День цвітіння бузку, ч. 1

Власне, костьол. Я б сказав навіть, костьолище.

Перед першими хатами розкинувся ставок з острівцем. Зелені насадження зліва – то не просто стихійний лісок, а дендропарк.

Від ставку також видно значну частину Строїнців, зокрема дерев’яну церкву, яка і мотивувала мене зробити тут зупинку.

Інформації про неї не знайшов. На вид єпархіальна 19 століття.

Перехід кілометра на півтора через лісосмугу, і я в наступному селі – Пеньківці, а заодно і вже в Шаргородському районі. Пеньківка зустрічає повноцінним вокзалом, де окрім електричок стає ще й пара поїздів дальнього сполучення.

За легендою, залізниця мала пройти не тут, а через сусіднє село Ярошенка, але власник Пеньківки «порішав», щоб її трохи посунули. А щоб це було не так помітно начальству у столичних кабінетах, назву «Ярошенка» залишили.

А це сільський кіт-канатоходець

Лікарня:

Далі проходжу до костьолу, який не зміг.

Будівництво таких типових храмів почалось років 10 тому одразу в кількох селах (по дорозі бачив схожий із вікна автобуса), але до кінця їх так і не довели. А шкода, досить цікава архітектурна задумка із поєднанням каменю та червоної цегли (хоча, можливо, у остаточному варіанті його б просто заштукатурили).

Наступний етап – пошук господарських приміщень які мали лишитись у селі від пана Собанського. Натикнувся на отаке щось біля ставка, але про вік споруд точно сказати не можу:

Від розкішного колись маєтку залишились конюшні та будівлі спиртзаводу. Ось це, скоріше за все, був спиртзавод. І зараз без діла не стоїть.

Церква у селі також дерев’яна і видна здалеку:

Підійдемо ближче. 1872 року, святого Михаїла, збудована на місці попередниці 18 ст.:

Пеньочок у церковному дворі. Пеньківка ж!

На виїзді у сторону Мурафи є ставок, від якого видні обидва сільські храми. Добряче поріс очеретом, тому класичного краєвиду від води не вийшло.

Автобус до Мурафи я піймав досить швидко, а там вистрибнув раніше за потрібне, ще у селі Клекотина. Поважна брама сільського кладовища:

Та старезні поховання:

У Клекотині над дорогою стоїть церква Успіння Богородиці 1878 року.

А далі відкривається панорамний вид на Мурафу та головну її святиню – кляштор домініканців. Порівняно з попередніми селами, Мурафа може вважатись відносно відомою і з багатою історією. Колишнє містечко належало Радзівілам, Язловецьким, Потоцьким… Тут же народився легендарний козацький ватажок Іван Сірко.

Сонячні батареї на стовпах псують незайманий краєвид, але все одно файно, що і до сіл добирається прогрес.

Монастир заснований ще у 1624 році. Його головною домінантою є костьол Непорочного Зачаття Діви Марії 1736 р. – красень як не крути! Все-таки незвичний для Вінницької області бароковий велетень, що навіює асоціації з західною Україною, а то і з Польщею.

Поселення:

Погляд назад. У центрі працював риночок, було людно. Місцями Мурафа все ще нагадує містечко…

Усередину храму я зміг заглянути, бо туди привели якраз цілу зграю дітей, але знімати не став. Тому на словах: неймовірно, але у радянське лихоліття вдалось зберегти його інтер’єр: фрески, вітражі, ліпнини… Костьол закривали лише ненадовго у 30-ті роки 20 ст.

Монастирський двір досить великий, оточений келіями, вежами та мурами.

Трохи південніше його знаходиться Успенська церква 1788 року з доглянутим подвір’ям.

Так як стоїть на пагорбі, від неї відкривається вид ставків на Мурафі (тій, що річка) із дальніми хатками Мурафи (тої, що село) на горизонті.

Місце для релаксу:

І звідки прийшли, повз костьол і аж до церкви у Клекотині.

Щоб познімати село від води, обійшов найближчий ставок. Хтось пустив півня в очерет…

Але загалом там тиша та ідилія.

Пірникоза:

Ну і як нагорода за зайвий кілометраж, панорама Мурафи над Мурафою:

Церква і пам’ятник воїнам-визволителям:

Та монастир:

Огляд села зайняв у мене хвилин 40, а от автобуса далі довелось чекати більш ніж півтори години. Хоча із Шаргорода і мав курсувати приміський, він вирішив улаштувати собі вихідний… Тим не менш, я все ж встиг добратись до міста, так щоб залишився час його подивитись.