Зірка

* * *

«А все ж рано чи пізно життя обернеться по колу», - подумав Олександр Павлович. З тих пір, як машина зупинилась, пройшло вже хвилин п’ять, але вони всі втрьох сиділи непорушно – він, водій та охоронець. І варто було йому подолати ці триста кілометрів до рідного міста, як із Олександра Павловича (офіцера запасу і успішного бізнесмена) він знову перетворився на просто Сашка.

Двір, біля якого спинилась машина, колись належав його батькам, тут же він провів перші роки свого життя. Дивно, але це обійстя уже не викликало у нього жодних почуттів. Пройшло більше десяти років, як батьки продали його; за цей час нові господарі знесли його дитячий дім і збудували більший двоповерховий будинок, спиляли старі дерева і обнесли все височезним суцільним парканом.

Приїхав же він сюди заради перпендикулярної вулички, що починалась рівно напроти батьківського дому і якою колись малим бігав до школи.

- Ви чекайте тут, я далі сам. Повернусь, мабуть, нескоро. – сказав супутникам і наступної миті його ноги в новеньких спортивних кросівках скочили в рідну пилюку.

І рушили убік його колишньої школи. Ось і перші будинки вулички. Справа мешкало подружжя зі старшою від нього на кілька років дочкою. Коли батьки Сашка від’їжджали, вона вже мала свого чоловіка і малу дитину. Зліва жив вусатий повний дядько, майстер на всі руки. А ось друге подвір’я за ним, туди Сашку й треба спочатку.

Хвіртка були незачинена і він несміливо ступив у двір. Дався взнаки старий дитячий страх перед собаками. Але будка, що стояла у глибині двору, виглядала явно покинутою. Як справляв не дуже райдужне враження і сам двір, і старий будинок, між цеглинами якого вже пробігли перші тріщини.

Двері на веранду були відчинені і прохід затуляла тільки стара пожовкла фіранка. Сашко відкинув її вбік і наступної миті йому в ніс ударив сильний запах сечі й перегару. Під вікном стояв старий квадратний столик, укритий порепаною клейонкою. За ним сидів бруднющий дідуган з розпатланим сивим волоссям та бородою. Все сервірування столу складалось з початої пляшки горілки та тріснутої гранованої склянки.

Сашко розгубився. Він прийшов сюди, аби побачити Дімку, свого старого друзяку і однокласника. А це опудало за столом, найпевніше, було Дімкиним батьком – як же він змінився і деградував! Згадати б, як же його звати хоч?..

Опудало, тим не менш, одразу його впізнало. Радісно скинуло руки догори, тоді витягнуло з-під столу ще одну табуретку й поставило навпроти себе.

Механічно змахнувши рукою пил з її поверхні, Сашко все ж непевно сів. Дідуган тим часом дістав з полички ще одну склянку, страшно запилену. Всередині у павутинні заклякло кілька мух. Вигріб те все рукою, плеснув собі і гостю горілки.

- Ну, за прекрасне життя! – виголосив тост, цокнув своєю склянкою у Сашкову. Але пити не став, вичікував, поки гість приєднається.

Сашко узяв склянку і перехилив до рота рівно настільки, щоб гидка рідина не пролилась. Потім різко опустив на стіл, так що горілка майже вся розплескалась. Дідуган повірив у цей маневр і з чистою совістю випив свою долю.

- Я дивлюсь, а він стоїть. Непорушно. Годинами, - він, схоже, продовжував розказувати якусь свою історію, ніскільки не переймаючись, що гість не знає початку. - Ніч надворі, ліхтарі світять, собаки не виють. А він стоїть. І хай би там хоч до скону стояв. Але батьки підходять до вікна, дивляться на мене так дивно-дивно, і кажуть, що нікого там нема. А він є! Я так і дивився на нього, поки сидячи не заснув. А на ранок виявилось, що то він не стоїть, а висить, хе-хе. Якусь п’ядочку ногами землі не діставав. Прямо у сусідів перед ворітьми, га?

Він знову наповнив склянку, тепер уже тільки свою.

- А Дімка де? – нарешті спитав Сашко.

- Ааа… - протягнув на те старий і розпачливо махнув рукою. І цей його жест, що насправді не пояснював нічого конкретного, водночас ніби й пояснив усе.

- Відтоді Вони там поселились, - він уже перекинув у себе вміст склянки і показав нею на прохід із веранди у дім. – А мені залишилось бути отут. Ото – все моє! – він обвів поглядом веранду.

Сашко прослідкував за його поглядом і помітив, що й дійсно цей тісний коридорчик був для старого і кухнею, і спальнею, і будуаром. Он скручений у валик старий засалений матрац, он відхоже відро.

- І Їх би просто вигнати, треба тільки увімкнути світло. Просунути руку до вмикача і натиснути. Все! Але як тільки ти намагаєшся, як тільки мацаєш стіну, твою долоню зверху накриває Його лапа… Раз! – він несподівано накрив п’ятірнею покладену на стіл праву руку Сашка, що той аж здригнувся від несподіванки. – Холоднюча його лапа, скажу я тобі!

Зовні Сашко лишався незворушний, а сам швидко думав. Вирубити його? Нескладно буде і однією лівою. Але чи варто, чи являє цей алкаш якусь загрозу?

Але той так само швидко прибрав руку. Показав пальцем убік завішеного тугою ширмою проходу, і палець при тому затремтів.

- Може ти спробуєш? А то ходять тут, не вірять жодному моєму слову. Он там одразу зліва вимикач. – і його обличчя перекосила недобра посмішка.

Сашко подивився туди, куди показував палець. Не сказати, що мороз пройшов йому по шкірі, але і справді зовсім не хотілось просувати руку за ширму, в глибину цієї дивної порожньої кімнати, чомусь такої темної ополудні сонячного літнього дня.

- Але я ж терпів, усе стерпів би… заради неї, - продовжував свою розповідь старий. – Не бачив її роками, та просто б знати що вона є. А коли побачив... Ні, краще б осліп. Бо стала вона потворою з випнутим уперед пузом. Та ноша аж перекосила її своєю вагою й вона ледве трималась на ногах. А маленький виродок доїдав її зсередини. І була вона в такій наглухо потворній сукні, якась труба з мереживними рукавами, ніби саван. І було то – так! Справді так. Бо моя зірка згасла, моя зіронька померла!

Він з силою гупнув лобом об стіл і заридав. Руки нервово вчепились у брудні патли. Скориставшись моментом, Сашко підвівся зі стільця і позадкував до виходу. У дворі розвернувся, швидко вибіг за ворота, обернувся. Ніхто не намагався його переслідувати, і у чорних вікнах великої кімнати так само не було нікого.

Закрокував далі вулицею, на ходу переосмислюючи пережите. На свіжому повітрі мозок почав працювати краще, і він згадав Дімкиного батька (звали його Михайло Юрійович) і те, як він виглядає. І якось само собою стало очевидно, що на веранді сидів перед ним не батько, а сам Дімка, його ровесник і друзяка. Від цього ноги стали ватними, але Сашко не збавляв ходу.

Ще кілька хат, вулиця досить коротка. Щоб відволіктись, згадував, хто де жив. Ось тут була родина ще однієї однокласниці, дівки нахабної та противної, але займати її всі боялись: мала дебелого старшого брата. Господарів ось цієї садиби він не пам’ятав, але у них точно був величезний і страшний рудий пес. Те чорне кудлате собаченя, що зараз уважно вилупилось на Сашка своїми беньками, ні в яке порівняння з тим не йде. А тут…

Тут він дійшов другої своєї мети. І не втримався, і з його грудей вирвався тихий стогін розпачу. Якщо Дімкине подвір’я виглядало занедбаним, то це було вже явно і давно покинуте. Похилений, місцями обвалений паркан, зарослий двометровим бур’яном город. Відсутні двері і вибиті шибки старої глиняної хати.

І він досі не міг пояснити собі, навіщо сюди прийшов. Адже із дівчинкою, яка тут жила, майже не спілкувався. Та і майже не пам’ятав про неї нічого. Зайшов у покинутий двір і задумався. А власне, що пам’ятав?

Вона була на кілька років молодша: коли Сашко вже закінчував школу, ходила десь класу до третього. Щось трапилось із її батьками. Розбились на літаку, здається? Тоді вона взагалі надовго зникла, але скоро знов з’явилась у подвір’ї, де залишались жити її дід та баба.

Але в школу уже не ходила. Хоча ні, ходила, та недовго. Вона геть перестала сприймати програму, її зацькували і вигнали. З тих пір він бачив її тільки за роботою. Поки інші діти безтурботно пробігали повз це подвір’я до школи, за парканом кипіла праця. Вона полола, копала, тягала відра з водою, поралась навколо корови. Сашко ніколи не бачив, щоб вона відпочивала. Тоді в його душі зароджувався сором, який буває тоді, коли хтось перед тобою тяжко працює, а ти ні. Він вітався до неї, проходячи мимо, і вона усміхалась у відповідь. Але то була якась химерна, неосмислена та спрямована в пустоту посмішка, і сама вона вже нічим не нагадувала ту зосереджену і трохи замкнену в собі дівчинку, якою була до зникнення.

А що потім? Очевидно, дід з бабою досі повмирали від старості, а вона… Він ніколи тепер не дізнається, що з нею сталося, але навряд щось хороше. Що ж, годі втрачати час, на нього чекає ще довга дорога додому. Чи все ж?...

«Яна!» - вигукнув він, але подумки. Ну і що з того крику, від сили підніме на ноги сусідських псів? Він вже почав розвертатись, коли боковим зором уловив якийсь незначний порух у траві. Он там, за купою битої цегли.

М’яким котячим поступом колишнього розвідника наблизився до купи. Із високої трави на нього визирала пара переляканих очей. Все ще не вірячи, що йому не ввижається, він назвав її по імені, і у відповідь вона назвала його ім’я.

Неймовірно, але це була вона. Худа, брудна і змучена, з глибоко впалими очима, вона уважно стежила за ним зі свого прихистку поглядом зацькованого звіреняти. Сашко протягнув до неї руку, але вимушений був відсмикнути назад, бо ледь не вхопила її зубами.

Тоді він заговорив до неї. Згадував щось із тих часів і переповідав або просто ніс якісь нісенітниці. А говорити Сашко умів – тихо, заспокійливо, вкрадливо. Чудовий оратор, що переконає будь-якого потенційного клієнта підписати взаємовигідний контракт.

- А пам’ятаєш, як Мишко Воскобойніков, ну товстий такий, заліз на он ту стару абрикосу і верещав з неї, бо не міг злізти? А пам’ятаєш, я упустив свого гаманця у відкритий каналізаційний люк, а ти стрибнула туди і дістала його, хоч і замурзалась?..

Спочатку Яна просто кивала чи махала головою. Потім почала відповідати «так» або «ні». Все довше і більш осмислено. Неймовірно, але вона і правда досі пам’ятала багато дрібниць, які Сашко і сам уже почав забувати. Він продовжував говорити, досі не вірячи в сюрреалістичність того, що з ним коїться. Як це напівдике створіння виживало тут непоміченим, серед нормальної заселеної вулиці досить великого міста?

Важко сказати, скільки тривала їх дивна розмова. Але коли Сашко вдруге протягнув до дівчини свою долоню, цього разу в неї лягла і її ручка – страшна й шкарубка, з подертими чорними нігтями. У машині в цей час мирно дрімали, ніскільки не переживаючи за свого боса, водій і охоронець. Останній узагалі вважав, що чудово улаштувався – охороняти колишнього вояку, який і сам кого хочеш завалить, те саме, що отримувати гроші задарма.

Але ось їх увагу привернула дивна пара, що наближалась із бічної вулички. Охоронець навіть машинально поклав руку на ствол на поясі. Їх бос вертався живим-здоровим, але чомусь вів за собою якусь бомжиху. У водія навіть щелепа відвисла трохи, але таки правда – Сашко відчинив двері і усадив її в салон. Бомжиха одразу ж зіщулилась, притиснувшись до дверей.

«Трогай!» - гукнув Сашко, заскочивши на заднє сидіння з іншого боку.

* * *

- Шеф, ти здурів! – водій кинувся до нього, як тільки лишились наодинці. У їх тісній компанії Сашко встановив досить ліберальні відносини. Підопічні не боялись тикати йому і говорити все, що думають. - Ні, ну чесне слово, як так можна? Ти ж в цій, як її, Ефіопії був. Невже там тебе життя нічому не навчило?

- Ліберії, - машинально поправив Сашко. – Навчило, і тому я певен, все буде добре. І взагалі, не твоє собаче діло! Займись краще машиною, - несподівано визвірився він на водія і пішов геть. Той зітхнув і повернувся до авто. І справді, роботи йому вистачить: панянка виявилась і брудною, і смердючою. Від душі напшикав у салоні освіжувачем повітря, скочив за кермо і погнав шукати робочу автомийку.

Сашко (точніше, тепер уже Олександр Павлович) мешкав у двоповерховому будинку котеджного містечка на міській околиці. Додому вони приїхали уже затемна, але тим не менш, у цей пізній час у домі вирувало життя.

На кухні гриміла каструлями кухарка Зоя Петрівна, у душі шуміла вода, а він розвалився у широкому кріслі у вітальні і думав про щось своє, винищуючи одну сигару за іншою. Тепер, коли здавалось, що найскладніше позаду, він усвідомив, що все тільки починається.

Нарешті шум води затих і двері ванної кімнати відчинились. Сашко найбільше боявся саме цього моменту. Що коли побачить її, накинеться і зґвалтує. Але ось вона вийшла із хмари пару, закутана у великий махровий халат, оглядаючи вітальню, так само як і все інше – здивовано та з переляком. А він так само сидів у кріслі, ніби розчавлений, із незмінною сигарою в зубах. І не відчував зараз ні цікавості, ні похоті, а чомусь тільки смертельну втому.

Її страшно худе, ледь не дитяче тіло тонуло й губилось у складках великого важкого халату і ніскільки його не збуджувало. «Нічого, відгодуємо, це буде найпростіше», - подумав Сашко. Тим більше, коли помилась, стало очевидно, що дівчина таки неймовірно красива, особливо виділялись глибоко впалі на худому личку величезні очі. «І з довгим волоссям їй буде краще». Зараз на її голові було щось незрозуміле, абияк пострижене. Схоже, навіщось вона обрізала волосся сама.

Сашко провів Яну на кухню і усадив за стіл, де все вже було готове для пізньої вечері. Почалась трапеза. Зоя Петрівна тільки охала і зводила очі неба, ніби питаючи, за що їй така зневага за всі кулінарні таланти. Сашко грізно шикнув на неї і пішов назад у вітальню. Апетиту чомусь не було, а видовище виходило й правда не дуже приємним. Голодне дівчисько, дорвавшись до їжі, намагалось запхати у себе якнайбільше. Яна хапала їжу обома руками і з конвеєрною швидкістю відправляла собі до рота, без розбору, заїдаючи торт солоними огірками, а поверх того рибою. Широкі рукава халату грізно розмахувались у такт її рухам, змітаючи на підлогу ножі, тарілки, усе що траплялось на їх шляху.

Він же налив собі у келих трошки віскі і повернувся у крісло. Із кухні доносився жалібний дзвін битого посуду і розпачливі зітхання кухарки. Нічого, хай хоч весь сервіз переб’є. Завтра вже не так кидатиметься на їжу, а за кілька днів узагалі заспокоїться. Але будуть і інші проблеми.

Сашко надпив із келиха і дістав чергову сигару. Завертів її у руці, задумався. Майже все у цьому житті давалось йому легко. Але тому і ставало час від часу нудно й нецікаво. Після підкорення однієї вершини, треба було одразу шукати іншу. Він спробував себе у ролі миротворця у гарячій точці, підприємця. Це вже все пройдений етап. А як щодо того, щоб спробувати побути богом? Хоча б для однієї окремо взятої людини.

Схоже, думав він, вона досі навіть читати розучилась. Отже, роботи буде багато. Але почати треба найперше із психолога. Потім підібрати нормальних репетиторів, теж нелегко. А далі вже процес піде. Але головним її учителем буде він сам. По крупинкам відкриє для неї цей величезний дивний світ. Обережно, поетапно. Обов’язково навчить, як за себе постояти у суспільстві, так що більше ніхто її не скривдить.

Нехай це займе більше року, навіть декілька. Але коли виведе її у світ, це буде бомба. Його заздрісники просто почорніють від люті, коли побачать поруч із ним таку дівчину, гарну одночасно і ззовні, і зсередини. Більше того, досконалу – бо він сам по одній цеглинці із нуля складе її нову особистість, таку, яку вважатиме за потрібне.

Сашко усе ж відклав сигару і зробив іще один ковток. Зручніше вмостився у кріслі і солодко потягнувся. Його груди вже наповнювало ледь забуте, але таке приємне відчуття, коли попереду важка, але цікава робота.

* * *

Яна прокинулась від того, що задихалась. Уві сні вона не помітила, як чорне й липке виповзло із якогось кутка, а може, із-під ліжка, і тепер стискало її шию, з силою вдавлюючи в подушку. Вона намагалась крикнути чи хоча б вдихнути повітря, а воно все дужче зводило лещата, огортало голову і вже шепотіло їй у вуха ті самі, із року в рік незмінні слова.

Її відпустило, як завжди, неочікувано, але дівчина ще довго борсалась, змагаючись із нічною сорочкою та важкою ковдрою, поки не вивалилась із-під неї на підлогу, жадібно хапаючи ротом повітря. Після чого з жахом зіщулилась у кутку і довго не могла згадати, де знаходиться і як сюди потрапила.

Але все ж дихання поступово ставало рівнішим, пройшло тремтіння й увімкнувся мозок. Із сусідньої кімнати доносилось розмірене хропіння господаря будинку, а окрім цього стояла мертва тиша. На невідомому чорному ящичку на тумбочці біля ліжка мигали якісь крихітні червоні лампочки.

Яна вийшла у коридор. Очі вже звикли до темряви, вона швидко знайшла сходи і спустилась на перший поверх. Зараз уже не було жодної необхідності, як тоді, крастись, остерігаючись скрипучих дошок. Тепер її кроки тонули у м’якому теплому килимі. Але все інше повторювалось, наче зациклений кошмарний сон без початку і кінця.

Вона знайшла кухню і найперше кинулась до величезного магічного ящика, у якому так багато їжі. З усієї сили потягнула на себе дверцята холодильника, але ті не піддавались – щось заклинило чи просто вже не мала сили після стількох років майже постійного голоду. Яна билась із ними кілька хвилин, обдирала нігті об гладку блискучу поверхню, у безсилій люті вчепилась у дверцята зубами, але все марно.

Знесилено сповзла на підлогу, почулось тихе схлипування і скавуління. Щоб зрештою піднятись, схопилась за дверцята морозильної камери, і ті піддались на диво легко. Морозилка була велика, проте майже порожня. Тільки на одній із полиць лежав добрий шмат сирого м’яса, вагою не менше кілограма.

Не вірячи своєму щастю, дівчина схопила м’ясо і радісно притиснула до грудей. Так і сиділа якийсь час, обіймаючи його і ніжно цілуючи. Торкалась губами, з насолодою відчувала, як воно тане від її доторків і обережно злизуючи язиком суміш крові та інію.

Але, вона це усвідомлювала, то ще було не все. Порилась у шухлядках і знайшла великого ножа. Цього разу можна було не переживати, що все те причандалля гримить у її руках. Кілька кімнат і коридорів між ними приглушували звуки, і коли Яна зайшла в спальню Сашка, він так само мирно сопів.

Сашко спав, лежачи на спині, і певно, бачив уві сні щось приємне, бо на його обличчі застигла посмішка. Як би він зараз здивувався, коли б відкрив очі і побачив ножа, націленого йому у серце.

У неї не вийшло тільки з першого разу, а зараз все буде як треба. І з бабою та дідом усе було як треба. Вони так само умиротворено сопіли, ні про що не переживаючи, бо на ніч прив’язували її до ліжка. Але тієї ночі вона перегризла мотузку (протерла? обірвала? чи щось виповзло із темного кутка і обернуло її в прах?) Дід лежав на краю, отже, його черга була першою. Від її удару було так само багато крові, але все пройшло тихо. У його горлі тільки забулькало щось, але баба нічого не помітила і так само глибоко спала, не підозрюючи, що над нею вже занесено скривавленого ножа.

Її знову шукатимуть. Можливо, знову установлять спостереження за подвір’ям, обнишпорять будинок. Але так само не знайдуть потаємних дверцят у погребі. Там, за тими потаємними дверцятами, ще є трохи старих консервів, а конденсат, що збирається на стелі, у підсумку по краплі стікає у маленьку мисочку, і з того можна напитись. А ходити під себе й не зважати на запах вона навчилась ще хтозна-коли.

Але врешті-решт вони махнуть рукою і знімуть спостереження. Певно, тоді вже буде осінь, довгими ночами можна буде виходити по гриби, а отже, повернеться сите життя. Тільки чому ж вона так тремтить зараз?

Дівчина так і заклякла, націливши обома руками ножа йому у серце. Тоді, першого разу, не змогла помститись жодній зі своїх мучительок. А ця істота у ліжку, вона смутно це розуміла, хоче їй добра. Але виходу немає. Спиною Яна відчувала, як темне й невидиме причаїлось позаду, готове щомиті обрушитись їй на плечі усією своєю нескінченною вагою. І нема від того жодного порятунку. Хоча…

Вона підняла ніж, ніби для удару, а потім різко рвонулась назад, навіть встигла прихопити при розвороті м’ясо і щодуху кинулась із кімнати. Її ніжки дрібно дріботіли і втопали у високому килимі а позаду наздоганяло щось велике й чорне. Яна миттю злетіла униз сходами, на диво не перечепившись у темряві, і кинулась до вхідних дверей.

На її щастя, двері не були закриті на замок, вона навалилась на них і випала на ґанок і в літню ніч. Стоячи рачки, жадібно хапала ротом прохолодне повітря, аж поки заспокоїлась. Зачинила за собою двері і роззирнулась навколо. Надворі світили ліхтарі і заливались співом цвіркуни. Від ґанку до воріт вела мощена доріжка. Обабіч газони та кілька невисоких дерев. Справа від воріт стояла будка охоронця і у вікні виділявся його темний силует. Але вона була чомусь абсолютно певна, що охоронець спить, підняла ножа та своє м’ясо і відкрито пішла до воріт.

Він і справді дрімав, сидячи, склавши руки на животі. Упевнившись у цьому, Яна почала обмацувати ворота, шукаючи, як їх відкрити. Але ніде жодної ручки чи замка. Суцільна двометрова металева стіна, яку не перелізти, не обійти. Отже, лишається тільки один вихід.

Із ножем вона зайшла у будку, мимохідь оглянула обстановку і спинилась над сплячою людиною. Але цього разу не дозволила собі ні секунди сумнівів. Невідомо звідки в цьому слабкому худому тілі узялось стільки сили, але удар був точний і потужний. І знову все пройшло тихо, охоронець посмикався трохи у судомах і закляк. Тоді навалилася на нього усією вагою свого тіла і трохи відсунула зі стільцем убік. На стіні перед нею були розвішані монітори, які показували відео з камер спостереження і з двору, і зсередини дому. А нижче була встановлена панель з купою якихось важелів, ручок та кнопок.

Дівчина кинулась до тієї панелі, навмання натискаючи усе підряд. Десь у підвальному віконці спалахнуло світло, почали відкриватись двері гаража. І ось нарешті, після чергової кнопки, ворота із приглушеним незадоволеним гулом повільно поповзли убік. Але вона ще не могла спинитись, продовжувала натискати на все підряд. Ворота завмерли, відкривши лише тонку шпарину, і тільки тоді помітила це і вибігла з будки.

Спочатку прокинула у щілину шмат м’яса, а потім пролізла і сама, у паніці й поспіху роздерла носа й сорочку, але все ж опинилась назовні.

Вулиця дрімала у химерному світлі ліхтарів. Ніде не було ні людей, ні машин. Вона швидко підхопила м’ясо, обтрусила з нього пил і натхненно притиснула до грудей. Так завмерла, але тільки на якусь мить. Після чого переклала його під ліву пахву і побігла світ за очі.