Шо воно за Буковель і з чим його їдять

Курорт займає околицю села Поляниця і практично повністю складається з усіх можливих готелів, котеджів і тому подібних квадратних метрів, на яких можна заробити. Усі найближчі гори мають характерні лисини під траси, а небо над головами протяте дротами підйомників.

Вся інфраструктура виросла не так давно, починаючи з 2000 року.

Деякі новобудови виглядають дуже симпатично, особливо ось такі, стилізовані під автентичне прикарпатське житло.

Гори вранішні:

І такі дерев’яні котеджі мені сподобались.

Ще чого тут незвично багато, так це коней. Вони бродять тупо вільно, величезними табунами і де хочуть, логіки, хто їх тут тримає і як не загубити в цьому хаосі своїх, я так і не збагнув.

Одній коняці чи дуже добре, чи геть погано.

Є розваги й на воді. Озеро Молодості – найбільше рукотворне в Україні, глибиною до 15 метрів, розділене на зону для пляжного відпочинку та водних атракцій. У вересні для плавання уже холодно, але поруч є басейни з підігрівом. Не хочеться повторюватись, але були б гроші, а як витратити знайдеться.

Є у центрі містечка і менше озерце, для риболовлі.

Також присутня класична гірська річечка, тільки у межах Буковелю вона геть мутна і миршава.

Ну а тепер вийдемо з цивілізації у гори.

Зовсім недалеко треба пройти, аби пропали з-перед очей підйомники, які псують незайманість Карпат, і насолоджуватись їх дико зеленими мальовничими вершинами.

Тільки ліс, хмари і ледь помітний туман…

Для підкорення була вибрана найближча гора Бульчиньоха (1455 м), яка на навігаторах чомусь називалась Люда, і саме під такою назвою у нас фігурувала (зате як звучить – я побував на Люді ). Доріжка до неї тягнеться в основному через ліс.

Дерево-арфа.

Непристойно багато в таку пору грибів, особливо виділяються красені-мухомори, яскраві, та й не бере ніхто.

Пляшка для масштабу.

Але повно і їстівних. Місцеві, які тут масово пасуться, таку дрібноту не беруть, чекають доки підросте.

Є і щось таке, невідомо що.

Незнані ягідки ніхто не бере, то і ми не будемо.

А от чорницю можна.

Часом ліс розступається і вдалині проглядають гори і полонини.

Десь на вершині Люди-Бульчиньохи:

Звідси відкривається панорамний вид на найближчі вершини Синяк (зліва) і Хом’як(?) (справа). До Синяка по карті усього нічого, але ми вже на собі відчули, що таке всього нічого гірськими стежками, тож фоткаємо усе що можна і помалу завертаємо назад.

Стежка до Синяка уходить різко вниз, і здається, що ось за цими смереками точно буде відкритий простір, а там насправді ще одні, то може, за ними… але це така собі гірська ілюзія.

До того ж слизько після недавніх дощів, та й виходити треба було раніше заради такого діла.

Дорогою назад можна додивитись ті ж самі гори з інших ракурсів, які до цього не бачили банально тому що були вони у нас за спиною.

А це просто майже повний вранішній місяць.

І особливі, як завжди у горах, заходи сонця.