

Велике радянське сграфіто (чого там тільки не намішано!), на жаль, уже руйнується.

Пролітаючи над…

Просту будку на площі з усіх сторін розмалювали міськими пейзажами.

Трохи північніше – майдан Шептицького з величезною церквою Архистратига Михаїла (1913):

Будинок братів Фельчинських:

Ще щось…

На виході з площі Героїв на вул. Бандери будинок з ошатними балконами (а на задньому плані функціоналізм):

Ще одне футуристичне радянське сграфіто (вибачте, але під кінець я замахався замальовувати дроти й забив).

Фельчинські на початку 19 ст. організували у місті ливарню та кузню. На вулиці Дзвонарській залишилась їх майстерня (де, що логічно, відливали дзвони).

За тим остаточно вертаюсь у багатоповерховий район, звідки стартують маршрутки на Івано-Франківськ. На прощання сфотографував собор з незвичною присвятою (Всіх святих землі Української) на проспекті Незалежності.