Снятин: ратуша, краєвиди і всяке інше

Місто оглянемо від східної, чернівецької сторони, поступово рухаючись на захід, убік автостанції. Першою на шляху трапиться синагога початку 20 ст., давно перетворена на швейну фабрику.

Разом із ратушою на горизонті:

Якщо від синагоги податись трохи назад периферійною вуличкою, на ній знайдемо дерев’яну церкву 1838 року. Подвір’я було закрите, не залишивши багатого вибору ракурсів.

За синагогою знаходився замок, від якого нічого не залишилось. Зараз там стоїть сіра коробка психоневрологічного інтернату, мешканці якого вільно бродили і його двором, і чомусь вулицею, проявляючи часом нездоровий інтерес до моєї персони.

Пройти повз інтернат углиб вулиці варто, по-перше, із-за класного костьолу Матері Божої Святого Скапулярія 1721 року.

Остання ґрунтовна перебудова була у 1928-35 роках, а зараз і досі триває реставрація після радянського хазяйнування, відкриваючи фрагментами голі ще стіни.

По-друге, ми все ж на замковому узвишші, а отже, звідси відкриваються розкішні види на долину Прута.

Село Хутір-Будилів, де знаходиться залізнична станція Снятин:

У ясну погоду місто Снятин можна побачити із Анниної гори у Вашківцях, що аж за 10 км на південь звідси, зокрема чітко видні вежа ратуші та костьол.

Не знаю точно, чи можна в свою чергу побачити з міста Аннину гору, у тумані я її не розгледів, але панорами звідси усе одно чудесні:

Ну а тепер ратуша. Будована ще у 1868 році, але вежу закінчили аж у 1909. Висота 50 метрів робить її другою найвищою в Україні після львівської.

Вежу спочатку користали пожежники, що і не дивно. І як же шкода, що зараз оглядовий майданчик закритий для простих смертних.

З північної сторони площа перед ратушою забудована кам’яницями кінця 19 – початку 20 ст.:

Неочікувано для Покуття, будинок в румунському стилі необринков’яну.

Деяким нашим громадянам хотілось би побажати не тільки нарешті звалити в Польщу з кінцями, а ще й свою дурну рекламу прихопити.

Скульптурна композиція на площі:

З південної сторони архітектурний ансамбль замикає греко-католицька церква. Вона старовинна, 1887 року, але чогось особливого в ній немає, та і колір сумний. Така собі ССГЦ (сіра стандартна галицька церква).

Від площі на північний захід уходять паралельно одразу три вулиці, які варто подивитись.

Пошта на вул. Антіна Лотоцького:

Іще одна ССГЦ.

Гімназія.

Дикий виноград, живий та мертвий, уже давно став невід’ємною частиною її інтер’єру:

Вулиця зрештою упирається в лікарняний корпус, також старовинний.

Вул. Шевченка – основна магістраль міста.

Із-за цього місцями постраждала. Тут би комусь руки вирівняти за гуртовий магазин, але не в нашій же реальності.

Літературно-меморіальний музей Марка Черемшини:

Найцікавішою з трьох є вулиця названа на честь воєводи Коснятина, першого власника міста, від якого, найпевніше, і пішла назва.

По-перше, до неї прилягає парк, який є одночасно іще одним оглядовим майданчиком на долину внизу, але вже з іншими ракурсами.

Тонкою ниткою звивається Прут.

Дамба та автомобільний міст через річку:

Хутір-Будилів на тлі осіннього золота:

Біля парку пусткою стоїть оборонна вірменська церква.

Жіноча гімназія 1895 р.:

А ратуша невідступно стежить за нами…

Будинок товариства «Сокіл»:

І просто столітні будиночки та вілли:

Із поперечних вулиць, що ведуть на південь, часом відкриваються нові види на долину, раптом перших двох точок було недостатньо.

Будівля повітової ради:

Центр соціальних служб для молоді, що колись був католицькою капличкою:

Вулицею Коснятина виходимо прямо на автостанцію. Від неї я зробив іще один ривок, щоб побачити церкву 1906 року. Спокусило, що вона дерев’яна, хоча по факту виявилась уже пластиковою…