Золотий Потік

Усі пам’ятки містечка розташовані компактно у центрі. Далі від усіх, на виїзді на південь – палац, споруджений у 1840 р. для дідича Ольшевського. Ним володіли кілька родів, чи не найдовше – Гнєвоши, з 1875 до 1939 року, тому у джерелах він зазвичай фігурує як «палац Гнєвоша».

Зараз це центр дитячої творчості. Виглядає він традиційно по-українськи, що якби не колонада, то вже й не видно що палац. Ніби катастрофічно облізлий, а може, це все ж ремонт… Словом, зацікавити може лише ентузіастів.

Старовинна господарська споруда по сусідству.

Краєвид убік церкви:

Стежить за чужаком

А ось і замок. Видно його одразу ж від дороги.

Чесно кажучи, очікував тут побачити традиційні руїни із фрагментами стін та веж. Натомість це виявився майже цілий замок, ще й досить великий та атмосферний.

Масивна надбрамна вежа, ворота закриті.

З одного боку, завдяки віддаленості Золотого Потоку від популярних маршрутів тут тихо, немає людей та сміття. Але ж як шкода, що така цінна й велика пам’ятка просто стоїть закрита й поступово розвалюється, нікому не потрібна…

Залишки ліпної розкоші:

Твердиня із червоного пісковику, тому схожа на аналоги у сусідніх Бучачі та Підзамочку. Збудована на початку 17 ст., але вже з 1875 року почала занепадати. Чого тут тільки не було: суд, бібліотека, ресторан, катівня НКВС, майстерні…

Дах під червоною черепицею місцями обвалився.

Із чотирьох кутових веж уціліли три.

Найгірше збережена південно-західна стіна:

Звідси видно замковий палац Потоцьких. От він – уже точно руїна, ні стелі, ні перекриттів:

Теоретично з цієї сторони якось можна залізти у двір, але мені здалось зависоко, та і тримається там все на чесному слові.

Панорама на прощання, традиційно з надією на краще…

Пам’ятка «національного значення»:

Костьол у Золотому Потоці з’явився ще у 1634 році стараннями тих же Потоцьких. Безверхий і вкрай аскетичний:

Церква Святої Трійці (1897), яку було видно ще від замку:

Хатка-мазанка:

Є у містечку і ботанічна пам’ятка, старий дуб:

Через дорогу примостилось лісництво:

Транспорт до місцевої автостанції добирається відверто нечасто, тому із Золотого Потоку я вийшов пішки. Майже одразу за ним починається село Соколів, де не збирався зупинятись, але ж як не зробити хоч пару кадрів. Типове таке галицьке сільце, рельєфне, зелене і з куполами одразу кількох церков.

Дорога до Бучача іде прямо на північ, але мені направо – туди, де автобуси не ходять узагалі. Якийсь час Соколів ще радує мій боковий зір своєю панорамою, але скоро зовсім зникає за горизонтом.