Таємниці гранітного Гайворона

Гайворон лежить повністю на лівому, північному березі річки. На виїзді з міста розташувалась ГЕС, дамба якої одночасно є і мостом на південь. Відповідно, вона ділить Буг на дві несхожі частини. Нижче дамби він традиційно мілкий, кам’янистий та мальовничий.

Зі сторони міста до берега прилягає гранітний кар’єр та інша промзона:

Зокрема виділяється кам’яний млин 1903 року, який можна оглянути тільки так, з протилежного боку річки. Від міста до нього не пройти, там приватна та промислова територія.

Рибалки двоногі й чотирилапі.

А ловити там є що:

Вище ГЕС Буг упакований у водосховище і виглядає нетипово для себе розмашисто. Видно відпочинковий комплекс на західному краю міста:

А таким він є зблизька. І не скажеш, що це невідомий райцентр у центрі України, швидше змахує на якийсь курорт.

У свою чергу, із пляжу проглядає ГЕС.

А вночі вона ще й підсвічується:

У Гайвороні хотів знайти залізничний квартал (я знав про його існування, але не точне розташування). Вийшло не одразу, бо знаходиться він осторонь головних вулиць.

Отже, від вокзалу завертаємо на Вокзальний-таки провулок і доходимо поперечного до нього провулку Герцена, від якого заглиблюємось у двори. І потрапляємо у якусь архітектурну сюрреалістичну казку. Гранітні млини та інші промислові споруди у нас не рідкість, але щоб будинки, та ще багатоквартирні, та ще й які!

Збудовані вони у 1930-х роках. Замкового виду, у деякій мірі вони і є замками – пишуть, що товщина стін іноді доходить до 90 сантиметрів.

Будинки розкидані хаотично на південь від залізниці аж до центральної вулиці Стуса. Можна бродити навмання провулочками (там і за топонімікою в основному провулки, а не вулиці – Горіховий, Енергетичний…) і відкривати для себе місцевий колорит (правда, тамтешні собаки не скрізь вам будуть раді).

Поруч із гранітними є два двоповерхових будинки з червоної цегли, не такі ефектні, але теж напрочуд гармонійні та симпатичні.

Приклади приватних хат із граніту:

Є і покинуті, хоча таких меншість.

Заброшка з інвентарним номером:

Кам’яний ангар на території ПТУ №35:

І навіть постамент під трактором-пам’ятником:

Зацікавив ще ось такий будинок, хоча б приблизний вік якого так і залишився для мене загадкою. Ніби примітивна коробка з силікатної цегли, але з гранітними вставками, а який декор дверей та вікон…

Одна з найбільш масштабних кам’яниць та одна з небагатьох офіційних пам’яток архітектури міста – будинок культури, на жаль, стоїть пусткою з обваленим дахом.

Коло будинку культури знаходиться міський стадіон, на який я натрапив у пошуках залізничного кварталу у перший вечір. Намічався якраз футбол, і я подумав, чому б і ні. Місцева «Зоря» приймала «Олімпік» із Кропивницького.

Специфічний і по-своєму цікавий регіональний футбол. Арбітром була жінка, а серед гостей помічено одразу кілька аж дуже загорілих хлопців.

У перерві – взагалі спокій та ідилія.

Момент, коли «Зоря» забила свій гол, із пенальті:

Незважаючи на нього, на жаль, господарі поступилися 1:4. Навіть вихід важкої артилерії не допоміг

Хотілось би також відзначити уболівальників, які, попри приречений рахунок, не розходились до фінального свистка. Кузьмичам деяких більш відомих клубів варто було б повчитись.

Відносно решти міста, центр радянський і досить стандартний. У парку – меморіали та пам’ятники, є гармата:

Католицька чи протестантська церква (і навіть не з граніту):

Тим не менш, там спокійно та затишно. Гайворон, від якого не очікував нічого особливого, виявився напрочуд приємним та самодостатнім. Хороші люди, є де поїсти та переночувати. За два дні я ні разу не зіштовхнувся з відвертим бидлом чи алкашнею.

Наостанок, ще раз перемістимось на пляж, щоб попрощатись із вечірнім містом та річкою.

Суперсиметрія:

Якщо пройти трохи далі на захід, міська забудова закінчиться і з відкритого простору можна провести останні сполохи теплого літнього дня.