Стежками священних бобрів

Відоме ще з 1211 року місто насправді виникло як поселення княжих ловчих, що полювали таки за бобрами, тому все логічно. Бобрів тут правда багато, як і інших дивних речей, що на належному рівні підтримували невимушену наркоманську атмосферу упродовж усього мого часу перебування у місті.

Ось такі, наприклад, на фонтані у парку, милі ж, правда? Особливо той, що на передньому плані.

Вони зламали волю навіть самого царя звірів, бачите, як сидить спокійно і вже змирився зі своєю долею.

По прибутті я одразу рушив на південно-східну околицю, де на горі мала бути старовинна капличка. Дорогою мені трапилась церква Богоявлення Господнього 1906 року.

Із наполовину дерев’яною дзвіничкою.

Тарас Григорович стоїть не десь там на центральній площі, а просто у когось в городі.

А це, певно, найдивніша парочка, яку я зустрів за весь минулий рік.

Під будинком біля церкви складено і наставлено усякого такого, що дуже схоже на музей, але…

- Вибачте, це музей?
- То є народний дім!

А ви знаєте, які функції виконує народний дім в сучасній Україні? От і я ні.

Зрештою через приватний сектор видираюсь нагору, звідки відкриваються просто запаморочливі панорами.

Багатоповерхові квартали як нагадування, що ми все-таки у місті.

Церква і народний дім на передньому плані, позаду – костьол.

Приватний сектор на міських околицях.

Сама по собі каплиця, до речі, нічого цікавого не являє.

Камінь поблизу і то цікавіший.

А ще у Бібрці ніде не ловив Київстар, тільки отут нагорі. Навіть не знаю, у них завжди так, чи то я вдало заїхав.

Вертаюсь у центр. У місті маса пам’ятників архітектури, в основному місцевого значення, більша частина яких зосереджена на площі Національного Відродження та вул. Франка.

Стан деяких будинків не дуже (ну, ви можете уявити, який бюджет у 4-тисячного міста, котре навіть не райцентр).

Є і ратуша.

Найдавніша пам’ятка міста – оборонний костьол св. Миколи 1402 року (перебудований у 1630-тих).

Я у дворі ледь не злякався великого собаки (клята короткозорість).

Інтер’єр:

Скульптура Богоматері:

Уляна Кравченко – західноукраїнська поетеса і добра знайома Івана Франка, яка певний час працювала у Бібрці.

Покинута стара школа.

У місті немає автостанції, її роль виконує роздоріжжя на Львів, Перемишляни та Рогатин. На цьому перехресті стоїть колишній будинок товариства «Сокіл» (у радянські часи – кінотеатр), найгарніша цивільна споруда Бібрки.

Звідти я пішов у південному напрямку. Костьол видно з дуже багатьох точок:

Лікарня, також пам’ятка архітектури.

Здавалось би, навіщо мені пертись туди аж до краю міста 2 км (а потім так само назад)? А все для того, щоб побачити найбільш представницького бобра Бібрки.

Заміська зелень:

Загалом Бібрка мені сподобалась, та і про цей останній забіг я ні разу не пошкодував. Стояв погожий осінній день, дорогою мені трапилось кафе зі смачною їжею і хорошим вайфаєм, цікава міська забудова та краєвиди.