Кошице

Від вокзалів до центру метрів 400. По дорозі можна заглянути в міський парк.

На вході до старого міста першим зустрічає шикарний замок, який насправді усього-то неоготичний палац архітектора Якоба 1899 року.

Повз деякі місця я пробігав кілька разів, тому фото не у хронологічному порядку, а ті що з найкращим освітленням.

Палац будувався у пам’ять про угорського короля Матіаша. Ворон, що украв кільце – фігурант однієї з популярних легенд про цього монарха і навіть був увіковічений на гербі.

Зі сходу історичний центр обмежується вулицею Штефанікова. Це, так би мовити, уже зовнішня межа, тому зразково-показовою її назвати важко. Але дещо цікаве є.

Деякі ліпнини аж надто колоритні:

Трохи далі, по вул. Горького впав у вічі такий струмок, точніше наповненість його масою крупної риби. У нас би половили

Але повернемось у центр. Все-таки безлюддя недільного ранку – найкращий час для прогулянок будь-де. Особливо, на таких атмосферних вуличках.

На вулиці Стара Баштова є залишки середньовічної фортеці, зокрема напівкруглий бастіон св. Миколая.

Одна з як мінімум двох уцілілих синагог середмістя:

У її дворику стоїть пам’ятник відомому у Словаччині художнику Людовіту Фельду, життя якого було тісно переплетене з Кошице.

Францисканський костьол:

На північ від старого міста починається жвавий рух, тут бігають трамвайчики. А архітектура так само вражає.

Східнословацький музей:

Один з банерів запрошує на виставку павуків та скорпіонів. Певно, з цього приводу на балконі завелось таке чудовисько:

Нова ратуша (1914):

У дворі музею є дерев’яна церква із дзвіничкою, явно перенесена звідкись. Інформації про неї я не знайшов, виглядає як типова лемківська.

Головна вулиця середмістя так і називається – Головна. Це широкий бульвар з рейками для трамваїв, хоча трамваї тут зараз не ходять. Посередині жолоб, у якому біжить струмок. Саме на цій вулиці і знаходиться найбільше цікавого.

Чумна колона у пам’ять про загиблих в епідеміях, досить типова для колишньої Австро-Угорщини річ. Але ж яка гарна:

Архітектура вулиці дуже різноманітна.

Модерний дім «Під золотим жебраком»:

У серцевині вулиці – народний театр.

А далі за театром та співочим фонтаном знаходиться кафедральний собор св. Ельжберти. Споруда 14-15 століть, найбільший собор Словаччини, найсхідніший готичний храм Європи і т. д. і т. п.

Церква незрівнянна і вражаюча з будь-якої сторони та ракурсу. Навіть якби у Кошице більше взагалі не було чого дивитись, варто поїхати сюди тільки із-за цієї краси.

Фантастика якась…

Один з порталів:

Інтер’єр у оздобленні очікувано уступає зовнішній оболонці, але все одно грандіозний.

Ансамбль собору доповнюють пару споруд, які явно губляться на її фоні, але від цього не менш історично значимі. Вежа св. Урбана, що виконує роль дзвіниці при храмі:

Та каплиця св. Михаїла.

Тепер роздивимось будинки навколо собору. Із західної сторони теж є готика:

А це схід. Костьол та монастир єзуїтів:

Готель «Славія», іще модерн:

Стара ратуша, дуже нетипова, більше схожа на якийсь палац:

Погляд із півдня. Під землею знаходиться археологічний музей, там же виявлено фундамент колишньої міської брами.

Далі знову починається рядове шумне місто, хоч і деякі його будинки ніяк не оминути увагою.

Але центр не обмежується лише однією Головною вулицею, там скрізь було так кайфово…

Ельжбетина вулиця з страшнуватим безруким пам’ятником:

Аскетичний домініканський костьол:

М’ясницька вулиця з костьолом Урсулинок:

Приклад сучасної забудови:

Обов’язково також радив би пройтись вулицею Градбовою. Вона особливо атмосферна – облізла, вузька й безлюдна. Є там щось отаке фортечно-замкове, але не можу сказати, чи то старовина чи бутафорія.

І огляд старого міста завершимо греко-католицьким кафедральним собором. Україна близько…

Тим часом центр остаточно прокинувся й заповнився людьми.

Решту часу витратив на пошук кафе з національною їжею (треба ж було її скуштувати хоч раз за візит), що виявилось не так-то й просто, бо в асортименті здебільшого гамбургери, піцца… Клята глобалізація. Зрештою таки натрапив на знайому з попередньої поїздки смакоту, у назві якої фігурують до болю рідні «галушки». Треба все ж змусити себе знайти рецепт і приготувати самому.

Загалом на цьому подорож і скінчилась, зосталось тільки добратись додому. А позаду лишилась така неймовірна Словаччина, з добрими людьми та вражаючими замками і містами. У мене вже є куди більший список цікавих її місць, які хотілось би теж побачити, уже явно більший, ніж на чотири неповні дні. І якщо випаде така нагода, я обов’язково і з задоволенням сюди повернусь.