Це чарівне слово Мигія

У рамках цієї замітки прогуляємось униз за течією Бугу у межах Мигії і ще далі. А почнемо із Компанійської скелі.

Річкова долина щедро оточена тут кам’яними нагромадженнями, на велику частину яких досить легко залізти, щоб оцінити усю красу навколишньої природи.

Є у селі і архітектурна пам’ятка, яку видно зі скелі – млин.

Збудований за пана Йосипа Скаржинського у 1888 році. Архітектор – Владислав Яскульський.

Більш ніж столітня споруда вражає своєю красою та величчю, нагадуючи більше чи то палац, чи то невеликий замочок. У радянські часи її переобладнали у ГЕС, яка діє і понині.

Як часто буває, у кущах поблизу можна знайти якісь супутні господарські споруди, невідомі на фоні головної будівлі.

Роздвоєний перед ГЕС Буг. Справа тиха стояча заводь, а зліва шаленство на порогах.

Люди сплавляються на човнах, просто купаються. Узагалі відпочивальників було багатенько, я й відвикнути встиг од такого. Чай не Затока, але все ж.

І сліди, які залишає по собі наше бидло.

Тематичний паркан.

Далі перемістимось убік урочища Протич, що на виїзді з села у напрямку Миколаєва. Тут на річці є цілком спокійні місця, де можна просто поплавати.

Між Протичем та Радоновим озером майже перпендикулярно річковому руслу виривається вгору досить високий кряж.

Хороше місце для тренування альпіністів.

Але деінде можна видертись на нього і в капцях, перевірено

З вершини відкривається панорама Мигії – колись козацького села, нині туристичного центру з населенням 2 тисячі чоловік. Є версія, що на цім місті жили ще стародавні греки, які називали своє поселення Емігея – «рідна земля».

Скелі у вечірньому світлі.

Поріг Інтеграл. І правда, схожий.

Інтеграл вечірній.

Вершечок кряжу – чудова позиція для очікування заходу сонця. Як на мене, якщо вже сюди їхати, то треба піймати хоч захід, хоч світанок. У такому місці вони особливо прекрасні.

Так Інтеграл виглядає знизу. Уривчастими скельними берегами наїжачився на нас острів Неприступний.

Річка нижче острова:

Іще один дуже популярний об’єкт у селі – Радонове озеро, утворене в чаші покинутого гранітного кар’єру.

Береги його переважно уривчасті, глибина до 40 метрів. Але є і плавні спуски. Вода прохолодна, майже одразу дуже глибоко. Здається, це найчистіша водойма, у якій мені довелось поплавати.

З північного-східного кута облаштували оглядовий майданчик. З лавочками, інформаційними стендами, бесідками та автостоянкою, все як у людей.

Діє тролей, любителі екстріму можуть на шаленій швидкості пронестись над чашею на протилежний берег.

Ну а я продовжую свій рух далі за течією.

Дорога виводить мене на пологу височину, спалену сонцем і порослу посухостійкими степовими рослинами.

А в той же час внизу, зовсім близько, - так зелено і прохолодно.

Острівець.

Скоро, однак, стає очевидно, що ходити ногами в цю сторону не прийнято, всі добираються водою. Стежка робиться все вужчою, заглиблюється у зелень, петляючи крізь хащі і скелі, а з під моїх ніг у густих бур’янах розповзається у різні боки якась живність. Каменюки місцями нагадують про Крим.

Не так вже й часто крізь зарості видно річку.

Трава підводна.

Але я вперто йду у напрямку скелі Слон, яку відмітив собі як кінцеву точку. І скоро таки стає легше: стежка ширшає, з’являються розчищені під кемпінг галявинки, частіше видно пороги на прекрасній річці.

А який непередаваний кайф залізти на одну з таких каменюк і опустити у прохолодну воду подерті бур’янами ноги…

Але місце зовсім не безлюдне, просто усі на воді.

Човни скрізь, буває просто стоять покинуті.

Або навіть використовуються як атракціони (там якраз дівчина полетіла головою униз).

А ось і той самий Слон, до якого я йшов.

Отже, можна розвертатись назад.

Недовгий підйом, і річка знову далеко унизу.

Лізти ще раз через ті ж самі хащі не було ніякого бажання, тому понад полем пробирався до траси. Прапор канонічний.

Ще пару кілометрів дороги назад, і переді мною відкривається іще одна панорама чудесної Мигії.