Шпиків і Комаргород, два різних села

Коло лікарні є церква, сучасна і досить непогана на вид (а на тлі того, що буде далі – взагалі чудесна).

Спочатку у містечку я хотів знайти віллу управляючого маєтком. Мав тільки словесний опис маршруту, але надибав швидко. Отже, звертаємо на останню вулицю вліво перед ставками. Вона уводить у навіки відчинені ворота (певно, від цукрового заводу), справа будуть живі садиби, зліва якісь руїни.

За руїнами – парк, у якому явно виділяється шуканий будинок. Ну а якщо геть точно, то він ось тут: 48°47'10.5"N 28°34'11.8"E

Перед будинком якимось дивом зберігся постамент з левом. Сам він перебуває у досить плачевному стані, як і парк. Навколо срач та купи якогось обрубаного сухого гілля.

А автором цієї споруди початку 20 ст., на секундочку, є Владислав Городецький. Навіть після численних перебудов у рисах будинку видні певні аристократичні риси, а формами виступаючих напіввеж він стилістично наслідує замок. Зараз же його облюбували гірські кози.

От і льова в ахуї від того, що відбувається навколо. Ми теж, друже, ми теж.

З протилежного фасаду трохи веселіше:

До замку пішов через колишній цукровий завод, який помилково приписують також Городецькому, але на момент його побудови знаменитий архітектор ще не народився. Хоча якби й так, навряд чи це урятувало б його від аборигенів, що десять років тому начисто розтягли все на цеглу. Про колишнього промислового гіганта з 150-річною історією і одного з найбільших на Поділлі нагадують традиційно тільки труби.

За заводом по греблі переходимо понад одним із багатьох тутешніх ставків, і уже точно до замку.

А замок… а ось же він. Здрастє, як то кажуть.

Заснований Леонардом Свейковським у 1760 році. У плані являв собою квадрат із чотирьох продовгуватих блоків із внутрішнім двором. По кутах їх з’єднували між собою 6-кутні вежі. Власне, це у більшій мірі був палац, стилізований під замок, хоча і мав певну оборонну здатність. Але вона не знадобилась, бо татари в ті часи на Поділля вже не нападали.

Таким його побачив Наполеон Орда:

Але ми вже не побачимо, бо три вежі розібрали радянські оптимізатори, а решту вдягнули в убогу сіру шубу. Одна зі сторін палацу якось вистояла, бо зараз там живуть люди, а от прилегла до неї вежа ніяк не використовується. «Ну і їбись воно конем», - подумала вежа і кілька років тому частково обвалилась.

Всередину я, звісно, заліз. Наївно думав, що серед цегли побачу якусь із маркуванням, але побачив тільки руїни та смітник.

Взагалі деградація Шпикова вражає як ніде. Навіть по фото 6-10-річної давнини неозброєним оком видно, наскільки все занепало і заросло. Окрім цукрового, у селищі були асфальтовий, цегляний і деревообробний заводи, перший ви вже бачили, підозрюю, інших також немає. Населення з 2001 року упало з 3761 до 3200 чол.

На тлі фасаду виділяється в’їзна брама, хоча годі в ній шукати хоч який натяк на колишній бароковий стиль.

Вона ж зсередини. Видно, що споруда обжита:

Сурова декомунізація по-шпиківськи:

Від решти стін та веж залишились тільки фрагментарні руїни, що утопають у бур’янах на протилежній стороні колишнього замкового двору.

За ними є вихід до мальовничого ставка.

Навіть вода у цьому чудовому місці вирішила покінчити життя самогубством.

Ось і все, що є зараз від замку у сухому залишку: одна стіна з брамою та поки частково тримається вежа.

Центру як такого у Шпикові немає, а на головній трасі кидається у вічі хіба що завелика кількість похоронних контор.

Кафе із алюзією на прикарпатський стиль:

Зазвичай мені подобається практично у всіх місцях, де я буваю вперше, бо майже скрізь легко знайти щось позитивне. Але тільки не тут. Шпиків – безпросвітна діра, яку хочеться розвидіти й забути. Нічого хорошого тут немає.

Хоча брешу, одне таки є:

На трасі упіймав автобус і рушив у наступну точку – Комаргород. Село лежить дещо осторонь великої дороги, до перших хат десь півкілометра.

…і хмара птаства спостерігала за моїм прибуттям.

До колишнього комаргородського маєтку я підібрався з непарадної сторони. Тут численні господарські споруди:

Про цей палац відомостей іще менше, ніж про шпиківський. Колись Комаргород був явно міським поселенням і мав замок. У середині 19 ст. містечко переходить у власність єгермейстеру Двору Його Величності та російському діячеві Миколі Балашову (тоді ж він обзавівся і маєтком у Шпикові, до речі).

Його син Петро будує у Комаргороді палац на основі залишків замку Святополк-Четвертинських (колишніх власників), що втратив свою оборонну здатність.

З тильної сторони палац ніби нічого особливого собою і не являє. Хіба що можна оцінити солідну довжину і змінну кількість поверхів.

А от варто повернути за ріг, і ми одразу перенесемось кудись чи то в Німеччину, чи в Швейцарію. Фішкою нового палацу Балашових був фахверк. Серед збережених історичних споруд в Україні – велика рідкість.

Видно, що він перебуває не в ахти якому стані і видно, що намагаються робити ремонт (зараз палац є одним з корпусів аграрного ліцею). Сподіваємось, у кінцевому варіанті вони зможуть відтворити фахверкові верхи, а не тупо зашпаклюють.

Але ж все одно, яка краса.

Цим парком також бродять кози (ще й м’ясоїдні):

Є автентична водокачка, і пишуть, що досі діюча.

У Комаргороді аж три церкви, дві старовинні, одна нова. До неї не ходив, сфотографував тільки здалеку, а очерет на передньому плані геть задушив ставок на Росаві.

Перша зі старих церков знаходиться на південному передмісті Стефанівка (Степанівка?). Маленька і вишукана, початку 20 ст.

Друга – у центрі села, і є однією з його домінант, видних із багатьох точок.

А от зблизька її дуже важко роздивитись із-за дерев.

Від початку вона була костьолом (1779 р.). Це стає більш очевидно, якщо обійти її з тилу.

При виході з села є старовинне католицьке кладовище з сучасною каплицею.